З глибокої кризи, якої зазнала Андська група (як і вся Латинська Америка) у 80-х роках, розпочався другий етап існування об'єднання. "План інтеграції перетворився на макулатуру" [24].
Через економічну кризу було ускладнено імпорт з країн-партнерів, що стало очевидним протиріччям духові та змісту Картахенської угоди. Існувала загроза розпуску угруповання. Взаємною обіцянкою провести реформи його відклали до 1983 року. Новації ж почалися лише наприкінці 80-х років. Учасники пакту змушені були переглянути попередні моделі розвитку, відмовитись від низки рішень, прийнятих раніше, включно з режимом регулювання іноземного капіталу, перейти до лібералізації економічної політики. Андська група однією з перших у Латинській Америці взяла на озброєння тезу ЕКЛА та ЛАВТ про "відкритий регіоналізм". Розпочався процес переходу до більш відкритого ринку, ліквідації митних бар'єрів, лібералізації режиму інвестицій, макроекономічної стабілізації, відмови від практики протекціонізму. В політичному плані фундаментальним стало відновлення демократії у всьому андському субрегіоні.
Епоху політичної боротьби та протекціонізму між країнами-учасницями Андського Пакту змінила співпраця з метою лібералізації торгівлі. Усвідомлення вигод економічної єдності усунуло політичні розбіжності. Канула в минуле і геополітична конкуренція часів "холодної війни". У результаті перспективи подальшої інтеграції відносно подібних економік андських країн виявились досить сприятливими.
3.2.1.3. Третій етап (1989 рік — триває досі)
90-ті роки стали для Латинської Америки десятиліттям якісних змін у політичній та економічній сфері. Подолавши наслідки "втраченого для розвитку десятиліття" [16] — 80-х років, більшість країн регіону прагнули до економічного зростання. Передбачалось, що рухатись товариство андського регіону повинно до створення Спільноти на зразок Європейського Союзу.
Нового імпульсу процесові інтеграції країн Латинської Америки поряд з "Ініціативою для двох Америк" (1990 рік) президента США Дж. Буша надали і "Багаронські Акти" від грудня 1991 року, в яких угруповання висловило намір встановити зону вільної торгівлі. Болівія, Еквадор і Колумбія досягли цієї мети 1 вересня 1992 року, Венесуела — 1 лютого 1993 року. Натомість Перу у серпні 1992 року вийшла з Пакту. Однак з 1994 року країна впевнено рухалась до відновлення у статусі члена. Проведена ліквідація торговельних бар'єрів призвела у 1990—1994 роках до зростаючої внутрішньої торгівлі: у відсотках вона зросла з 4,1 % до 11,9 %, незважаючи на те, що загальний експорт залишався незмінним.
Формування зони вільної торгівлі андських країн в основному було завершено до 1992 року, а всередині того ж року, незважаючи на чималі труднощі та протиріччя, було створено митний союз, котрий об'єднав Венесуелу, Колумбію, Еквадор та Болівію. Де-юре він діє з 1 січня 1995 року як митний союз між всіма країнами-членами, де-факто він існує лише між Колумбією та Венесуелою. Переговори щодо введення єдиного зовнішнього митного тарифу (ЄЗМТ) проходили досить повільно та напружено через те, що виникли розбіжності стосовно рівня цього тарифу між Перу та Болівією, з одного боку, та Колумбією й Венесуелою — з другого. Перу і Болівія наполягали на нижчому рівні ЄЗМТ на низку товарів, оскільки прагнули зробити їх імпорт дешевшим. У той же час Колумбія та Венесуела, економіка яких була більш диверсифікованою, прагнули захистити свого національного виробника, а відтак були прихильниками вищих зовнішніх тарифів. Перу і Болівія виступали також проти будь-якого субсидіювання експорту, тоді як Колумбія й Венесуела проводили політику всестороннього заохочення експорту, досить