Економічний розвиток багатьох країн і регіонів супроводжується зміною структури суспільного виробництва, зокрема, на зміну індустріальному суспільству поступово приходить постіндустріальне. Все велика частина зайнятих працює в нематеріальному секторі, все менша частина - безпосередньо в промисловості і сільському господарстві.
На думку В. Павлова нематеріальне виробництво стає парадигмою економічного розвитку, що примушує по-новому оцінювати ступінь багатства країн і регіонів. Традиційно країни і регіони оцінюються з погляду багатства лісом, корисними копалини, ґрунтами, кліматичними умовами, основними фондами, географічним положенням. Нові уявлення про нематеріальне виробництво як про сферу, де створюється велика частина вартості, міняють критерії оцінки багатства країн і регіонів. На перше місце висуваються такі чинники, як багатство людьми і їх кваліфікацією, управлінськими технологіями, ринковою інфраструктурою, мережею бізнесу, культурою організацій [11]. Нові уявлення про джерела і чинники економічного розвитку дозволяють по-новому подивитися на освіту, науку, медицину, телекомунікації, навики менеджменту як на ті сфери суспільного життя, які роблять вирішальний вплив на темпи і напрям економічного розвитку країни в цілому.
Отже, на рівні регіону можна розглядати наступні критерії і відповідні ним показники соціально-економічного розвитку: ВНП або ВВП (абсолютна величина і на душу населення) і темпи зростання цих показників; середній рівень доходів населення і ступінь їх диференціації; тривалість життя, рівень фізичного і психічного здоров'я людей; рівень освіти; рівень споживання матеріальних благ і послуг (продуктів харчування, житла, телефонних послуг), забезпеченість домашніх господарств товарами тривалого користування; рівень охорони здоров'я (забезпеченість поліклініками, аптеками, лікарнями, діагностичними центрами і послугами швидкої допомоги, якість медичних послуг, що надаються); стан навколишнього середовища; рівність можливостей людей, розвиток малого бізнесу; збагачення культурного життя людей.
Стандартним способом оцінки економічного розвитку регіону є оцінка рівня виробництва (як правило, матеріального виробництва). Така оцінка є сьогодні односторонньою і недостатньою. Розроблені міжнародними організаціями підходи до оцінки економічного розвитку країн примушують при оцінці рівня розвитку регіону розглядати не тільки об'єм виробництва, але і такі, наприклад, аспекти, як освіта, охорона здоров'я, стан навколишнього середовища, рівність можливостей в економічній сфері, особиста свобода і культура життя. Цілком доречно як інтегральний показник розвитку регіону використовувати індекс розвитку людини, розроблений і вживаний Програмою розвитку ООН для оцінки розвитку окремих країн. [8]
При управлінні соціально-економічним розвитком окремого регіону доцільно виділяти всі вищеперелічені відносно самостійні цілі і здійснювати моніторинг їх досягнення. Разом з моніторингом стану регіонального виробництва і динаміки грошових доходів населення необхідно відстежувати і інші найважливіші параметри економічного розвитку.
Так, найважливішими параметрами рівня соціально-економічного розвитку будь-якого регіону є наявність і рівень якості шкіл, дитячих садів, інших освітніх установ і їх доступність, а також рівень освіти і кваліфікації людей.
Наступними по важливості параметрами оцінки соціально-економічного розвитку регіону можуть служити постачання продуктами харчування, контроль за їх якістю, дотримання прав споживачів на роздрібному ринку. Рівень фізичного і психічного здоров'я населення, тривалість життя, рівень розвитку системи охорони здоров'я і її доступність, стан навколишнього середовища - також важливі оцінні критерії соціально-економічного розвитку регіону.
У поняття соціально-економічного розвитку регіону входить і така важко вимірна субстанція, як культура життя населення. Позитивна динаміка економічного розвитку регіону можлива лише за умови збагачення культурою життя населення даного регіону. Соціально-економічний розвиток регіону лише тоді має позитивну динаміку, коли за інших рівних умов розширюється особиста свобода кожного, у тому числі і в економічній області, що можливо при ефективній підтримці малого і середнього бізнесу, антимонопольних заходах, захисті прав споживачів, забезпеченні реальної свободи пересувань, яка забезпечується розвиненим ринком житла.
