Естетика - Газнюк Л.М. - Тема 1. Історія світової естетичної думки

Естетичні уявлення в первісному суспільстві

Первісне суспільство охоплює значний період в історії людства, що датується зі 100 тис. років до н. е. по IV - IIІ ст. до н. е. Духовна діяльність ще не стала самостійною сферою відокремленою від виробництва. Естетичні погляди стають частиною світобачення. Первісні люди вбачали в космосі найвищу світоглядну цінність, розглядаючи себе, як частину навколишнього світу. Ранній етап суспільної свідомості носить міфологічний характер.

Античні ідеї естетичного

Антична естетика розвивалася в Давній Греції (з кінця VII ст. до н. е. до початку VI ст. н. е.) та Давньому Римі (з II ст. до н. е. до початку VI ст. н. е.). Мала своїми витоками міфологічні уявлення, що склались в первісному суспільстві. Міфологія - це відображення природи і всього світу такими, що заселені живими істотами з їх магічною, таємничою та фантастичною практикою. В поемах Гомера боги не лише набувають в міфології людиноподібний вигляд, їм притаманні риси, які співпадають з первісними уявленнями про прекрасне.

Найважливіше місце в естетиці античності належить поняттю гармонії - уявленню про єдність протилежностей, які складають єдине ціле. Найвищим втіленням цієї гармонії став космос. Філософська школа піфагорійців (VI ст. до н. е.) ототожнювала гармонію, красу та досконалість. Гармонію чисел вони шукали, зокрема в музичних звуках струн. Піфагорійці не тільки розробили вчення про математичні основи музичних інтервалів, але й намагалися застосувати музику для встановлення душевної гармонії людини. За уявленнями піфагорійців, душа людини являє собою гармонійно організовану числову структуру. Музика резонуючи з душею, долучає її до гармонії космосу, радує людину. Таким чином душа осягає закони космосу тому, що подібне пізнається подібним.

Естетичний ідеал: прекрасне для елліна - це передусім, завершене, оформлене, практичне, конкретне, симетричне. Зразком такого типу прекрасного - людське тіло, відтворене скульпторами класичної епохи.

Античні мислителі пишуть про триєдність істини, добра та краси, розглядаючи етичні та естетичні проблеми в нерозривному поєднанні.

Значну роль у розвитку естетичного знання відіграв видатний давньогрецький філософ Сократ (близько 469-399 рр. до н. д.). Поставивши в центр своєї філософії людину, на неї він спрямовує інтерес свого пізнання. Він наголошував на єдності естетичного та етичного, що було відображено в понятті калокагатія. Філософ розглядав прекрасне, як загальне поняття. Воно пов'язано з користю, доцільністю, а отже прекрасним є все те, що придатне за для досягнення певної мети. Відносність цього поняття визначається тими цілями, котрі ставить людина. Ідеал Сократа - мудрець, який силою власного розуму переборює всі страждання і навіть страх перед смертю.

Сократ відкрив дорогу для систематичної розробки естетики в ученнях Платона та Арістотеля.

На противагу своєму учителю, Платон (427-347 рр. до н. д.) виводить поняття краси не від суб'єкта, що її пізнає. Згідно з його ідеалістичними поглядами, реальним є світ ідей, а земний світ - це лише "тінь ідеального світу". Ідея прекрасного - це об'єктивна, безособова, реально існуюча ідея, яка породжує прекрасні речі. Краса осягається не почуттями, а розумом. Має надчуттєвий характер. Сприймає красу як двозначне поняття: з одного боку вона є джерелом чуттєвої насолоди, яке не потрібне, аз іншого - сприяє прагненню людини до духовної сфери. Ключові естетичні поняття філософ пов'язував з мистецтвом. Мистецтво, як "тіньтіней", вторинне відображення світу, позбавлене пізнавальної цінності, воно саме оманне та заважає пізнанню істини. Але, все ж таки він вважав його могутньою силою, яка може покращувати чи погіршувати людину. Потрібним є лише таке мистецтво, що є корисним для держави. Воно знаходиться під суворим контролем держави, створюється за суворими канонами та виховує громадян. Наприклад, корисним є складання та виконання гімну богам. Зразковою є культура Давнього Єгипту.

Основними роботами, в яких розглядається естетична проблематика вважають: "Гіппій Великий", "Бенкет", "Іон", "Держава", "Закони".

На противагу Платону, Арістотель (384-322 рр. до н. д.) вважав, що всі речі становлять в собі єдність матерії та форми (ідеї). Тому краса існує не в світі ідей, а є ознакою реальних предметів. "Основні форми прекрасного - це порядок (у просторі), співмірність і визначеність".

Філософ розглядав мистецтво як особливий, заснований на наслідуванні спосіб пізнання. Завдання мистецтва полягає в творчому відображенні дійсності, а не в механічному її відтворенні. На відміну від історика, пише Арістотель, поет говорить не про те, що сталося насправді, а про те, що може статися.

Показав зв'язок мистецтва з найвищими формами задоволення. Є задоволення "низькі", тілесні, такі, що властиві людям нижчих соціальних станів. їм проти поставляються "чисті", високі, елітарні - це задоволення від прекрасних речей, як наприклад живопис чи наука. Останні пов'язуються з естетичною насолодою. "Насолода ж надає досконалість і повноту діяльностям, - писав він, - а відповідно і самому життю, до якого всі прагнуть. Тому зрозуміло, що всі тягнуться до задоволення, для кожного воно робить життя повним". В своїх роботах "Поетика", "Риторика" Арістотель розглядає окремі жанри та види мистецтва. Всі види мистецтва різняться засобами імітації: звук - засіб для співу та музики; слова та розміри - для поезії. Види мистецтва поділяються на мистецтва руху (поезія, танок, музика) та мистецтва спокою (скульптура і живопис). Твір мистецтва облагороджує людей тим, що через очищення душі звільняє її від негативних пристрастей. Катарсис являє собою мету мистецтва. Виховний вплив мистецтва, Арістотель розумів не лише як наслідок змісту та спрямованості твору, а і як результат певної підготовки глядача та слухача, наявності культури естетичного сприйняття.

Поняття людської краси філософ пов'язував із її внутрішньою красою, такими поняттями як мужність, справедливість. У творчості Арістотеля давньогрецька естетична думка досягла свого найвищого розвитку.

Елліністичний період розвитку античної естетики (III ст. до н. д. - III ст. н. д.) знайшов своє відображення у розвитку стоїцизму (Зенон, Цицерон, Сенека), епікуреїзмі (Епікур, Лукрецій), скептицизмі (Піррон, Секст Емпірик) та неоплатонізмі (Плотін, Прокл).

Основні ідеї неоплатонізму були сформульовані Плотіном та доповнені Проклом. Вони, подібно до Платона, визнавали чуттєвий світ проявом божественної еманації, відповідно краса матеріального світу є відображенням краси вищого порядку - надкраси божественного принципу. Витікаючи з божественного та пронизуючи духовно-матеріальне буття, краса свідчить про єдність універсуму. І чим більше душа звільняється від тілесного та "долучається до ідеї Бога", тим вона прекрасніша.