часто вдаючись до його субсидіювання. За цих умов Колумбія й Венесуела вирішили незалежно від інших держав-членів ввести з 15 березня 1992 року ЄЗМТ обох країн. Його структура була простою: ЄЗМТ підвищувався із зростанням рівня обробки товару. Всередині 1992 року Еквадор встановив новий національний митний режим, який загалом відповідав попереднім домовленостям стосовно ЄЗМТ у межах АСН. Однак при цьому залишалось багато винятків, які в основному становили сировинні товари та різного роду обладнання. Національні тарифи на ці товари були нижчими за ЄЗМТ, оскільки Еквадор так само, як і Болівія та Перу, був зацікавлений у здешевленні їх імпорту з метою зниження вартості національних товарів, які вироблялись із застосуванням імпортованих. Болівії як найменш розвиненій країні субрегіону було дозволено зберегти національні тарифи. Протягом 1989—1992 років перуанський уряд підтримував пропозиції Ради Картахенської угоди стосовно ЄЗМТ з кількома винятками. У той же час він прагнув до координування торговельної політики, тобто ліквідації всіх експортних субсидій. Події у Перу в квітні 1992 року, коли парламент країни було розпущено, спричинили відміну преференційного режиму у торгівлі з партнерами по АСН. Венесуела і Колумбія вжили заходів у відповідь проти Перу. Надалі Перу будувала свої торговельні відносини з іншими країнами угруповання на двосторонній основі, призупинивши членство у АСН. У червні 1992 року Перу проголосувала проти пропозиції стосовно ЄЗМТ, а потім відмовилась виконувати спільне рішення. Таким чином, всередині 1992 року сформувався митний союз у складі Болівії, Венесуели, Колумбії та Еквадору. Насправді це був перший митний союз у Латинській Америці, хоч і недосконалий, зі значними винятками щодо ЄЗМТ. Наступні роки принесли нові зустрічі та наради країн-членів стосовно введення єдиного зовнішнього митного тарифу. Врешті, у листопаді 1994 року суперечності в основному було усунуто й остаточно затверджено ЄЗМТ трьох країн, який офіційно почав діяти у лютому 1995 року. Ставка цього мита коливалась від 5 % до 20 %, а для автомобільної промисловості вона становила 40 % [5], становлячи в середньому 14 %. Воно розповсюджувалось на 88 % погодженої митної номенклатури (тобто переліку товарів та послуг), що включала 6650 найменувань.
Та на цьому процес не зупинився. Країни бажають продовжувати інтеграцію, доказом чого стало перетворення додатковим протоколом до Картахенської Угоди Андської групи в Андську спільноту націй, що сталося під час зустрічі на найвищому рівні 10 березня 1996 року. Спільний ринок, який створюють андські країни, має сукупний потенціал у 100 млн. споживачів. У 1999 році сумарний ВВП держав андського регіону перевищив 270 млрд. дол., експорт становив близько 49 млрд. дол., а імпорт — 41 млрд. [5]. Однак загальний обсяг внутрішньозональної торгівлі поки що невеликий, його більша частина припадає на товарообмін між Колумбією та Венесуелою, інтеграція між котрими розвивається найбільш успішно. Останніми роками досить швидко розширюються торговельні зв'язки між Колумбією та Еквадором.
Поряд з економічною, андські держави прагнуть і політичної єдності — на зразок Європейського Союзу. Вона відображається в їх спільній зовнішній політиці, котра набирає все більшого розмаху.
3.2.2. Цілі організації, її органи та інституції
3.2.2.1. Сутність основних завдань АГ та АСН
3.2.2.2. Основні органи організації
3.2.2.3. Спеціальні інституції спільноти
3.2.3. Напрямки діяльності організації
3.2.3.1. Внутрішня співпраця
3.2.3.2. Стосунки з іншими інтеграційними об'єднаннями
3.2.3.2.1. Відносини АСН з МЕРКОСУР та НАФТА
3.2.3.2.2. Співпраця АСН з ЄС