Потенціал і розвиток підприємства - Бачевський Б.Є. - Питання до самоконтролю

Оцінка знов створених НО (НА) має свої особливості. Якщо створені НО (НА) ще не були в експлуатації, економічний результат можна визначити лише як очікуваний. У цьому разі постає декілька проблем, таких як: визначення періоду, за який буде отриманий ефект (рік, прогнозний період, строк використання), визначення співвідношення витрат на реалізацію НО (НА) з очікуваним результатом, врахування ризику, пов'язаного з цією реалізацією. Щодо гудвілу, то ніяких вказівок щодо моменту, з якого можна було б його враховувати в якості знов створеного активу, не вміщує жоден стандарт з оцінки або обліку. Крім вказаних ускладнень, постає питання неможливості застосування однакових методів оцінки для НО (НА), що не були у вжитку і відносяться до різних груп. Так, наприклад, чи можна визначити для майнових прав факт їх попереднього вживання, якщо умови можливого використання значно змінилися.

Найчастіше результат пропонується визначати як економічний ефект, що створюється завдяки використанню нематеріального активу, але ефект є лише одним з показників економічної ефективності, до яких відносяться також економія, додатковий прибуток у складі ціни за рахунок якості, строк окупності витрат, капітальні вкладення, фактичний або розрахунковий коефіцієнт ефективності впровадження, якщо мова йде про інтелектуальну власність. Відповідно до цього, можна виділити наступні результати, яки можуть бути використані при визначенні вартості майнових прав:

— прибуток від експлуатації об'єкта прав (у базовому періоді, середній за характерні періоди, розрахунковий з врахуванням запланованих змій, внутрішньої структури або ринкової кон'юнктури);

— прибуток від тиражування об'єкта майнових прав (якщо властивості об'єкта це дозволяють) залежно від обсягів тиражування та обсягів переданих прав.

Оцінка інтелектуальної власності, що була у використанні базується на визначенні фактичного приросту прибутку від використання об'єкта інтелектуальної власності у базовому періоді (порядок визначення розглянуто вище) у вигляді:

— економії з собівартості продукції за рахунок зниження витрат на її одиницю без зміни обсягів виробництва (може бути отримана за новою конструкцією продукції, новими матеріалами, новою технологією обробки, прогресивною організацією виготовлення та реалізації);

— економії з собівартості продукції за рахунок зниження умовно-постійних витрат при підвищенні обсягів виробництва (зростанні продуктивності при зміні конструкції, матеріалів, технології та організації) або оптимізації існуючих розмірів умовно постійних витрат;

— загальної економії собівартості;

— прибутку від підвищення фактичної ціни реалізації одиниці продукції у власника та зростання обсягу фактичних продаж (отриманого за рахунок підвищення її якісних і кількісних характеристик, додаткового обслуговування);

— фактичних ліцензійних платежів правовласнику (як прибуток від дозволу на використання, наприклад, унікальної технології або товарного знаку), якщо первинна ціна інтелектуальної власності, за якою встановлювався розмір ліцензійних платежів потребує корегування методом дисконтування або прямої капіталізації.

Нагадуємо, якщо мова йде про НА, то їх ціна на момент видання ліцензії на право користування іншим особам повинна бути визначена, інакше це не буде визнано активом и мова йде про нематеріальний об'єкт оцінки (НО).

Згідно Цивільному кодексу [17], особа, яка має виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензіар), може надати іншій особі (ліцензіату) письмове повноваження (ліцензію), яке надає їй право на використання цього об'єкта в певній обмеженій сфері. Ліцензія може бути виключною, одиничною, не виключною, а також іншого виду, що не суперечить закону.

Виключна ліцензія видається лише одному ліцензіату і виключає можливість використання ліцензіаром об'єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, та видачі ним іншим особам ліцензій на використання цього об'єкта у зазначеній сфері.

Одинична ліцензія видається лише одному ліцензіату і виключає можливість видачі ліцензіаром іншим особам ліцензій на використання об'єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, але не виключає можливості використання ліцензіаром цього об'єкта у зазначеній сфері.

Не виключна ліцензія не виключає можливості використання ліцензіаром об'єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, та видачі ним іншим особам ліцензій на використання цього об'єкта у зазначеній сфері.

