Національна економіка - Носова О.В. - Тема 2. ОСНОВНІ ЕКОНОМІЧНІ ТЕОРІЇ ТА БАЗИСНІ ІНСТИТУТИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

2.1. Генезис економічних теорій національної економіки у XVI-XIX столітті

Меркантилістські теорії національної економіки. У Західній Європі меркантилізм зародився вже в XV ст., але великого поширення набув у XVII ст. Головною передумовою ґенези меркантилізму був розпад феодалізму та зародження капіталізму. К. Маркс, характеризуючи той період, назвав його "первісним нагромадженням капіталу", пов'язаним з найбрутальнішими формами насильства: розоренням дрібних виробників, колоніальними війнами, работоргівлею.

Ранній меркантилізм виник іще до великих географічних відкриттів і був актуальним до середини XVI ст. Найвідомішими представниками цього напряму були В. Стаффорд в Англії та Г. Скаруффі в Італії. Ранній (монетарний) меркантилізм ґрунтувався на теорії "грошового балансу", яка мала два завдання: по-перше, залучити в країну якомога більше грошей з-за кордону; по-друге - зберегти гроші в самій цій країні. Для розв'язання цих завдань ранні меркантилісти запропонували низку заходів, які тією чи іншою мірою знайшли практичне відображення в економічній політиці того часу. Тому необхідно ознайомитись з основними висновками (пропозиціями) і конкретною політикою раннього меркантилізму.

Зі зростанням капіталістичних форм господарства і розширенням зовнішньої торгівлі ставала очевидною недоцільність політики, яка переслідувала мету утримування грошей у країні. Через це система монетарного меркантилізму змінюється системою меркантилізму мануфактурного (пізнього). Пізній меркантилізм охоплює період з другої половини XVI ст. по другу половину XVIII ст., хоча окремі його елементи можна бачити й значно пізніше. Головними представниками його були Т. Мен, Д. Стюарт в Англії, А. Монкретьєн у Франції, А. Сєрра в Італії. Ця система меркантилізму ґрунтувалася на так званій теорії торгового балансу, яка вважала за потрібне домогтися перевищення вартості вивезених з країни товарів над вартість товарів, увезених до країни. Важливо підкреслити, що пізні меркантилісти перенесли свої дослідження зі сфери грошового у сферу товарного обігу. Далі слід приділити увагу тим заходам, які пропонувались ними (як і ранніми меркантилістами) для досягнення активного торгового балансу і котрі знайшли відповідне втілення в економічній політиці.

Пізній меркантилізм зумовив перехід від металістичної до кількісної теорії грошей і системи монетаризму.

Пізні меркантилісти підходять до грошей уже як капіталісти, розуміючи, що гроші породжують гроші, але для цього вони мають бути в постійному русі. Це означає, що ранні меркантилісти визначальною функцією грошей вважали функцію нагромадження, пізні - функцію засобу обігу.

Економічна школа фізіократів, як особлива складова класичної політичної економії, виникла і розвивалась у провідних країнах Західної Європи. Найбільший розвиток теорія фізіократизму отримала у Франції в середині XVIII ст., в перехідний період від феодалізму до мануфактурного капіталізму. Слово "фізіократизм" грецького походження і складається з двох слів "фізіо" - природа і "кратоз" - влада, сила, панування. Суть фізіократизму у його центральній ідеї - вивчення основ природного порядку в економіці.

Фізіократи, або прихильники ідеї природного закону, були виразниками природовладдя, досліджували природні закони суспільного буття. Вперше застосував термін "фізіократизм" Дюпон де Немур у своїй книзі "Фізіократія, або природна конструкція найбільш вигідного управління людським родом" (1768 р.).

Основний внесок у розробку аграрних проблем зробили таки французькі фізіократи, як: Франсуа Кене (1694-1774), Анн Робер Жак Тюрго (1727-1781), Віктор Рікетті Мірабо (1715-1789), Дюпон де Немур (1739-1817), Поль П'єр Мерсьє (1720 - 1793), Венсан де Гурне (1712- 1759) та ін. Помітний спадок у розв'язанні аграрних проблем залишив і англійський економіст-фізіократ Річард Кантільон (1680-1734).

Засновником класичної буржуазної політичної економії в Англії був Вільям Петті (1623-1687), погляди якого формувалися в умовах швидкого розвитку в країні капіталістичних відносин, розширення торгівлі та грошового обігу. Саме останнім пояснюється прихильність вченого до ідей меркантилізму. Перші його праці були присвячені обґрунтуванню політики меркантилізму та концепції активного торгового балансу. В. Петті обстоював державне втручання в економіку, додаючи, що це втручання повинно сприяти розвитку виробництва.

Економічне вчення Адама Сміта (1723-1790), видатного англійського економіста, представника класичної школи політекономії, стало узагальненням мануфактурного періоду розвитку капіталізму. Працею всього життя А. Сміта стала книга "Дослідження про природу та причини багатства народів" (1776), у якій раніше нагромаджені людством економічні знання були узагальнені й перетворені в систему економічної науки на засадах загальних теоретичних принципів. Економічна думка Заходу схвально поставилася до таких визначальних ідей цього видатного економіста, як свобода людини, особи, вільна конкуренція, невтручання держави в економіку. Саме ці принципи стали теоретичною основою сучасних концепцій економічного консерватизму, неолібералізму, соціального ринкового господарства.