Основні тенденції економічного розвитку регіонів можуть пояснюватися наступними теоретичними уявленнями [4].
1. Теорія просторових переваг, або теорія розміщення. Згідно цієї теорії просторові переваги виявляються в будь-якій економічній діяльності. Вони примушують ті або інші види виробництв розташовуватися в цілком певних регіонах.
2. Закономірності агломерації, концентрації і комбінації виробництва. У регіонах додаткова економія або додатковий економічний ефект утворюється у зв'язку з тим, що навколо виробництв, що успішно діють, формується їх оточення і завдяки об'єднаному використанню загальних ресурсів (трудових, енергетичних, інфраструктурних) досягається додаткова економія.
3. Концепція основного і допоміжного виробництва. У будь-якому регіоні можна виділити основну промисловість, тобто ту, продукція якої в основному вивозиться з регіону, і допоміжне виробництво, продукція якого споживається переважно в межах регіону. Зазвичай при розширенні основного виробництва збільшується і вся обслуговуюча його інфраструктура; виникає так званий мультиплікативний ефект: основне виробництво можна розглядати як своєрідний прискорювач економічного зростання.
Проте, при достатньо швидких структурних зрушеннях, головним чинником успішного розвитку регіону стає не основне, а допоміжне виробництво. Чим більше розвинена інфраструктура (допоміжне виробництво), тим більше гнучкою є вся економіка регіону, тим на міцнішій основі базується його економічний розвиток і процвітання.
При аналізі якості регіонального розвитку корисно використовувати концепцію теорії стадій зростання Д. Бела.[2] У всіх країнах і регіонах економічний розвиток проходить три основні стадії: доіндустриальне, індустріальне і постіндустріальне. Домінуючими галузями доіндустріального розвитку є добувні галузі, сільське господарство, рибна, лісова і гірничодобувна промисловість. У індустріальній стадії переважають переробні галузі - машинобудування, легка і харчова промисловість. У постіндустріальній стадії основними галузями, на яких базується економічний розвиток, стає галузі нематеріального виробництва: наука, освіта, торгівля, фінанси, страхування, охорона здоров'я. Характерними рисами постіндустріального суспільства стають відносне падіння виробництва товарів і відносне збільшення виробництва послуг, зростання наукоємкого виробництва, підвищення рівня кваліфікації персоналу, випереджаюча інтернаціоналізація виробництва.
Загальні закономірності світового економічного розвитку дають можливість якісно оцінити передісторію і перспективу економічного розвитку того або іншого регіону. По домінуючій галузевій приналежності можна виділити регіони доіндустріальні, індустріальні і постіндустріальні. У регіонах, які знаходяться на різних стадіях розвитку, відбуваються різні за своєю суттю процеси, і до них застосовні різні рецепти управління процесом економічного розвитку.
Наскільки вся інфраструктура регіону здатна прийняти нові види бізнесу і нових людей, наскільки швидко і ефективно вона може пристосуватися до нових умов - все це визначає потенціал постіндустріального розвитку.
Управління соціально-економічним розвитком регіону може здійснюватися за допомогою різноманітного спектру стратегій, програм, конкретних дій і одноразових управлінських рішень, за допомогою яких місцева адміністрація прагне стимулювати розвиток економіки регіону, створити нові робочі місця, збільшити податкову базу, розширити можливості для певних видів економічної активності, в яких зацікавлено населення регіону.
Практичне вирішення проблем життєдіяльності, розвитку і соціально-економічного розвитку регіону обумовлює актуальність і настійну необхідність їх системного дослідження з цілями:
- формування вимог державної політики регіонального розвитку;
- визначення вимог до перспективних форм і способів діяльності регіональних органів влади.
Головними етапами забезпечення соціально-економічного розвитку регіону є: визначення цілей, вибір стратегій, розробка і реалізація цільових програм.
Стратегія при цьому характеризує загальний напрям, слідуючи якому потрібно шукати шляхи досягнення цілей, або комбінацію цих напрямів, а програма розглядається як сукупність заходів, направлених на реалізацію стратегії і цілей. Таким чином, перехід до стратегій здійснюється безпосередньо від цілей, які необхідно досягти даній системі в проблемній ситуації [1].