За згодою ліцензіара, наданою у письмовій формі, ліцензіат може видати письмове повноваження на використання об'єкта права інтелектуальної власності іншій особі (субліцензію). За ліцензійним договором одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін. У ліцензійному договорі визначаються вид ліцензії, сфера використання об'єкта права інтелектуальної власності (конкретні права, що надаються за договором, способи використання зазначеного об'єкта, територія та строк, на які надаються права тощо), розмір, порядок і строки виплат за використання об'єкта права інтелектуальної власності, а також інші умови, які сторони вважають за доцільне включити у договір.

У разі відсутності в ліцензійному договорі умови про територію, на яку поширюються надані права на використання об'єкта права інтелектуальної власності, дія ліцензії поширюється на всю територію України. Якщо в ліцензійному договорі про видання або інше відтворення твору винагорода визначається у вигляді фіксованої грошової суми, то в договорі має бути встановлений максимальний тираж твору.

У будь-якому разі, за фіксованою сумою або у вигляді ануїтету, для визначення вартості ліцензії потрібно провести розрахунки або вартості самого об'єкту, або очікуваного результату його експлуатації за певний період з урахуванням території розповсюдження, тиражу, виду ліцензії та інших умов.

Для оцінки знов створеної інтелектуальної власності потрібно викопати розрахунки очікуваної економічної ефективності за відповідними показниками, оскільки фактичної бази для виконання дисконтування або прямої капіталізації не існує.

Визначення економічної ефективності використання інтелектуальної власності потрібно диференціювати за її видами (табл. 6.2). Для промислового підприємства, потенціал якого розглядається у даному учбовому посібнику, найбільш актуальними є майнові права використання об'єктів (оренда), право на знаки для товарів та послуг, право на об'єкти промислової власності. До вказаних об'єктів можуть застосовуватись методи абсолютної або відносної економічної ефективності. Найбільш поширеним підходом визначення показників ефективності є співставлення існуючого варіанту та із застосуванням нових НО (НА). При чому застосовуються показники, які дозволяють порівняти поточні та одноразові витрати на впровадження нової технології або конструкції у виробництві.

За вказаним принципом побудовані методики засновані на приведених витратах, у тому числі методика від 14.02.77 р. № 48/16/13/3 для визначення ефективності нової техніки, винаходів і раціоналізаторських пропозицій, тимчасова методика Держпатенту для визначення доходу від використання винаходів і раціоналізаторських пропозицій 1992 p., Методичні рекомендації щодо ціноутворення на науково-технічну продукцію, що передається для використання, та інші. Вказані методики не універсальні, і не дозволяють визначити ціну товарних знаків, корисних моделей, публікацій та інших об'єктів інтелектуальної власності. Крім того, вони побудовані на нормах та нормативах, які в умовах ринкової економіки частково або повністю втратили актуальність (наприклад, нормативний коефіцієнт ефективності, який розроблявся та встановлювався централізовано за галузями промисловості або для всієї промисловості). Тим не менш, за певною модифікацією вони можуть використовуватись в ринкових умовах відносно нових конструкцій або нових технологій.

При встановленні вартості гудвілу та інших нематеріальних об'єктів, для яких неможливе виділення прямого результату, незалежного від інших факторів визначається надлишковий прибуток, що створюється за їх використанням. Надлишковий прибуток визначається у порівнянні з прибутковістю даного виду виробництва або бізнесу за середнім рівнем ринкових умов. Слід зазначити, що важко виділити вплив гудвілу на кінцевий результат серед усіх інших внутрішніх та зовнішніх факторів, до того ж, для збиткових підприємств, порівняння з середньою прибутковістю по галузі призводить до отримання негативного результату (тобто гудвіл визначається зі знаком мінус). Теоретично, вартість гудвілу не може бути негативною (він або є, або його немає), але фактично збитковість підприємства на момент оцінки впливає на його ціну у ході купівлі-продажу.

Щоб врахувати гудвіл в ціні об'єкту, що продається, потрібно спочатку визначити його вартість, то розрахунок за фактом продажу проблеми не вирішує. Потрібні обґрунтовані методики визначення переваг, які надає добрий імідж, широка відомість, сталі зв'язки. Якщо таке обґрунтування надається, у ході продажу вартість гудвілу може бути включена в ціну повністю або частково за домовленістю сторін, в результаті чого його розрахунковий розмір даного НО може значно відрізнятися від вартості, зафіксованої в балансі підприємства як НА.

