Естетика - Газнюк Л.М. - Естетична думка в Україні у XIX - на початку XX ст.

У перші десятиліття естетичні проблеми в основному розвиваються в межах риторики і поетики, літературознавства і фолькльористики. Естетичні ідеї в XIX ст. розглядалися представниками класицизму, а потім і романтизму. В центрі їх уваги знаходилися такі проблеми як природа витонченого, походження і суть мистецтва, естетичний смак та ідеал, виховне значення мистецтва, і нарешті предмет естетики.

В цілому для класицизму характерні раціоналізм, нормативність творчості. Праці І. Ріжського і його учнів представляють систематизацію основних принципів і положень класичної естетики. І. Ріжський (1759-1811 рр.) трактує естетику як науку, що встановлює правила на основі вивчення "законів досконалості речей". Критерієм прекрасного проголошується досконалість речі, коли предмети і явища "будуть зображені з якнайтоншою вірністю".

Але це не просто мимесис (наслідування, відтворення). Художник завдяки смаку і творчій фантазії, вибираючи з наочної реальності найбільш яскраве, характерне, створює свій збірний образ, що найбільш відповідає його меті. Прагнучи до досконалості він творить свою природу і своє людство. Естетика Ризького направлена на виховання та вдосконалення смаку й розповсюджується на всі сфери людської діяльності.

Першим, хто виділив естетику в самостійну філософську науку був професор Харківського університету І. Кронберг (1788-1838 рр.). Він трактує естетику як філософську науку, що пояснює "всі явища витонченого у всьому світі". Естетика не відноситься тільки до області мистецтва. Виявлення прекрасного ми можемо бачити в природі, в суспільстві, в людині. В своїх роботах Кронберг піддавав критиці класичну теорію "витонченого наслідування витонченій природі".

Ідеї романтизму, висловлені Кронбергом, знайшли своє віддзеркалення в літературній, образотворчий та музичній творчості XIX ст. Естетика виступала як філософія культури і мови, що обґрунтовує права, шляхи і можливості розвитку національної культури.

Для розуміння особливостей розвитку української культури XIX ст. суттєве значення має знання характеру політики й економіки того часу. А вони, як відомо, характеризувалися складними соціально-економічними відносинами і політичними процесами, які пов'язувались із розпадом кріпосницької системи, розвитком капіталістичних відносин, із боротьбою народних мас проти кріпацтва. Вітчизняна війна 1812 p., посилення гноблення царизму, діяльність декабристських організацій сприяли впливу на розвиток соціальної і національної самосвідомості українського народу, пробудили інтерес суспільства до свого історичного минулого, усної народної творчості, етнографії, мови.

За цих умов українська бездержавна культура продемонструвала свої високі можливості у відбитті найскладніших соціально-економічних процесів в суспільстві, показі величі українського народу, його боротьби за соціальне та національне визволення, в зображенні переживань і почуттів людини, її психології тощо.

У зв'язку з цим значний інтерес викликають погляди таких діячів мистецтва як І. Котляревський, Т. Шевченка, С. Гулак-Артемовський.

І. Котляревський (1769-1838 pp.) в поемі "Енеїда" утверджує, передовсім, особливі можливості української мови та, на відміну від вимог класичної естетики, спирається на народну традицію. Гулак-Артемовський виступав як письменник та теоретик поезії. Він написав низку статей на літературно-естетичні теми. В своїх роботах пов'язує естетику з історичним розвитком мистецтва. Пріоритетним видом мистецтва він визнає поезію, як найбільш сильну за естетичним впливом. У романтичних баладах ставить перед собою мету довести здатність української мови бути повноправним, самостійним, найповніше і вірно передавати широту та глибину людських відчуттів.