Проблеми управління соціально-економічним розвитком регіону розглядалися виключно з позицій рішення окремих, актуальних в конкретній ситуації завдань без урахування загальних тенденцій і взаємозв'язку досліджуваних чинників розвитку.
Системний підхід зумовлює загальну схему забезпечення соціально-економічного розвитку регіону, яка визначається тією принциповою особливістю, при якій об'єктом управління стає вирішення неструктурованих або слабкоструктурованих проблем в життєдіяльності регіону. В ході вирішення таких проблем необхідно виконати п'ять принципових завдань: дати повний опис проблемної ситуації; досліджувати можливі шляхи вирішення проблеми; розробити (вибрати) стратегії вирішення проблеми; сформувати комплекс заходів програми вирішення проблеми; розробити цільову програму і управління її реалізацією [7].
Перше завдання - аналіз проблемної ситуації - передбачає опис основних елементів: проблемній ситуації в системі стратегічного розвитку регіону. проблемної підсистеми, чинників, наслідків, зовнішніх умов, а також внутрішніх характеристик системи. Характерною особливістю аналізу проблем соціально-економічного розвитку на регіональному рівні є те, що він здійснюється в умовах обмеженої інформації про характеристики об'єктів, так або інакше пов'язаних з існуванням проблеми і її рішенням. Тому більшість кількісних оцінок, що описують структуру проблеми соціально-економічного розвитку і шляху її рішення, носитимуть експертний оцінний характер [5, 238-247].
З позицій пропонованого підходу вся система соціально-економічного розвитку на регіональному рівні розглядається як проблемна система, у функціонуванні підсистем якої виявлена неефективність, що виражається в низьких значеннях параметрів діяльності всієї системи. Перелік і рівні цих параметрів є однією з найважливіших характеристик проблемної ситуації.
За обумовленістю виникнення проблемної ситуації існуючі проблеми можна розділити на наступні основні види:
- проблеми, що виникають у зв'язку з тим, що виявлена можливість поліпшення дії системи;
- ситуації і проблеми, що виникають по непередбачених обставинах (стихійні лиха, навмисні деструктивні дії і інші обставини по відношенню до даної системи); конфліктні ситуації і питання, які по яких-небудь причинах не можуть бути дозволені в установленому порядку;
- проблеми, що виникають в результаті того, що встановлені цілі і завдання не досягаються по причинах незадовільної роботи системи і її підсистем або із-за нереальності поставлених перед системою цілей.
Проблеми останньої групи виникають тоді, коли є недоліки в роботі системи, що заважають досягненню мети, або невідповідність цілей.
Перший випадок - діяльність системи соціально-економічного розвитку по тих або інших причинах не відповідає вимогам, що пред'являються.
У другому випадку можуть бути дві причини: перша - зміна зовнішніх або внутрішніх умов по відношенню до даної системи і друга - встановлені системою цілі є або легко досяжні, або ледве досяжні.
Проблемні ситуації, що виникають в процесі управління регіональним розвитком, і витікаючи з них проблеми і методи їх розгляду є своєрідним класом, мало вивченим теоретично. Разом з тим вони практично щодня вирішуються керівниками різних рівнів.
Представляється доцільним всі проблеми, що виникають в процесі соціально-економічного розвитку регіону, за принципом їх розгляду і рішення розділити на дві великі групи: перша - проблеми, що формалізуються, базуються на аналітичному типі мислення, використанні існуючих методів; друга - що не формалізуються, вирішення яких засноване на творчому підході і мисленні [3].
Характерною особливістю вирішення проблем першої групи є застосування математичного апарату, логіко-математичних методів, законодавства, правил, розпоряджень, норм, використання експериментів.
Для вирішення другої групи проблем немає стандартних шляхів і готового знання. Існує безліч шляхів і підходів для їх дослідження, кількість альтернативних рішень може бути украй великою. Якісь з цих рішень будуть кращі, якісь гірше, можливо, краще рішення буде знайдено в майбутньому.
Обидва ці шляхи в своєму конкретному розвитку йдуть паралельно, іноді тісно взаємодіючи.
Аналіз проблемної ситуації визначає формулювання проблеми, яка може бути різною в силу неоднозначності її опису, а також із-за суб'єктивного характеру сприйняття даної проблемної ситуації особою або групою осіб, що обумовлене їх цілями і інтересами, а також минулим досвідом (рис. 23.1).