Особливості застосування результатного підходу відносно конкретних видів НА будуть наведені нижче на прикладі методу надлишкового прибутку та методу звільнення від роялті.

Витратний підхід до визначення вартості нематеріальних об'єктів має набагато меншу сферу використання ніж результатний. Якщо визначення результату може дістати достатнє обґрунтування, витратні методи не використовуються. Звичайно вони застосовуються для визначення балансової вартості НА власного виробництва та покупних об'єктів, для яких ціна придбання є основою зарахування на баланс. Що ж до ціни на вторинному ринку, то її за даним методом встановлюють лите для вузькоспеціалізованого продукту, використання якого за межами підприємства обмежено, в результаті чого не можна використати результатний підхід. Це стосується також об'єктів, на які не існує сталого ринку для порівнянь (програмні продукти, пов'язані зі структурою даного підприємства, специфікою продукції або технології, технічні рішення з переоснащення унікального або застарілого обладнання спеціального призначення, НИОКР, які не мають самостійного прикладного значення й таке ін.).

Характерною особливістю даного підходу до оцінки НО є те, що вказані об'єкти не підлягають фізичному зносу і не потребують його врахування. Що ж до морального зносу, то його визначення щодо нематеріальних об'єктів викликає ще більш проблем ніж щодо матеріальних. Найчастіше цінність нематеріальних об'єктів обмежується часом, передбачуваним розробником для його використання (наприклад, бізнес-план, розрахований на певний період). Техніко-економічний (зовнішній) знос, як його трактує Стандарт оцінки Ms 1, або послаблення активу, за визначенням МСО, можна визначити лише за відхиленням результатів діяльності підприємства у порівнянні з аналогами, якщо нейтралізувати вплив усіх інших зовнішніх та внутрішніх факторів.

Витратний підхід до оцінки вартості НА (НО) може бути реалізовано методом витрат на створення, методом визначення вартості заміщення або відновної вартості, за алгоритмами, розглянутими в розділі "Оцінка вартості нерухомості" даного учбового посібника. Вибір конкретного метода, якщо вже обрано витратний підхід, залежить від особливостей об'єкту, характеру витрат та їх розподілу у часі створення або придбання НА (НО), повноти звітності тощо.

Метод витрат на створення (метод історичної вартості) застосовується до об'єктів НА (НО) власного виробництва або тих, що виконані для даного підприємства на замовлення. Умовно можна віднести до цього переліку покупні НА, ціна на які була встановлена витратним методом, та зафіксована у балансі підприємства на цій підставі. Умовою застосування даного методу є наявність звітності щодо створення або придбання об'єкту НА (НО), незмінність умов отримання результату від їх використання з моменту створення до дати оцінки та відсутність можливості виділити й оцінити результат використання НА (НО), як вагомий фактор підвищення прибутку підприємства. Оцінка виконується з урахуванням фактичного та залишкового строку корисного використання об'єкту. Якщо за фактичний строк використання сталися зміни курсу національної валюти, витрати на створення НА, включені в баланс, підлягають індексації відповідно до індексу споживчих цін або переоцінці за зміною корисності активу у нових умовах. Порядок оцінки за даним методом вміщує наступні етапи:

Встановлюється факт придбання, замовлення або виготовлення об'єкту та характер платежів, з визначенням часу внесення кожного платежу, якщо це неодноразова виплата.

Якщо мала місце одноразова виплата для придбання нематеріального об'єкту за ціною продавця, або період його створення власними силами менш ніж такий, що

потребує врахування зміни вартості грошей з часом, за вихідні витрати приймається його балансова вартість. Інакше виконується приведення різночасових витрат.

Оцінюється час з початку експлуатації НА до дати оцінки, і якщо він перевищує 1 рік, проводиться індексація (для балансової вартості — при умові, що індекс інфляції дорівнює або перевищує законодавчо встановлену межу, для ринкової — без умов).

