Естетика - Мовчан В.С. - Розділ І. ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ ЕСТЕТИЧНОЇ ТЕОРІЇ

Тема 2. ВИТОКИ ТА ДЖЕРЕЛА НАЙДАВНІШИХ ЕСТЕТИЧНИХ УЯВЛЕНЬ

2.1. Метафізика естетичного

Сучасна культура втратила цілісність образу світу. Його бачення розпалося на фрагменти, локалізувалося у русло конкретних людських потреб: світ почав розглядатися у його корисності для людини, а не в об'єктивній визначеності його буття. Таке розуміння зумовлює неадекватність відношення до дійсності, що шкодить не лише природному світові, а й людським стосункам і внутрішньому світові людини. Вона звикає дивитися на світ лише прагматично.

Людство формувалося як вид розумного життя, створюючи предметність, — її образи символізували його якісну відмінність від інших природних видів. Надприродні — духовні феномени, є символами метафізичної, духовної сутності людини як виду. Формувалося людство саме у процесі творення таких феноменів, чуттєво даних, народжених уявою та практичними уміннями й здібностями. Процес духовного само-становлення людства, здійснюючись у формах об'єктивації духу в матерії природи, рухався від найпростіших, примітивних уявлень та їх втілення в образи (початки становлення людини розумної) до неухильно зростаючих умінь, ускладнення образності, зростання її символічної завантаженості. Поза такою здатністю символізації — об'єктивації духу в матерії формування й об'єктивації його образу — людство не утвердилося б як вид.

Опанування світу та власної природи здійснювалося через об'єктивацію духу в образи, тобто дистанціювання від себе, "виведення назовні". Утілені в матеріалі формування, а отже, чуттєво й інтелектуально осяжні, вони постають спільним духовним надбанням людства — джерелом удосконалення (принаймні, в потенції) кожного суб'єкта життєвості. Осмислення та переживання їх доцільної у собі життєвості має духовний характер, оскільки сама предметність, що створюється, концентрує всезагальний духовний досвід. Це досвід небайдужості, який якісною визначеністю відкривається у формах життєвості, наданих йому свідомістю, ідеальні образи предметів небайдужості — тварин, людини, природних сил і под. Вони постають символами стосунків людини зі світом і своїми якостями наочно виявляють рівень досконалості й повноти цих стосунків. Інакше кажучи: цілісність світобачення, світорозуміння та світовідношення відображається у художніх феноменах, постаючи реальним свідченням небайдужості, цілісності відношення до світу.

Міфологічні уявлення про світ, релігійна свідомість, моральні уявлення та досвід стосунків у їх закономірних виявленнях, саме як людяність стосунків, стають реальністю за умови надання їм чуттєвої образності, природа якої естетична. Символи віри в міфології та релігії отримують реальну життєвість за умови, що здобули образ; образи живлять почуття і свідомість віруючих. Міфологічна образність осягає собою всесвіт як сферу людської життєвості: стосунки людини з природними силами, стосунки усередині родових спільнот, світ "надприродних" сил. Форми образності, урізноманітнюючись, відображають історію зростання досвіду світобачення та світорозуміння в процесі накопичення досвіду відносин людини зі світом.

Художньо-образний спосіб втілення духовного досвіду відносин зі світом засвідчує не відчужений його зміст і характер, а відтак — потребу постійно утримувати предмети, що визначилися як небайдужі, здобувши своє ідеальне життя в образах. Названий спосіб їх буття — чуттєво-образний — також можливість постійного "відновлювання" стосунків людства з ними й у філогенезі (для роду людського), і в онтогенезі (для окремої особи). Отже, естетичне — це універсальна форма закріплення досвіду відношення людини до світу, універсальне джерело живлення людського духу.

Ідеальна предметність — полі-функціональна. Вона поєднує ідеальні функції (задовольняє конкретні духовні запити), слугує практичному (в ідеальних формах) опануванню реальним світом і своїми естетичними якостями формує гармонійність духовних структур людини.

Історія естетики дає змогу виявляти цілісний образ часу: своєрідність його у конкретні історичні періоди залежно від кола проблем, котрі вона досліджувала на тому чи іншому етапі духовного поступу людства. Тому історія естетики — необхідна складова естетичного знання, що допомагає простежувати його як історію розгортання творчих умінь та духовних зв'язків зі світом, котрі постають в естетичному само-цінно.