Міжнародні організації - Кучик О.С - 2.4. Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК)

Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК) створена в 1960 році в епоху краху колоніальної системи. ОПЕК розвивалась у період піднесення національно-визвольних рухів, зміцнилась у боротьбі з Міжнародним нафтовим картелем та іншими нафтовими монополіями за повернення контролю над власними природними багатствами своїх країн. Союз експортерів нафти став першим об'єднанням країн, що розвиваються, які виступили одним блоком проти нафтових монополій.

Енергетична і сировинна криза на початку 70-х років висунула ОПЕК у центр міжнародних відносин. Нафтове ембарго, введене арабськими країнами проти держав, які підтримували Ізраїль, встановлення контролю над джерелами важливої стратегічної сировини і підвищення цін на нафту в значних обсягах, боротьба за перебудову міжнародних економічних відносин — всі ці події опинилися в центрі світової політики, діяльності Організації Об'єднаних Націй і прикували пильну увагу до ОПЕК та Близького Сходу.

Країни-члени ОПЕК вплинули на розробку програми "Нового міжнародного економічного порядку". Вона була представлена країнами, що розвиваються, на VI Спеціальній сесії ООН у квітні 1973 року в Алжирі. Учасники ОПЕК розробляли Манільську декларацію, де були відображені вимоги країн, що розвиваються, й обговорювали її на VI Конференції ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД) у 1976 році. Положення Манільської декларації стали платформою країн, що розвиваються, котрі обговорювали міжнародні економічні проблеми на конференції "Північ-Південь" у Парижі в 1976—1976 роках.

Соціально-політична неоднорідність країн-членів ОПЕК, участь держав як з прогресивними, так і з реакційними політичними режимами часто призводила до того, що позиції країн-членів були неоднозначними і суперечливими. Якщо прогресивні країни використовують збільшення доходу від нафти для економічного розвитку, то реакційні держави вкладають надлишкові долари в основному в економіку інших держав. ОПЕК підіймає ціни на нафту для розвинутих країн і водночас надає допомогу країнам, що розвиваються, створює фонди допомоги арабським країнам.

У сучасному світі діяльність ОПЕК є не менш актуальною, оскільки багато країн залежать від імпорту нафти, тому конференції Організації привертають увагу не тільки преси, а й провідних діячів на світовому ринку нафти. Організація привертала і привертає увагу широкого кола спеціалістів — економістів, державних діячів, засобів масової інформації.

Про ОПЕК написано десятки книг і велику кількість статей. Це — наукові дослідження, збірники документів, промови державних діячів. Про неї писали західні автори, які звинувачували ОПЕК у тому, що вона спричинила світову кризу та інфляцію, та автори із країн — членів організації. Про діяльність і роль ОПЕК на світовому ринку нафти є праці 70-х років російських учених і спеціалістів Р. Н. Андресяна, Л. Д. Казюкова, Р. О. Інджікяна, Л. І. Комлева. Новіші дані можна знайти в журналах "Международная жизнь", зокрема статті А. Яковенка "ОПЕК — символ больших денег", "Мировая экономика и международные отношения". Існує також багато сайтів, що містять інформацію про ОПЕК і її конференції. Це офіційний сайт організації — www.opec.org. російський сайт — www.nefte.ru.

2.4.1. Передумови виникнення ОПЕК

Передісторія створення ОПЕК сягала ще 30-х років XX ст., коли почались розробки нафтових родовищ на Близькому Сході. Одним із перших було відкрите родовище нафти в районі Багдада, на річці Тигр. Промисловий видобуток нафти почався у Бахрейні (1934), Кувейті (1936), Саудівській Аравії (1938), а в інших країнах після Другої світової війни. Оскільки ці країни не мали можливості самостійно видобувати нафту, то її розробка відбувалась за участю іноземного капіталу та іноземної робочої сили [6].