Визначається попередня ціна за використанням показника середньогалузевої рентабельності до витрат щодо продажів схожих НА. При цьому, якщо за витрати приймалася ціна придбання, то вона ж приймається за попередню ціну продажу.

Визначається ціна продажу з урахуванням морального зносу або зменшення строку корисного використання на дату оцінки.

Метод визначення вартості заміщення застосовують до НО найчастіше у тих випадках, коли витрати на створення чи придбання невідомі або розробка аналогічного продукту чи створення його точної копії потребують менших витрат (втрата вартості внаслідок морального зносу першого роду). За цим методом звичайно оцінюються також нематеріальні об'єкти, спрямовані на соціальну сферу.

Порядок визначення ціни, за вказаним методом, відрізняється від попереднього тим, що за основу розрахунку приймається не колишній фактичний кошторис (або калькуляція) витрат на створення НО, а плановий, з використанням сучасних можливостей, рівня продуктивності розробників за сучасним програмне забезпеченням та цін на матеріали, енергоносії, інформацію, таке інше. За даним методом немає потреби в корегуванні витрат, зате потрібен новий кошторис. Прибуток та моральний знос при визначенні ціни визначаються як вказано вище.

Метод визначення відновної вартості найчастіше використовується для оцінки майнових прав або вартості унікальних нематеріальних об'єктів (таких як конструкторські та технологічні розробки), на які немає звітності щодо витрат на створення, або функції яких за сучасних умов може виконувати об'єкт, що має інший склад, структуру, принцип побудови. Так найчастіше буває з програмним забезпеченням, для якого за сучасними обставинами актуальною залишається лише постановка задач, тоді як програмні засоби інші, більш сучасні, й колишня вартість його створення буде значно відрізнятися від сучасної вартості як об'єкта оцінки. Виходячи з цього, розрахунок відновної вартості будується на визначенні витрат на створення (або придбання) нового активу, еквівалентного об'єкту оцінки за призначенням та функціональними можливостями, навіть якщо новий НО (НА) принципово відрізняється побудовою. Порядок визначення ціни продажу на усіх наступних етапах реалізації витратного підходу єдиний.

Порівняльний підхід (за іншими джерелами [105,174] ринковий) до оцінки НО потребує для реалізації наявності інформації щодо угод купівлі-продажу на ринку аналогічних об'єктів, будь те інтелектуальна власність зі схожими параметрами, чи майнові права на аналогічні матеріальні об'єкти. Ознаки аналогічності інтелектуальної власності, або гудвілу, як правило, неявні й потребують окремого вивчення та корегування, то, якщо цей підхід все ж таки застосовується, то частіше за все для оцінки майнових прав, наприклад — оренди нерухомості. Найбільш розповсюдженим методом даного підходу є:

Метод порівняння продажів, за яким впроваджується більшість угод щодо оренди житла, офісних та складських приміщень, земельних ділянок тощо. Вимоги до інформаційної бази та умов використання вказаного методу не відрізняються від тих, що вказані відносно оцінки нерухомості або машин та обладнання. У той же час, нематеріальні та матеріальні об'єкти оцінки відрізняються елементами порівняння. Оскільки фізична форма носія НО не має великого значення для його ціни, вона не враховується як елемент порівняння. З іншого боку, матеріальні об'єкти для продажу повинні оцінюватися за ринковою ціною безпосередньо, тоді як вартість оренди, як ціна продажу майнових прав, тобто нематеріального об'єкта, може встановлюватись виходячи з оцінки самого об'єкту. Інтелектуальна власність може продаватися за угодою у певному обсязі (щодо території розповсюдження, прав надання ліцензії, права використання, розпорядження та інше), тоді як майнові права передаються на певний час та за різним ступенем прав щодо використання.

Іноді, до відмінних рис і характеристик нематеріальних активів, що є елементами порівняння, відносять також: "існування будь-яких спеціальних умов фінансування; економічні умови, що існували на відповідному вторинному ринку під час угоди; галузь або бізнес, де використовувався (буде використовуватися) нематеріальний актив; характеристики об'єктів; включення інших (нематеріальних) активів в угоду" [105]. Але перелічені елементи порівняння характерні і для матеріальних об'єктів, то не є специфічними лише для НО (НА), тому враховуються у загальному порядку.

