Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності - Кириченко O.A. - 15.3. Третейський суд

Отже, з попередньої глави зрозуміло, чому багато торговців вважають, що державні суди не підходять для спорів, що виникають у міжнародній торгівлі. Адже торговці не завжди можуть заздалегідь сказати:

- в якій країні буде розглядатися спір;

- яке право застосовується до спору;

- чи буде забезпечена конфіденційність тієї інформації, яка використовуватиметься у ході судового розгляду;

- скільки часу займе розгляд спору;

- чи можна буде визнати і виконати рішення суду однієї країни в іншій країні.

Водночас у багатьох країнах ще у XIX ст. почали виникати "приватні", недержавні суди, які мали право вирішувати спори, передані на їхній розгляд сторонами. їх почали називати третейськими судами1.

Використання недержавних судів дає учасникам торгівлі більше впевненості. Сторони можуть самі визначати склад суду, встановлювати право, застосовуване для вирішення спору. Вони можуть забезпечити конфіденційність інформації в ході судового розгляду.

Для розгляду справи в такому третейському суді необхідно, щоб сторони домовилися про це. Для цього вони можуть:

- включити відповідне положення в договір, щодо якого може виникнути спір ("арбітражне застереження"),

- або укласти окремий ("арбітражний") договір. При укладанні арбітражного договору бажано передбачити декілька питань.

1. Місце розгляду спору. Краще вибрати країну, в якій легко одержати в'їзд ну візу, де сприятливі матеріальні умови, немає труднощів з обміном валют, високий рівень комунікацій. Саме внаслідок цих причин історично склалося декілька центрів міжнародного третейського судочинства. Серед них: Лондон, Стокгольм (був особливо популярний при розгляді спорів з підприємствами колишнього СРСР), Гонконг, Нью-Йорк.

2. Імперативні норми права (норми, від яких не можна відступити). Справа в тому, що питання про застосовуваність права країни для розгляду спору є дуже важливим. Сторони можуть домовитися про те, що воно не є застосовуваним. Проте в переважній більшості держав е ціла низка норм, від яких не можна відходити при укладанні угод (у тому числі про вирішення спору). їх називають "імперативними нормами". Такі норми будуть застосовуватися до спору, який відбуватиметься на території цієї країни, в будь-якому випадку (наприклад, імперативні норми шведського права до спору, який розглядається третейським судом у Стокгольмі).

Учасники торгової діяльності завжди прагнули звести до мінімуму труднощі, викликані розбіжностями в нормах законодавства про арбітраж. ЮНСІТРАЛ (Комісія ООН з права міжнародної торгівлі) навіть приготувала декілька документів, які містять типові правила про доарбітражне врегулювання спорів і про арбітраж:

- Правила про арбітраж 1976 p. ("UNCITRAL Arbitration Rules");

- Правила про доарбітражне врегулювання спорів 1980 р. ("UNCITRAL Conciliation Rules");

- Типовий закон про арбітраж 1985 p. ("UNCITRAL Model Law on Arbitration").

Ці документи держави можуть брати за основу у розробленні власних законодавчих актів. Багато країн це вже зробили.

Наприклад, у Німеччині був прийнятий закон про комерційний арбітраж, створений на основі Типового закону про арбітраж ЮНСІТРАЛ.

В основі українського закону про арбітраж теж лежить Типовий закон про арбітраж 1985 р.

Все це робиться для того, щоб уникнути спорів з процесуальних питань, щоб розгляд проводився по суті справи.

3. Вибір матеріального права, згідно з яким буде розглядатися спір.

4. Межі дії арбітражного застереження. В деяких країнах не визнається дія арбітражного застереження відносно спорів, які виникнуть у майбутньому, якщо тільки це прямо не передбачено в угоді про розгляд спору. В деяких країнах визнається сила тільки таких угод, у яких мова йде про конкретні події, наприклад, "розбіжності, що можуть виникнути з приводу цієї угоди". В договорі чітко повинно бути передбачено, які саме дії сторони будуть розглядатися як відмова від права застосовувати арбітражне застереження (арбітражна угода). Якщо сторони хочуть, щоб перед розглядом справи в третейському суді була задіяна процедура доарбітражного врегулювання, бажано згадати про це в договорі.

5. Вибір арбітрів.

6. Оплата третейського суду за розгляд спору, розподіл витрат (наприклад, витрат на оплату послуг адвокатів) між учасниками.

7. Мова, якою буде розглядатися спір.

8. Характер розгляду справи. Наприклад, у Китаї слухання таких справ має привселюдний характер, в інших країнах воно закрите. В деяких державах розгляд справи в третейському суді не може продовжуватися довше визначеного терміну, після якого вважається, що повноваження третейських суддів (арбітрів) закінчилися. В багатьох випадках сторони можуть бути представлені адвокатами.

9. Процедура, якої мають дотримуватись арбітри. В деяких третейських судах склався звичай розглядати спори шляхом розгляду документів, без слухань. В інших третейських судах спори розглядаються й усно, зокрема, проводиться опитування свідків, експертів тощо.

10. Чи мають арбітри право розглядати спір ex aequo et bono (виходячи зі своїх уявлень про принципи добра і справедливості).

11. Необхідно передбачити в договорі, що третейський суд повинен винести рішення в справі, якщо тільки сторони не вирішать спір мирно. В різних країнах застосовують різні підходи до рішення третейського суду:

- в одних прийнято, щоб рішення містило обґрунтування, в інших не склалося такого звичаю;

- у деяких країнах для винесення рішення необхідна одноголосність арбітрів;

- у деяких країнах склався звичай, згідно з яким сторона, що програла, сплачує всі арбітражні витрати (включаючи витрати на оплату послуг адвоката, вартість роботи стенографістів, витрати на використання устаткування, вартість послуг експертів). Рішення повинно бути настільки остаточним і обов'язковим для сторін, наскільки це дозволяє право країни суду. При цьому варто зауважити, що в деяких країнах державні суди мають право переглядати деякі питання матеріального права, а в деяких також і питання факту й процесуального права.

12. Чи впливає недійсність окремих положень арбітражної угоди на дійсність угоди в цілому.

13. В яких випадках можна вважати, що ще не вичерпані процедури "мирного" позасудового врегулювання спору (посередництво, переговори тощо).

У більшості країн договори про передачу майбутнього спору на розгляд третейського суду мають силу. Це означає, що:

- інша сторона спору не може у випадку його виникнення відмовитися від розгляду в третейському суді;

- суд, на прохання будь-якої зі сторін, повинен передати спір, відносно якого діє арбітражна угода (застереження), до третейського суду.