Томас Роберт Мальтус (1766-1834) трудовій теорії вартості протиставив видозмінений варіант одного з трактувань вартості А. Сміта. Він визначив вартість працею, що купується на даний товар. Вирішення проблеми реалізації Т. Р. Мальтус вбачав в існуванні непродуктивних верств населення (землевласників, чиновників та ін.), які купують, нічого не виробляючи, і уможливлюють отримання прибутку капіталістами. У цьому полягає сутність так званої теорії третіх осіб. У праці

"Принципи політичної економії" (1820) Т. Р. Мальтус, по суті, спростовує закон Ж. Б. Сея, аргументуючи невідповідність між попитом і пропозицією категорією "недоспоживання".

Економічні праці Давіда Рікардо (1772-1823) були написані в період промислового перевороту, переходу від мануфактурної промисловості до великої промислової індустрії на початку XIX ст. У своїй головній праці "Начала політичної економії та оподаткування" (1817) Д. Рікардо спробував довести, що політична економія підпорядковується закону вартості та іншим об'єктивним законам. Він послідовно дотримувався трудової теорії вартості, наголошуючи, що всі доходи утворюються у виробництві. Предметом економічної науки Д. Рікардо вважав визначення законів розподілу суспільного багатства. Методології вченого бракувало історичного підходу в економічних дослідженнях.

Завершальний етап розвитку класичної економічної науки пов'язується з представником рікардійської школи Джоном Стюартом Міллем (1806-1873). У його "Основах політичної економії" (1848) підсумовуються всі теоретичні здобутки класичної школи, синтезуються всі економічні знання середини XIX ст., тому ця книга впродовж п'ятдесяти років залишалася загальновизнаним європейським підручником з економічної науки. Вважаючи себе послідовником Д. Рікардо, Дж. С. Мілль прагнув синтезувати, поєднати його трудову теорію з іншими теоріями (Т. Р. Мальтуса, Ж. Б. Сея, Н. Сеніора).

Полеміка навколо економічних ідей класичної школи представлена у працях Н. В. Сеніора в Англії, Ф. Бастіа у Франції та Г. Ч. Кері у США. Внеском Нассау Вільяма Сеніора (1790-1864) в політекономію була теорія утримання. Витратами виробництва вартості він оголошував два елементи - працю та капітал, трактуючи їх суб'єктивно.

Особливу популярність в 40-50-х роках XIX ст. мав Фредерік Бастіа (1801-1850), який пропагував ідею свободи торгівлі й заперечував соціалістичне вчення про соціальний антагонізм.

Американський варіант теорії гармонії інтересів виклав Генрі Чарлз Кері (1793-1879). На відміну від Ф. Бастіа він пов'язував її із захистом ідеї протекціонізму, який відповідав потребам ще не зміцнілої промисловості США.

Соціалісти-утопісти А. Сен-Сімон і Ш. Фур'є у Франції та Р. Оуен в Англії виступили з викривальною критикою капіталізму, указавши на історично обмежений характер капіталістичних відносин. Ідеальний суспільний устрій вони називали по-різному: так, А. Сен-Сімон іменував його індустріалізмом, Ш. Фур'є - гармонією, Р. Оуен - комунізмом. Соціалісти-утопісти не бачили радикальних шляхів переходу до суспільства соціальної справедливості, а своїм завданням вважали розвиток свідомості та пропаганду своїх ідей. Утопічний соціалізм відзначав протилежність класових інтересів але заперечував політичну боротьбу й революцію, прагнучи перетворення суспільних відносин мирним, еволюційним, компромісним шляхом.

Ідеї А. Сен-Сімона, Ш. Фур'є та Р. Оуена - економістів, філософів, соціальних реформаторів XIX ст. - набули поширення та мали суттєвий вплив на наступну соціально-економічну думку багатьох країн, стали витоком марксизму, соціал-демократизму, соціально-інституціонального напрямку, теорії індустріального суспільства.

На відміну від вчених Англії та Франції, вчені-економісти Німеччини взагалі не сприйняли визначальні ідеї класичної школи, побудувавши власну систему "національної економії". Це пояснюється тим, що буржуазні економічні відносини почали швидко розвиватися в Німеччині лише в 40-60-ті роки XIX ст., а прусський шлях розвитку ідеалізував феодальне минуле країни. Молода національна буржуазія прагнула об'єднання Німеччини, пов'язуючи його з силою пруссько-юнкерської держави й активним втручанням в економіку. Відображенням цих особливостей політекономії Німеччини стали твори Фрідріха Ліста (1789-1846) і представників історичної школи.

Найповніше особливості німецької політекономії відображені в працях представників історичної школи Бруно Гільдебранда (1812- 1878), Вільгельма Рошера (1817-1894) і Карла Кніса (1821-1898).

Багатоманітність думок і поглядів історичної школи визначила те, що її ідеї присутні як у концепціях маржиналізму та інституціоналізму, так і в теоріях фашизму та шовінізму. Безпосередньою послідовницею цієї школи стали нова історична школа 70-80-х років XIX ст. у Німеччині та соціальна школа політекономії.