Використання методу ринкових мультиплікаторів, як правило, впроваджується щодо визначення вартості майнових прав (оренди тощо) на виробничі приміщення або майнові комплекси, відносно яких можливо виділити показники прибутковості. Мультиплікатори порівняння відносно НО (НА) розраховуються як співвідношення їх вартості до характерного для даного виду ПО (НА) ключового фактора впливу на вартість. Для гудвілу це прибуток, для інтелектуальної власності, в залежності від її виду, обсяг прав, поширення, очікуваний прибуток, для майнових прав — вартість оренди одиниці площі, обсягу. Практика оцінки НО (НА) за цим методом найчастіше обмежується використанням валового рентного мультиплікатора — співвідношення ціни продажу об'єкта та розрахункового обсягу майбутнього валового доходу від його використання.

Метод поділу за компонентами використовується лише у випадках, коли ці компоненти можливо та необхідно виділити. Відносно інтелектуальної власності це найчастіше проявляється у випадках, коли вказаний актив має кілька розробників, кожному з яких належить певна частина, або коли використовується комплекс НО (НА), що складається з самостійних об'єктів інтелектуальної власності, які неможливо використовувати порізно. Відносно майнових прав, поділення за компонентами виконується, коли єдиний комплекс передається, наприклад, в оренду кільком орендарям з правом сумісного використання, наприклад, складських приміщень або спільної енергомережі, водогону тощо.

Слід додати, що операції з продажу нематеріальних активів по Україні стосуються, головним чином, майнових прав. Інформація щодо складання угод з продажу інтелектуальної власності на внутрішньому ринку практично відсутня, то для оцінки таких об'єктів порівняльний підхід не використовується. Більшість вітчизняних розробок патентується та продається за кордоном, відносно чого на цей час за рішенням Верховної Ради готуються законопроекти, згідно яким буде заборонено патентування за кордоном без попереднього оформлення патенту в Україні.

Відмінності окремих видів НО (НА) дуже значні, тому є необхідність окремого розгляду особливостей оцінки деяких видів нематеріальних об'єктів.

1. Оцінка нових конструктивних та технологічних рішень, як найбільш суттєвої частини інтелектуальної власності у складі НО (НА), звичайно виконується на основі загальних рекомендацій, за якими вказано підхід та метод [37,105,112]. Якщо ж потрібно визначити очікувані результати від впровадження НО (НА) для застосування того ж результатного підходу, або очікуваним результатом впровадження НО (НА) є економія собівартості то береться або експертна оцінка, або методики розрахунку показників економічної ефективності, які для умов ринку потребують модифікації [46,47], та Методичні рекомендації з формування собівартості продукції (робіт, послуг) у промисловості [113]. У випадку, коли оцінка можлива лише за витратним підходом, використовуються "Методичні рекомендації щодо ціноутворення на науково-технічну продукцію, що передається для використання" [174, с. 187] та пізніші вітчизняні розробки.

За вказаною Методикою розрахунок повністю побудовано за витратним підходом:

(6.1)

де Ц — ціна науково-технічної продукції;

С — собівартість розробки науково-технічної продукції;

N — кількість реалізованих комплектів документації;

Т — кількість років з моменту створення;

S — витрати на виготовлення копій дослідних зразків;

Q — витрати на впровадження;

Р — плановий прибуток від реалізації розробки.

(6.2)

де Р_мін — нормальний прибуток або мінімально потрібний прибуток, який пропонується розраховувати на підставі суми всіх платежів та інших мінімальних видатків або формування фондів організації;

V— обсяг власних робіт за планом поточного року;

Р_додат, ~ додатковий прибуток.

Додатковий прибуток трактується за даною методикою як частина прибутку покупця, який застосував НА у виробництві або іншій діяльності:

(6.3)

де Р_зам^ — прибуток замовника;

б — коефіцієнт, зазначений в угоді між продавцем і покупцем науково-технічної продукції, як частка в прибутку покупця, отриманого внаслідок реалізації продукції.

