Місце у світовій економіці
Група країн, до яких відносять найменш розвинуті, тобто країни з низьким доходом, - багаточисельна. Різні спеціалісти включають до неї від 54 до 60 країн. Показники, за допомогою яких визначається міра нерозвиненості країн - не досконалі. Частіше за усе рівень соціально-економічного розвитку оцінюють за рівнем письменності, за душовим ВВП, купівельною спроможністю, розміром зовнішнього боргу, структурою господарства, структурою зайнятості населення в різних сферах виробництва і т.д. Як би не намагалися виявити універсальний показник бідності, він буде далекий від ідеального.
За класифікацією Світового банку країн із душовим ВВП менше 800 доларів у рік у світі нараховується 54. Виключимо із списку країни з "перехідною економікою" і вийде 48 держав. Більш усього їх у Тропічній Африці південніше Сахари - 38; у Латино-Карибському регіоні - 3 (Гаїті, Гондурас, Нікарагуа), в Азії - 7 (Афганістан, Бутан, Ємен, Камбоджа, Лаос, М'янма, Непал).
Економічні показники деяких найменш розвинутих країн
Причини бідності цих країн різні: наслідок хижацької колоніальної політики (Гаїті, М'янма, Котд'Івуар), периферійне положення (Непал, Бутан), відсутність значних запасів корисних копалин (Чад, Нігер, Бенін), диктаторські режими (Гондурас), відсутність виходу до моря (Малі, Центрально-Африканська Республіка, Уганда), слаборозвинена транспортна, фінансова і соціальна інфраструктури.
Слаборозвинені країни відрізняються неконтрольованою і нерегульованою демографічною ситуацією, при якій ріст ВВП країни не поспіває за ростом чисельності населення. У них низька тривалість життя (у середньому 40-57 років), висока смертність (20-26 проміле), у тому числі і дитяча (135-170 проміле).
Характеристика соціально-демографічних показників ряду найменш розвинутих країн
На 1999 р. біля 840 млн. чоловік у країнах, що розвиваються, страждало від постійного недоїдання; біля 1,3 млрд. людей мало щоденні прибутки в розмірі менше 1 долара; більш ніж у 1,1 млрд. чол. очікувана тривалість життя не перевищувала 40 років.
У слаборозвинених країнах основну частину споживчого бюджету складають витрати на харчування. У світі виділяють 25 країн, де за останні 25 років відбулося зниження калорійності щорічного раціону. Якщо в 1970 р. у 24 країнах на одну людину в середньому в день припадало більше 2 тис. калорій, то в 1996 р. їх залишилося 17. а нижче цього рівня опустилися 8 країн: Ангола, Бурунді, Заїр, Замбія, Камбоджа, Мозамбік, ЦАР. Чад, Додамо до них Руанду, Ефіопію, Еритрею, і загальна чисельність населення "країн недоїдання" складе 460 млн. чол.
Основа економіки цих країн - екстенсивне сільське господарство. На його частку припадає 40% ВВП. Зайнято в ньому до 80% працюючого населення.
Багато видів сільськогосподарської продукції є головними статтями експорту цих країн і забезпечують до 90% валютних надходжень (какао в Кот'д Івуарі і Гані, кава в Нікарагуа й Ефіопії), падіння цін або попиту на їхню продукцію відразу ж знижує прибутки країн. Інтенсифікація і модернізація низько продуктивного сільського господарства в даних умовах нереальна через відсутність можливості накопичення капіталу для його наступного інвестування в модернізацію.
Через фінансову і політичну нестабільність ці країни слабо інтегровані у світове господарство, сюди поволі йдуть інвестиції.
Проблеми економічного розвитку
Проблеми слаборозвинених країн полягають у тому, що вони не мають власних резервів для подолання бідності. Відсутність багатих покладів корисних копалин не дає їм можливості одержати прибутки від мінеральної ренти. Якщо ж і якісь корисні копалини е в надрах країни, їхній видобуток залежить від притоку зовнішніх інвестицій. Але тут гальмом для них виступає політична нестабільність і відсутність транспортної інфраструктури. Можна було 6 розраховувати на приток капіталів для створення трудомістких виробництв, але низький рівень письменності, високий при цьому відсоток функціонально неосвіченого населення стримує розвиток даних виробництв. Світове співтовариство постійно надає допомогу цій групі країн у різних формах, але відсутність механізму її раціонального застосування призводить до розкрадення та розбазарювання цих надходжень.
