Дипломатичний протокол та етикет - Сагайдак О. П. - 9.2.2. Дипломатія країн Латинської Америки

Латинська Америка — це загальна назва більше ЗО держав із населенням близько 400 млн осіб. Довгий час країни Латинської Америки вважалися американськими статистами, що суттєво не впливають на міжнародні відносини, хоча внесок латиноамериканських держав у розвиток цивілізацій вагоміший, ніж внесок багатьох великих держав як минулого, так і сьогодення.

Дипломатична служба Латинської Америки є відносно молодою, становлення її належить до середини XIX ст., але вже тоді виникла одна особливість дипломатії цього континенту, обумовлена, ймовірно, історичною, культурною і мовною спільністю, наявністю сильного сусіда — США, що прагнув прибрати до своїх рук цей найбагатший район: проведення ними спільних дій, стимулювання інтеграційних процесів на континенті. Велику роль латиноамериканські країни відіграли в розробленні міжнародного права. Аргентина і Бразилія були піонерами в організації колективного посередництва в міжнародних суперечках (1915). З ініціативи держав континенту була розроблена і прийнята Гаванська конвенція про дипломатичних чиновників 1928 року, що узагальнила норми і принципи, які належать до діяльності дипломатичних представництв. Дипломатії континенту належить особлива роль у розробленні поняття дипломатичного притулку. Договірне оформлення цей інститут отримав у Гаванській конвенції 1928 року, у конвенціях, укладених у Монтевідео в 1933 і 1939 роках, міжамериканській конвенції про право дипломатичного притулку, підписаній у Каракасі в 1954 році. У міжнародному праві відома "Доктрина Естради" — конвенція про визнання нових урядів, сформульована міністром закордонних справ Мексики X. Естрадою в 1930 році і схвалена багатьма державами реґіону. Вона відображає необхідність спеціального акту визнання нового уряду якої- небудь країни іноземною державою [3, с. 293—294].

Слід відзначити високий професіоналізм дипломатів цього реґіону. У Латинській Америці вже давно існують спеціальні академії й інститути із підготовки дипломатів. Кандидати в них відбираються дуже ретельно. Підготовка ведеться фундаментально. У 1974 році у Мексиці був відкритий Інститут імені Матіаса Ромеро (видатного політичного діяча і дипломата) для підготовки національних дипломатичних кадрів. У 1984 році було створено Дипломатичну академію в Перу. Студентів не бояться залучати до роботи на найвідповідальніших конференціях. Вивчається одна мова, але дуже досконало [1, с. 258—261].

Найважливішою рисою бразильської дипломатії є високий професіоналізм її представників на всіх рівнях. Цьому сприяє ретельний відбір кандидатів для дипломатичної служби і фундаментальна система їхньої підготовки, головною ланкою якої є відомий не тільки в Латинській Америці інститут "Ріо Бранко" — спеціальний навчальний заклад у системі МЗС Бразилії.

Особливістю бразильської дипломатії є глобалізм у підході до міжнародної проблематики, що випливає з прагнення Бразилії, спираючись на своє стратегічне положення, природний, промислово-технологічний і людський потенціал, посісти місце однієї з провідних країн світу.

Бразильській дипломатії притаманні також такі риси, як твердість і послідовність у відстоюванні своїх позицій, чіткість і лаконічність у їхньому викладі, старанність у підготовці документів, вміння йти на розумні компроміси.

У дипломатичних навчальних закладах Латинської Америки в якості кураторів працює багато послів у відставці, тобто "витримується американський принцип — дипломатів повинні готувати насамперед дипломати" [3, с. 296].

У 1996 році вперше в Лімі відбулася сесія Організації Американських Держав (ОАД). Перу дуже добре організувала сесію і залучила до цієї роботи Дипломатичну академію: викладачі і студенти були прикріплені до іноземних делегацій. Для делегатів це була допомога, для студентів — практика. Генсек ОАД подякував уряду Перу за гарну організацію сесії.

Отже, в дипломатії країн Латинської Америки є багато нового, цікавого й самобутнього, а самі країни ОАД як солідні партнери заслуговують на серйозну повагу. Кількість дипломатів у кожній країні не дуже велика, але це еліта, яка формується як з професіоналів, так і з досвідчених політиків. Майже всі вони, крім своїх країн, навчалися в США, Франції, Італії, Англії, Німеччині (з Куби — в СРСР).

Для налагодження контактів у Латинській Америці і ведення переговорів варто знати таке. Як правило, латиноамериканські дипломати ведуть переговори не поспішаючи, завзято, ідуть на практичні пропозиції, а якщо є фінансові проблеми, матеріальні витрати, то діють обережно.

Укладаючи двосторонні угоди, ретельно перевіряють їхню відповідність внутрішньому законодавству. Бесіди ведуть

звичайно один на один, записів бесід (принаймні, у вашій присутності) не роблять. Деякі латиноамериканці не завжди точні, тому бажано угоду тримати під контролем [3, с. 297—298].

Латиноамериканці експансивні, дружні. Яскраво виявляють свої симпатії. Чоловіка можуть поплескати по плечу (але з чоловіками не цілуються). Жінці можуть поцілувати руку, добре знайомій — щоку. Не люблять довгих і порожніх бесід, воліють давати й отримувати точні відповіді. Не люблять вислуховувати інструкції, надають перевагу живій розмові. Вони відвертіші, ніж, скажімо, західноєвропейці. Етикет, порівняно з західними країнами, спрощений. Чоловіки звичайно одягають темні костюми [2, с. 130—131].

Слід зазначити, що в міністерствах (враховуючи МЗС) більшість жінок — не секретарі, а дипломати, співробітниці на ключових посадах.