Раціональним у цій методиці є включення в ціну НО (НА) частки прибутку покупця, яку він одержить від використання цього НО (НА). Але ж для цього потрібно спочатку знайти цю частку, бо невідомий ані повний результат, ані умови, за якими треба визначити від нього вказану частку (коефіцієнт " а " потрібно якось визначити, а не брати його "за угодою", бо так можна визначити й усю ціну). Але "нормальний прибуток або мінімально потрібний прибуток" — це вже варіації формування ціни на основі нормативу рентабельності до собівартості, що не виправдало себе й за умов централізованого планування.

В сучасних умовах суто витратний підхід не відображує реалії ринку, час з моменту розробки повинен враховуватись також відносно усіх інших витрат, крім того, зменшення ціни пропорційно кількості реалізованих комплектів документації не стимулює розробника до розповсюдження результатів розробки. Крім цього, прибуток замовника визначити у більшості випадків неможливо, оскільки невідомі повні масштаби виробництва, до яких може бути застосовано оцінюваний об'єкт інтелектуальної власності.

Взагалі, потрібно встановити, яким чином підприємство стає власником НО (НЛ) (рис. 6.1).

Якщо нематеріальні об'єкти будуть придбані на стороні для використання, покупцеві треба визначитись — на первинному чи вторинному ринку це відбудеться, та як утворюється у цих випадках ціна. Нагадуємо, що оцінюваний нематеріальний об'єкт ще повинен бути визнаним у якості НА, причому на баланс вони будуть прийняті за ціною купівлі або створення (тобто за витратним підходом), хоча сама ця ціна (у випадку придбання на ринку) могла формуватись за будь-яким підходом.

Схема оцінки нематеріальних об'єктів та визнання їх НЛ передбачає, що алгоритм розрахунку залежатиме від форми участі замовника в розробці НО та вибору покупцем первинного або вторинного ринку, згідно наявності товару в продажу, своїм вимогам та фінансовим можливостям:

1. Коштами замовника (поетапна оплата за виконану роботу). У цьому разі розробляється поетапний календарний план або сітьовий графік, визначаються склад та чисельність конкретних виконавців, обчислюється трудомісткість комплексу робіт, складається кошторис витрат, де окремо виділяється заробітна плата, матеріали та амортизація ОВФ організації — виконавця, чий прибуток формується як добуток загальної трудомісткості комплексу робіт на галузеву ринкову прибутковість 1 нормо-години науково-дослідницьких робіт. Кожен етап фінансується окремо, за первинною угодою вносяться корективи (додаткові угоди), якщо виконавець або замовник доведе їх необхідність.
2. Коштами виконавця (повна вартість за готовий продукт універсального призначення). Фактичні витрати плюс прибуток (за середньо ринковою прибутковістю 1 нормо-години науково-дослідницьких робіт) з врахуванням співвідношення попиту-пропозиції на подібні продукти. Від звичайної купівлі на відкритому ринку даний варіант відрізняється тим, що ціна формується за попередньою домовленістю, на момент початку робіт, і не змінюється до моменту її продажу.
3. Замовник бере на себе витрати на впровадження (найчастіше — це творча робота за підрядом або "тимчасовим трудовим колективом"). У цьому разі винагорода виконавцям не поділяється за витратами (заробітною платою) та прибутком виконавця (на баланс приймається сума витрат замовника за кошторисом), при цьому, замовник для оцінки НО додає власні витрати.
4. Виконавець поділяє ризик невдачі повністю або частково. За варіантом часткового ризику виконавець отримує компенсацію витрат та фіксований прибуток на рівні середньогалузевого, з виплатою додаткового прибутку як долі від фактично отриманого від впровадження НО за певний період часу (участь у фактичних прибутках). Якщо виконавець повністю поділяє ризик, то він за угодою у разі невдачі отримує неповну компенсацію витрат, а у разі прибуткового використання НО — більшу частку додаткового прибутку.
5. Виконавець отримує суму винагороди за фактично виконану роботу, яка вміщує як витратну частину, так і прибуток у встановленому сторонами угоди співвідношення.
6. Виконавець отримує фіксовану суму, до якої входять розрахункові витрати, економія з яких збільшує прибуток виконавця.

Вказаний підхід можна використовувати і до програмного забезпечення, як і до інших видів науково-технічної продукції, Що створюється або купується для використання у виробничому процесі.