У Т. Шевченка (1814-1861 pp.), як відомо немає спеціальних праць з естетики, але його висловлювання природньо складаються в струнку систему естетичних уявлень. В його розумінні мистецтво - це творче відтворення природи, завдяки якій художник осягає її цінність для людини, порівнюючи її з ідеалом прекрасного. Він розумів силу і значення арсеналу засобів відтворення, що знаходиться у розпорядженні художника, естетичної дії твору. Причина такої сильної дії - в специфіці художньої інтерпретації дійсності, пропущеної крізь призму ідейно-естетичного бачення світу. Джерело краси Шевченка шукає не в прояві божественного, а в природі і в людині. Душа художника, багатство його індивідуальності, неповторна своєрідність його бачення світу, обумовлюють дійсну красу твору.

Проблема прекрасного - головна проблема в естетичних інтересах і роздумах Шевченка. В її основі - людина, людська краса. Вона, на думку поета, є найбільш піднесеним та прекрасним в природі. І шо особливо примітно - це краса щасливої людини, в якій виражені "повнота, задоволення, при вільність життя". Шевченко писав: "Багато, незліченно багато прекрасного в божественній, безсмертній природі, але торжество і венець безсмертної краси - це осяяне щастям обличчя людини. Возвишеннеє і прекрасніше в природі я нічого не знаю". Прекрасне, за поглядами Шевченка надає радість, насолоду і водночас сприяє моральному вдосконаленню. Тому людську красу він вбачав не лише у зовнішньому вигляді. Його розуміння краси людини вилилось у філософію сенсу людського життя. Тільки вільне та діяльне життя є справжнім, інакше - це існування. Діяннями утверджує себе людина у житті, і ці діяння - для людей, в ім'я їхнього щастя. Ще величнішим уявляється поетові подвиг в ім'я вітчизни, в ім'я народу. Таким чином у Шевченка ідеї людської особистості, а разом з цим ідеї людської краси, "істино-прекрасне та піднесено-духовне" виступають в єдності та гармонії.

Одним з найбільш поширених в естетичній думці Російської імперії кінця XIX століття став "психологізм", сутність якого полягала в тому, що эксперементальна психологія оголошувалася "основою суті і єдиною наукою про дух. Решта всіх наук про дух розглядалася як спеціальні додатки психології". В рамках цього напряму сформувалися різні течії, ведучим з яких було власне психологічне. Виросло воно на основі учення професора Харківського університету О. Потебні: (школа Потебні - Овсянико-Куликовського). Центральною категорією їх учення стала категорія творчості. Все створене людиною в області науки, релігії, мистецтва, пояснюється ними як результат суб'єктивної творчості через самопізнання. У пошуках індивідуальних законів, керівників творчістю, представники "психології творчості" зводять духовну діяльність до її простих елементів, приводять до того, що суб'єкт творчості невідокремлються від об'єкту творчості. Так, представники "психології творчості" приходять до схеми: через механізм мови проникнути в механізм творчості.

Проводив аналогію між діяльністю та розвитком мовлення, з одного боку, та розвитком художньої творчості, з іншої і сам О. Потебня (1835-1894 рр.). На основі єдності структури слова і художнього твору Потебня розкриває зв'язок форми і вмісту в художньому творі.

Мова у всьому своєму об'ємі і кожне слово відповідають мистецтву не тільки за своєю природою, але і за способом свого з'єднання. Як слово має дві нероздільних і в теж час щодо самостійних форми: зовнішню, тобто звук і внутрішню, тобто найближче етимологічне значення слова; так і мистецтво складається з образу і значення. Наприклад, структура статуї Феміди як витвору мистецтва складається з мармурової статуї жінки з мечем і вагами (зовнішня форма), а змістом статуї буде ідея правосуддя. Зміст не є постійним атрибутом витвору мистецтва. На різних людей воно діятиме не однаково, мінятиме свою форму і силу.

Причину естетичного відчуття науковець закликав шукати у взаємодії суб'єкта і об'єкту пізнання. Чим більше образ спонукає читача до співтворчості, тим більше він поетичний. Потебня займався питаннями логіки і психології поетичного мислення, намагався обгрунтувати погляд на них як на різні способи формування і розвитку думки.