Формулювання проблеми є найбільш важливим ступенем у вирішенні проблеми соціально-економічного розвитку регіону. Процес формулювання проблеми достатньо складний, оскільки на підставі поверхневого ознайомлення з проблемною ситуацією неможливо точно сформулювати проблему. Комплексні проблеми в діяльності соціально-економічного розвитку регіону характеризуються тим, що взаємини між змінними не завжди ясні або ж носять тимчасовий характер; самі змінні або погано виміряються, або зовсім не виміряються.
Рис. 23.1. Загальна схема виникнення проблемної ситуації
Зазвичай з кожною проблемною ситуацією пов'язано багато чинників, частина з них відома, частина - невідома. Тому різні особи, що вирішають одну і ту ж проблему, можуть вибрати з одного набору чинників вирішення даної проблеми абсолютно різні. Це може відбутися навіть у тому випадку, коли фахівці, що вирішають проблему (кожен в своїй області), володіють однаковою компетентністю.
Це означає, що ніколи не можна бути повністю упевненим в бездоганності вирішення складних проблем, що виникають у сфері управління соціально-економічним розвитком. Завжди потрібна ретельна перевірка правильності і ефективності їх рішення на практиці.
При виробленні проблеми для вирішення необхідно орієнтуватися на кінцевий результат, якого хочуть досягти, враховуючи при цьому, якою ціною буде досягнутий результат, чим доведеться поступитися, пожертвувати, які видатки доведеться понести. Дуже важливо зіставити короткострокові наслідки вирішення проблеми і довгострокові результати, які можуть значно відрізнятися як по своєму ефекту, так і за витратами. Часто негайні результати і довгострокові результати знаходяться в конфлікті між собою, і тому потрібно провести розумний вибір між ними або знайти оптимальний компроміс.
Різного роду неув'язки в управлінні соціально-економічним розвитком регіону часто відбуваються із-за недостатності або невчасності надходження необхідною для ухвалення рішень інформації, хоча загальний об'єм інформації весь час збільшується.
Від її надмірної великої кількості страждають перш за все керівники, оскільки саме вони ухвалюють рішення на основі тієї інформації, яку мають в своєму розпорядженні. Робота з поточною інформацією віднімає у керівника до 75-80 % часу, і лише 20-25 % часу приділяється перспективним питанням, яким, як вважають, самі керівники (і що підтверджується результатами досліджень), потрібно приділяти як мінімум 40 % часу. Але справа не тільки в збільшенні об'єму інформації. У наш час зросла складність інформаційного пошуку, тобто необхідну корисну інформацію стає все важчим виділити в загальному потоці. Таким чином, в проблемі підвищення оперативності соціально-економічного розвитку виділяється підпроблема - інформаційна, яка в першу чергу стосується питання отримання керівництвом інформації по проблемах, що вимагають ухвалення стратегічного рішення [1, 79-83].
Наявною є ситуація, при якій відповідальні стратегічні рішення у ряді випадків ухвалюються за шаблоном, на основі якісного аналізу аналогічних ситуацій у минулому або на основі "здорового глузду", але у даному випадку досвід минулого не допомагає. Тим часом часто події, що розвиваються у сфері управління, характеризуються складністю і швидкістю зміни обстановки, коли шаблон при виробленні рішень стає безсилим, а покладання надії лише на "здоровий глузд" може призвести до серйозних помилок. У таких випадках сучасна наука рекомендує удаватися до математичних моделей обґрунтування варіантів рішень, що реалізовуються за допомогою технічних обчислювальних засобів. На жаль, органи управління ще слабо оволоділи цими методами вироблення рішень, а керівники ще не прониклися довірою до них. Однією з актуальних продовжує залишатися проблема оцінки ефективності системи стратегічного розвитку в цілому.
Не дивлячись на певні заділи у виробленні чітких уявлень про категорію ефективності [6], ще не вирішено багато питань. Вузловим моментом тут є побудова системи узгоджених критеріїв і показників ефективності, що дозволяють достатньо повно оцінювати ступінь досягнення цілей захисту життєво важливих інтересів особи, підприємства, регіону та суспільства в цілому.
Список літератури