Іноді вважають, що "Форма вираження комп'ютерної програми (ідеї, принципи) не охороняється авторським правом, тому алгоритми, мови програмування охороні не підлягають" [174]. Слід уточнити, що це стосується лише прикладних програм, які не вміщують оригінальних алгоритмів, постановок задач, технічних рішень, які реалізується цією програмою. До того ж є ще й системні програмні продукти, які захищені законом так само, як будь-який ліцензійний продукт у цифровій або аналоговій формі. Не можна також погодитись з алгоритмом розрахунку вартості програмного забезпечення з того ж джерела:

(6.4)

де В_п — вартість програми;

К — коефіцієнт, що характеризує ступінь кодового захисту програми;

К_с — часова залежність від моменту створення програми, що визначає ступінь старіння (коефіцієнт старіння);

С — собівартість розробки прикладного пакета програм або ціна;

W — витрати на удосконалення програми, копіювання, інші додаткові витрати, пов'язані з програмою.

Щоб так визначати вартість програми, слід вказати діапазон можливої зміни показників, бо якщо програма не захищена і К = 0, вона вже виходить нічого не варта (В_п= 0) хоча звичайні промислові програми для власного використання мають, як правило, майже нульовий захист. Від оцінювання програмного забезпечення витратним методом відмовилися навіть за умов централізованого ціноутворення, оскільки обсяг програми за кількістю команд або за трудомісткістю постановки завдання та програмування ніяким чином не відображає її цінність та вартість. Виробники програмного забезпечення за таким ціноутворенням були зацікавлені у невиправданому збільшенні цих показників. Промислові програми найчастіше оцінюють по очікуваному результату впровадження, програми загального користування — у порівнянні за швидкістю обробки даних, зручності інтерфейсу, надійності та точності роботи.

Всі розрахунки ефективності, засновані на використанні категорії приведених витрат, потребують коригування на ринкові умови, оскільки нормативний коефіцієнт ефективності капіталовкладень більш централізовано не встановлюється, то приведення одноразових та поточних витрат до вигляду, у якому їх можна порівнювати, потребує розробки нових додаткових показників.

Визначення вартості промислових зразків, товарних знаків, товарних марок виконують за результатним підходом, оскільки зразок виготовляється в лабораторних умовах, які занадто відрізняються від виробничих, щоб слугувати основою розрахунку, знаки та марки взагалі не мають витратних характеристик, а для порівняльного підходу вкрай важко знайти аналог, бо вказана промислова власність має вартість саме в силу її унікальності.

Об'єктивна оцінка даної промислової власності вкрай ускладнена неможливістю повної формалізації показників та характеристик та високим динамізмом її розвитку. Навіть склад показників, які використовуються для такої оцінки в країнах з великим досвідом ринкових відносин, потребує перегляду з точки зору прискорення науково-технічного прогресу. Такі показники як термін дії (номінальний та фактичний) охоронного документа, коефіцієнт техніко-економічної значущості, нормативи часу, сталість (показник давності) фірми, як справедливо вказують вітчизняні дослідники (174), не мають практично ніякого обґрунтування, та у сучасних умовах вже не забезпечують навіть приблизної достовірності результату оцінки об'єкта промислової власності.

Визначення вартості ліцензії за світовими стандартами переважно здійснюється методом "звільнення від роялті" [105] на основі річних обсягів продажів продукції, виготовленої за ліцензією. Розрахунок на підставі постійних відрахувань (роялті) здійснюється за формулою [1741]

(6.6)

де C_R — ціна ліцензії, визначена виходячи з розрахунку роялті;

V_і — запланований обсяг продукції в і-му році, що підлягає реалізації;

Z_і — ціна одиниці ліцензійної продукції, що реалізується в 1-му році;

R_і — ставка роялті в ціні одиниці ліцензійної продукції в і-му році, %;

Т— термін дії ліцензії.

Розрахунки вартості ліцензії можна виконати також методом виділення частки ліцензіара в прибутку ліцензіата, за яким розмір ліцензійного платежу визначається як добуток річного прибутку, отриманого від застосування ліцензійного продукту, та обумовленої частки ліцензіара, що, залежно від важливості та унікальності продукту, обсягу переданих прав, ступеню правового захисту та розміру підвищення прибутку, за статистикою знаходиться в діапазоні від 0,1 до 0,5 [99,105,174].