Таким чином, зпівставляючи мову і слово з мистецтвом та художнім твором, Потебня зробив декілька важливих виводів, що склали основу його лінгво-естетичної концепції. По-перше, мова є аналогом і прообразом будь-якої творчої діяльності. По-друге, мистецтво по своїй структурі подібне до слова, яке таїть в собі таємницю витвору мистецтва. По-третє, як і слово, мистецтво виникає не з образного виразу готової думки, а як засіб створення нової думки, притому такий, який не завжди доступний теоретичному мисленню.

В другій половині XIX ст. естетичні погляди продовжуть розвиватись передусім в рамках літературного процесу (1. Франко, М. Коцюбинський, Леся Українка, О. Кобилянська, В. Винниченко). Українська культура ніколи не стояла осторонь світових тенденцій. Ірраціо-налістичні напрямки західноєвропейської філософії знайшли палких прихильників серед діячів українського мистецтва. Найбільше відображення в творчості українських митців зайшли такі філософсько-естетичні напрямки як інтуїтивізм, ніцшеанство та психоаналіз. Деякі митці відпрацьовували свої концептуальні положення в опосередкованій формі (есе, листи, щоденники, автобіографії тощо), водночас І. Франко цілком свідомо працював як науковець.

І. Франко (1865-1916 рр.) залишив величезну художню і літературно-критичну спадщину. Він увів в науковий обіг термін "змисл". Дослідник зауважує: "Все, що ми знаємо, є продуктом наших змислів - тобто доходить із верхнього світу до наших мозгових центрів за посередництвом змислів. "Змисл" тут можна тулмачити і як естетичне почуття, і як художній образ, і як стимул творчості.

Франко наголошує на ідеях двох рівнів свідомості, які можна порівняти з інтелектом - вищий рівень та інстинкт (інтуїцію) - нижчий рівень. Лише той може бути художником, у якого розвинута інтуїція і він може осягнути духовну пам'ять свого часу.

Поряд з іншими питаннями естетичної науки висвітлюється природа естетичних категорій. До основних категорій естетики як науки Франко відносив прекрасне, піднесене, трагічне, комічне. В праці "Із секретів поетичної творчості" поєднує етичне та естетичне аспектів буття. Логіку переходу від естетичної сфери в етичну уможливлює відпрацювання категорії краси.

За глибоким переконанням Франка потрібно "зовсім виелементувати абстракцій не поняття краси з естетичної теорії і художньої практики". На Його думку новітня естетика повинна вивчати та аналізувати механізм впливу мистецтва на людину, в ході якого виникають естетичні почуття, "чуття естетичного уподобання".

Важливо підкреслити, що Франка зацікавили не лише психофізичні процеси, які відіграють певну роль у формуванні почуття прекрасного, але Й арсенал тих художніх, виражальних засобів, за допомогою яких викликаються "в нашій душі чуття естетичного уподобання".

Мистецтво виражає не лише красиве та позитивне, а й негативні сторони суспільного життя. Прекрасні твори мистецтва, в яких відбиті негативні сторони суспільного життя, формують розвинені естетичні смаки людини, її високий громадсько-естетичний ідеал. Його висновки, що критерії прекрасного художнього криються не в досконалій поетичній формі, а перш за все в ідейному змістові твору, вступають в протиріччя з іншими його думками. В багатьох своїх критичних працях він писав про те, що в цілковитій гармонії змісту і форми, яка дає змогу найкраще висловити творчі задуми митця, криється секрет його успіху.

Франко не залишив літературно-критичних праць, присвячених іншим естетичним категоріям. Проте в його працях глибоко визначені суть та походження трагічного і комічного в суспільному житті та творах мистецтва.

На початку XX століття основні ідейно-естетичні суперечки про шляхи літератури, театру, живопису, музики, архітектури велися в рамках двох культурологічних напрямів: модернізму і реалізму.

Підхід до усвідомлення сутності й ролі естетичного виховання зумовлювався загальним розумінням природи та соціального призначення мистецтва, сформульовані в рамках естетики революційних демократів та естетики критичного реалізму В. Бєлінського, М. Добролюбова, М. Чернишевського. В їх творчості чітко прослідковується зв'язок естетичної та моральної проблематики. Найважливішою функцією мистецтва и літератури вони вважають пробудження людини й виховання в неї почуття гідності, волі до боротьби за власне майбутнє.