Виробництво нафти було зосереджено в руках Міжнародного нафтового картелю, до якого входили сім нафтових корпорацій: 5 американських ("Екссон", "Тексако", "Стандарт ойл К оф Каліфорніє", "Мобіл Ойл", "Галф Ойл"), 1 англійська — "Бритиш Петролеум" і 1 англо-голландська — "Ройял датч-Шелл", потім приєдналася французька нафтова компанія "Компані франс де петроль" [1, с. 9]. Картель користувався в нафтодобувних країнах статусом "держава в державі", корпорації відкрито ігнорували національний суверенітет країн над природними ресурсами та економічною діяльністю. Таке становище зберігалося десятиліттями.

Першу перемогу за повернення контролю над національними природними ресурсами нафтодобувні країни отримали у 1960 році, коли створили Організацію країн-виробників та експортерів нафти (ОПЕК). Цьому сприяла політична ситуація на Близькому Сході та економічна атмосфера міжнародних відносин у світі.

У багатьох нафтодобувних країнах нафта є основним джерелом іноземної валюти. Через відсталу структуру господарства зовнішня торгівля цих країн базується на експорті одного товару — нафти. Так, у Лівії, ОАЕ, Саудівській Аравії частка нафти в експорті становила практично 100 %, в Іраку — 99 %, Катарі — 98 %, Ірані, Кувейті та Нігерії — 93 %, Алжирі — 85 %, Габоні — 77%, Індонезії — 69% [1, с. 11]. Таким чином, нафтодобувні країни мали спільні інтереси в економічній сфері: всі вони прагнули до звільнення від іноземних монополій і у всіх був один ворог — Міжнародний нафтовий картель, котрий у цей період контролював запаси, добування й експорт нафти країн, що розвиваються. Все це сприяло зближенню інтересів нафтодобувних країн.

Але жодна з цих країн не могла самостійно, без допомоги інших, вирішити проблеми. Яскравим прикладом була практика Ірану, який у 1951 році спробував націоналізувати Англо-іранську нафтову компанію, і зазнав економічного тиску Англії, США і Міжнародного нафтового картелю. Це ще раз вказувало на необхідність колективних дій проти нафтових монополістів.

Перші кроки до зближення спостерігались ще у 1949 році, коли Венесуела, занепокоєна майбутнім нафтовидобування, зблизилась з Іраном, Іраком, Кувейтом і Саудівською Аравією і запропонувала обмінятись думками й обговорили шляхи подальшої співпраці. Але в цей час нафтодобувні країни були роз'єднані, багато з них ще не мали політичної незалежності. У формально незалежних країнах при владі були реакційні монархічні режими. Тому ініціатива Венесуели тоді не змогла забезпечити результату.

У 1959 році нафтові компанії односторонньо знизили довідкову ціну на венесуельську і близькосхідну сировину. Лише Венесуела, наприклад, втратила внаслідок цього 140 млн дол. [1, с. 14]. Акція монополій викликала різке незадоволення в арабському світі і Венесуелі та сприяла об'єднанню експортерів нафти. У результаті Перший арабський нафтовий конгрес, який відбувся в Каїрі, ухвалив резолюцію — звернення до нафтових компаній про консультування з урядами нафтодобувних країн перед прийняттям будь-якого рішення щодо ціни і створення Консультативної комісії з питань нафти.

Але монополії не враховували думку нафтодобувних країн. У серпні 1960 року нафтові компанії знову знизили ціну на нафту Близького і Середнього Сходу до 10—14 дол. за барель. Для чотирьох провідних країн цього району це означало втрату за один місяць приблизно 90 млн дол. [1, с. 14].

Якщо перше зниження довідкових цін прискорило консолідацію країн, що розвиваються, то друге стало вирішальним чинником, який остаточно надихнув нафтодобувні країни створити спеціальний орган для захисту колективних інтересів. Крім того, створенню ОПЕК сприяла і політична ситуація: президент Єгипту Г. А. Насер довів, що тиск на США і Захід можливий. Під час Суецької кризи у 1956 році він зажадав, щоб Єгипет одержав половину доходів від експлуатації Суецького каналу, Британія, що володіла мандатом на канал, відмовила, і в результаті Насер просто затопив Суецький канал баржами з щебенем, заблокувавши судноплавство. Араби зрозуміли, що можуть спілкуватись з противниками мовою сили.