Вкрай низький рівень накопичення коштів населення і капіталів виробництва унеможливлює інвестування галузей для створення засобів виробництва, підготовки кваліфікованої робочої сили, удосконалення технологій. Це, у свою чергу, не сприяє росту продуктивності праці, викликає низький рівень споживання, тобто низький рівень накопичення є результатом злиднів і одночасно причиною їх збереження.
Незначні інвестиції, що мають місце, не забезпечують впровадження нових технологій. Низький попит навіть на товари першої необхідності не дає можливості створювати підприємства серійного виробництва.
Слаборозвинені країни знаходяться на початковому етапі розвитку індустріального суспільства, тому з промислового виробництва в них зазвичай розвинуті галузі з видобутку корисних копалин і переробки сільськогосподарської сировини на експорт; третій напрямок - виробництво продуктів харчування і товарів повсякденного попиту для споживання усередині країни.
Галузева структура ВВП деяких найменш розвинутих країн (2000 р.,%)
У цих країнах промислове виробництво зосереджене в основному на малих підприємствах. По числу зайнятих малі підприємства займають друге місце після аграрного сектора і багато в чому пов'язані з аграрним сектором. Вони більш ефективно використовують наявні незначні сировинні ресурси, постачають населенню споживчі товари, виробляють сільськогосподарський реманент. Це особливо важливо в умовах нерозвиненості складського і холодильного господарства, відсталості інфраструктури і постійних перебоїв у подачі електроенергії. У Східній Африці, наприклад, через проблеми з електроенергією 70% ремісників працюють у помешканнях без електрики і водопроводу. Крім цього, рівень інтенсифікації виробництва на таких підприємствах нижчий, ніж на великих, що дає можливість створювати додаткові робочі місця. На таких підприємствах велика питома вага живої праці, у тому числі неврахованої: сімейної, дитячої і жіночої.
Можливість дрібних підприємств пристосовуватися до нестабільної економічної ситуації знайшла відбиток в особливих їхніх формах - об'єднанні промислової і сільськогосподарської діяльності. Це так звана "сільська індустріалізація" і "мала індустріалізація", що створюється за межами великих міст для максимального наближення до сировинної бази.
Такі форми підприємництва дають можливість розширити масштаби використання місцевих природних ресурсів за рахунок розвитку трудомістких виробництв знизити відтік робочої сили із сільської місцевості.
У ряді країн, що розвиваються, стали створюватися кластери - групи малих підприємств, територіально пов'язаних між собою, що здійснюють спільні закупівлі сировини і збуту готової продукції. Малі підприємства витримують конкуренцію з більш значними виробниками подібної продукції завдяки економії на адміністративному штаті і більш детальному вивченні місцевих ринків.
Відбувається помітна диференціація малих підприємств за щаблем технічної озброєності, спеціалізації, рівнем кваліфікації кадрів, продуктивності праці. Кооперація дрібних підприємств з великими призводить до якісних змін у промисловості. Нові стимули росту дрібного виробництва створює інтернаціоналізація світового господарства при активній ролі ТНК. Об'єктом їх інтересу є малі підприємства в текстильній, взуттєвій, швейній промисловості. Розширюється число малих підприємств з виробництва продукції народних промислів. Кустарні і ремісничі майстерні з великою питомою вагою ручної праці користуються підтримкою уряду своїх країн не тільки з урахуванням економічної необхідності, але і як охорона культурної спадщини. Широко функціонує неформальний (неорганізований, неофіційний, нерегульований, нецензований) сектор. За звичай, до нього відносять ту частину населення, що зайнята в традиційно відсталих галузях економіки, і не враховується офіційною статистикою, відрізняється низькими прибутками, часто в натуральній формі, на грані фізичного виживання. Це самі дрібні підприємства, що виробляють товари і послуги, а також незалежні, самозайняті виробники в містах.
В Азії й Африці більше 50% жінок, не зайнятих у сільському господарстві, працюють у неформальному секторі (Замбія - 72%, Гамбія - 62%). Це роздрібна торгівля і традиційні послуги.
Високі темпи урбанізації переповняють міста надлишковою робочою силою, у них питома вага неформальної зайнятості складає 20-60%. Неформальний сектор виготовляє текстиль, килими, іграшки, взуття, біжутерію, перуки, штучні квіти.
Починаючи з 60-х років слаборозвинені країни здійснюють політику імпортозамінної індустріалізації. До раніше сформованої харчової, тютюнової і текстильної промисловості додалися металургія, металообробка, сільськогосподарське машинобудування (в основному на рівні складання) і приладобудування: складання холодильників, пральних машин, кондиціонерів. Як правило, у їхньому виникненні брав участь іноземний капітал.
Проблеми економічного розвитку
Регіональні особливості
Бібліографія