Деякі художні критики (наприклад М. Вороний) бачили можливість створення на Україні театру, відповідного духу часу, у відмові від побутового і створенні "модерного" театру. З'являються прихильники модернистких течій і в образотворчому мистецтві: В. Татлін (кубізм), К. Малевіч (супрематизм), В. Кандінський (абстракціонізм). Великої популярності набуває символізм (Е. Михайлов, П. Холодний). Модерністські тенденції найбільш виявляються в творчості відомого українського письменника і суспільно-політичного діяча В. Винниченка. В 1907 р. у Львові було створено перше декадентське об'єднання "Молода муза", до складу якої увійшла невелика група літераторів. Вони проголосили відмову від реалізму і соціальної функції мистецтва, проголошуючи метою мистецтва втечу від дійсності. Реальному миру протиставляючи ілюзорний мир символіки. Відношення до прекрасного визначалося як світ суб'єктивних ідей творця, який не може бути пізнаний людиною, або зв'язувалося з формою витворів "чистого" мистецтва.

Ідеї ніцшеанства знайшли своє відображення в поглядах М. Євшана (псевдонім М. Федюшко) (1889-1919 рр.) і його журналу "Українська хата". Мистецтво, в розумінні Євшана, є царство краси, в якому людина, зневірена в житті, шукає притулку, приховуючи при цьому свої естетичні потреби від більшості, оскільки вона самотня. Він підкреслює розрив художньоїтворчості з дійсністю. Сенс мистецтва, "єдиної форми повної свободи" - в ньому самому, а не у відображенні реальності" Тому краса є суб'єктивним вибором художника.

Психологічний підхід до розуміння мистецтва проповідує перш за все харківська школа потебніанців (У. Харциєв, Б. Лезін, Д. Овсянико-Куликовський та ін.). Визнання головною властивістю художнього твору відносної нерухомості образу при постійній мінливості його значення, засноване на розумінні твору як діяльності і висхідне до робіт Потебні, знаходиться в центрі уваги його учнів і послідовників на початку XX ст.

Розвиток української естетики в XX ст.

Для обєктивної характеристики естетичної думки цього періоду передусім необхідно розглянути умови її формування. Якщо на початку XX ст. в філософії має місце широкий спектр течій: від позитивістского заперечення філософії до релігійно-теїстичної проблематики, то в умовах радянської тоталітарної системи, відбувалась боротьба влади з вільною думкою, з незалежною особистістю. Дозволялось існування тільки однієї філософської доктрини - історичного та діалектичного матеріалізму. Філософія жорстко повязувалась із політикою, філософська проблематика визначалась генеральною лінією партії.

У 20-ті роки в Україні закривають університети, замінюючи їх "інститутами народної освіти". Традиційна гуманістична спрямованість університетської освіти перетворюється на відвертий технократизм та ідеологізацію навчання. В 1924 р. створюється Український інститут марксизму-ленінізму.

Хвиля репресій, що прокотилась Україною, зачепила всі сфери національного духовного життя. Трагічною була доля М. Хвильового, Л. Курбаса, Г. Хоткевича та інших представників української естетичної думки.

Мистецтво у період тоталітарного режиму в колишньому СРСР повинно було цілком відповідати канону соцреалізму. Його жанрово-стилістичне звучання порівняно з мистецтвом першої третини XX ст. стало занадто політизованим та ідеологізованим. Панегіризм Сталінові і Радянській владі, прославлення Радянської держави як союзу непорушних, братських 15 республік-сестер, прославлення вождів і партії - така основна тематика більшості видів мистецтв.

Особливо яскравими постатями естетичної думки початку XX ст. були Л. Курбас, Г. Хоткевич, М. Хоткевич. Лесь (Олександр Степанович) Курбас (1887-1942 pp.) - відомий театральний діяч. Л. Курбас не тільки був видатним режисером теарту "Березіль", а й створив школу театрального мистецтва, викладаючи своїм студентам і такі науки як, філософія та естетика. Він пов'язував розвиток української культури з новітніми тенденціями загальноєвропейського культурного розвитку.