Таємничо-загадкове слово "дипломатія", яке у більшості людей, котрим доводиться його чути, асоціюється з пишними балами під сяючими люстрами, з чарівними жінками у вишуканих вечірніх сукнях і елегантними чоловіками у смокінгах та фраках, з блиском коштовних прикрас і дзвоном кришталевих келихів, з комфортним, безтурботним і веселим життям. Справді, це теж має місце в житті дипломатів, але воно, образно кажучи, займає лише відсоток, а може, і його частку в загальному процесі складної, часом рутинної і не завжди безпечної дипломатичної служби. Ця служба, яка не обмежується ні часовими, ні просторовими рамками, вимагає постійного колосального напруження фізичних і духовних сил, а якщо здійснювати її з душею, то і самопосвяти, свідомого відречення від того, чого би хотілось. Дипломати — заручники своєї професії, вони мусять усе своє життя робити не те, що їм хочеться, а те, що повинні; постійно бути готовими до різних випробувань, несподіваних поворотів подій, мати мужність приймати самостійні, часто непрості рішення, не сподіваючись на чиюсь підтримку, бо отримати її інколи нема від кого, а деколи й бракує часу. Дипломати — кочівники, бо всю свою дипломатичну службу мусять мандрувати світом, змінюючи не тільки регіони, а й країни, континенти; мріючи або навіть і маючи свій затишний куточок на Батьківщині, жити в чужих помешканнях, де не завжди вдається комфортно облаштуватися. Дипломати змушені призвичаюватися до різних кліматичних умов, харчування, загального способу та укладу життя.

Як правило, жертвують своїми професійними кар’єрами дружини дипломатів, які практично ніколи не можуть працювати за набутою професією, більшість з них присвячує себе лише родинам і вихованню дітей. У складному становищі опиняються і діти дипломатів, які, залежно від ситуації, змушені навчатися в місцевих або міжнародних школах, які з переїздами батьків також доводиться міняти.

А ностальгія? Лише серце черствого і байдужого до всього і до всіх космополіта, манкурта не гризе постійна туга за близькими людьми, за рідним краєм, особливо, коли душею співпереживаєш усе те, що відбувається на Батьківщині, коли відчуваєш зверхньо-зневажливе ставлення ситого і самозадоволеного (але далеко не мудрішого від пересічного громадянина власної Вітчизни) представника так званого світу західної демократії, всі проблеми якого полягають лише в тому, щоб, не дай Боже, з’їсти на сніданок не таку свіжу булочку чи зайвий грам холестеринового продукту, до рідної країни та її народу, який, переживши трагедії багатьох століть, несе сьогодні свій хрест на рідній землі або поневіряється на заробітках по всіх закутках сучасного глобалізовано-жорстокого і безсовісно-байдужого світу.

Якщо зібрати все це разом, то не таким вже й солодким насправді є життя дипломата, хоча елементи екзотичної романтики в ньому присутні, а враження багаті настільки, наскільки різноманітна наша планета.

Дипломати від віків були, є і будуть, доки існуватимуть народи і держави, доки актуальним буде міжнародне спілкування і міжнародні взаємини; жодна, навіть найдосконаліша, електронна техніка не замінить тепла людського серця і людської душі, живого людського розуму.

Надзвичайний і Повноважний посол України Петро Сардачук

Розділ 1. ДИПЛОМАТИЧНИЙ ПРОТОКОЛ — ПОЛІТИЧНИЙ ІНСТРУМЕНТ ДИПЛОМАТІЇ

Поняття "дипломатичний протокол" бере свій початок від Віденського конгресу 1815 року, який, виходячи з засад легітимності, прийняв цілу низку надзвичайно важливих рішень щодо встановлення в Європі нового порядку, порушеного французькою революцією та наполеонівськими війнами. У засіданнях Конгресу брала участь велика кількість гостей: видатні політичні діячі, представники аристократії та генералітету, дипломати найвищих рангів. Щоб уникнути непорозумінь щодо місця і першості тих чи інших осіб, було встановлено єдиний порядок першості, який, на відміну від попереднього, базувався здебільшого на засадах звичаєвості і був оформлений у вигляді протоколу. З того часу в дипломатію і ввійшов термін "дипломатичний протокол".