Оцінка гудвілу при продажі підприємства, фірми, бізнесу теж здійснюється за результатним підходом, але конкретним методом надлишкового прибутку, який базується на порівнянні фінансових результатів діяльності об'єкту оцінки та середньої ринкової прибутковості (рентабельності) активів або власного капіталу [76,82,99,105,112]:

(6.7)

де Г — вартість гудвілу;

П — скоректований фактичний чистий прибуток підприємства;

Р — середня ринкова рентабельність активів або власного капіталу;

А — ринкова вартість активів (власного капіталу).

Чи буде вартість гудвілу, як нематеріального об'єкту, включено в ціну продажу підприємства (оскільки він не може бути відділений від об'єкту), буде вирішуватись при затвердженні угоди залежно від кон'юнктури ринку нерухомості, конкретних умов продажу (терміновість, відсутність обігових коштів тощо) для продавця та фінансового стану можливих покупців.

На практиці ця обставина підтверджується чисельними прикладами значного перевищення ринкової ціни підприємства над його балансовою вартістю. Різниця ця по суті являє собою так званий гудвіл (від англ. Goodwill — добра воля ), тобто умовна цілісна оцінка імені, репутації підприємства й т. і.). Вартість надбавки за ділову репутацію може бути досить значною.

Приведемо приклади:

В 1988 р. фірма "Philip Morris" купила за 13 млрд. дол. США фірму "Kraft Foods", що в чотири рази перевищувало балансову вартість останньої.

Вартість товарного знаку компанії "Крайслер" склала 74 млрд. дол. США. Саме таку суму заплатила за нього американська компанія "Додж".

Ринкова вартість товарних знаків "Кэмел" і "Кока-кола" оцінена власниками в 10 і 3 млрд. дол. США відповідно. Ринкова вартість товарного знаку горілки "Столичная" становить 400 млн. дол., що дорівнює 10-літньому обсягу продажу горілки, реалізованої російськими виробниками на експорт.

Аналіз методів оцінки нематеріальних об'єктів (активів) показав, що вони потребують подальшого дослідження з метою підвищення обґрунтованості показників і алгоритмів розрахунку та забезпечення об'єктивності результатів.

Питання до самоконтролю

1. Надайте визначення нематеріальним активам, вкажіть їх основну відмінність від нематеріальних об'єктів оцінки. Як це може впливати на процеси оцінки?
2. Вкажіть відмінності класифікації нематеріальних активів за Національними стандартами обліку та нематеріальних об'єктів у оціночній діяльності за стандартами оцінки.
3. З чим пов'язана необхідність виділення гудвілу зі складу нематеріальних активів в окреме положення П(С)БО 19? Розкрийте проблемність такого виділення.
4. Які об'єкти нематеріальних активів відносяться до відчужуваних?
5. Чим відрізняється оцінка нематеріальних об'єктів та нематеріальних активів? Назвіть причини можливого зниження вартості НА.
6. Якими властивостями НО обумовлюється вибір методів їх оцінки за групами?
7. Назвіть методи доходного підходу та вкажіть способи виділення економічного результату.
8. Викладіть зміст основних проблем оцінювання та обліку нематеріальних активів (об'єктів) за групами.
9. Надайте огляд існуючого законодавства з оцінки нематеріальних активів, вказати його недоліки та шляхи поліпшення.
10. Поясніть принципи і порядок оцінки інтелектуальної власності та вкажіть особливості такої оцінки щодо експорту інтелектуальної власності за межі України.
11. У чому зміст проблем захисту інтелектуальної власності в Україні, які причини їх виникнення та шляхи вирішення.
12. На чому базуються принципи вибору підходів та методів оцінки НА? Наведіть приклади, що ілюструють необхідність такого вибору..
13. Викладіть порядок оцінки інтелектуальної власності, що була у використанні, та вкажіть види НА, на які не повинна нараховуватися амортизація і не можна визначити їх знос.
14. У чому особливості оцінки знов створеної інтелектуальної власності та ц бухгалтерського обліку на підприємстві.
15. Надайте приклад розрахунку вартості нематеріальних об'єктів за існуючими підходами та вкажіть порядок визнання їх НА.