Естетика - Мовчан В.С. - 2.3. Естетичні елементи в культурі первісної доби

Систематизація закономірностей художньої діяльності й аналіз виразних форм дійсності розпочинається як наукова проблема в античній Греції. Однак уявлення про доцільні форми, виразність цих форм, цінність естетичного в людському житті має значно давнішу історію. Естетичне формування, творення виразних форм відоме з глибини віків. Воно розпочалося у часи верхнього палеоліту, близько 35—40 тис. років до н. е., а рефлексія над явищами естетичного фіксується вперше у країнах давніх цивілізацій Близького Сходу. Сучасна наука виявляє величезний інтерес до історичного минулого людства, зокрема в плані становлення формуючих умінь та уявлень про довкілля і місце людини у ньому. З глибокої давнини дійшли численні зображення тварин, залишені на стінах печер — жител палеолітичної людини (печери Ляско та Труа Фрер — у Франції, Альтамир — на півночі Іспанії, Капова печера — на Уралі, Кам'яна Могила — в Україні та ін.). Сучасну людину вражає тонке, зі знанням анатомії моделювання фігур і передання психічного стану зображень. З-поміж них є поліхромні, що засвідчує добре володіння кольором. Простежується зростання умінь (зображувальної техніки), композицій, а також урізноманітнення сюжетів. У XX ст. склалася гіпотеза про роль численних зображень руки. Декотрі дослідники (А. Брейль, А. Люке) вбачають у зображенні силуету руки початий становлення образотворчості. Поширена гіпотеза обрядовості зображень тварин, призначених для культових церемоній. Цілком зрозуміло, що зображення багатофункціональні. У них неможливо відокремити магічний і міфічний досвід від досвіду практичного, оскільки свідомість людини має синкретичний характер. Дані сучасної антропології, археології, палеоантропології підтверджують: мистецтво розвивалось на ґрунті колективного досвіду і з потреб колективних магічно-ритуальних дій, що мали характер духовно-практичного стимулятора, побудника розвитку свідомості. "Реальна свідомість людини, — зауважує відомий психолог С. Рубінштейн, — на відміну від теоретичної абстракції свідомості загалом — це завжди практична свідомість; у ній суттєву роль відіграє відношення речей до потреб і дій суб'єкта як суспільного індивіда та його ставлення до навколишнього світу" [12, с. 168].

Незважаючи на справедливість цієї думки, не менш важливо те, що людина чітко відокремлює себе від світу навколо неї і створює іншу — символічну реальність як властиве їй середовище життя. Це антропоморфізація, тобто олюднення природних сил і творення стосунків з ними, що мають визначений людиною, а не природними силами, характер. Б. Кассірер, досліджуючи ранні форми мислення (міфологічний період), доходить висновку: міф не є відображенням наявного буття, а постає особливим способом формування образу, який сягає за межі простих чуттєвих сприймань реальності. Філософ вважає міф найраннішою формою естетичної фантазії. Функція її — "побудова" світу — творення його образу з допомогою символічних форм (мови, виразної предметності, ритуалів, образотворчості). Саме цей світ і є предметом освоєння людини, що має естетичний характер, оскільки це — світ сформованих уявою образів, котрі мають бути пережиті й випробувані. Людина визначається у статусі людини, якщо вона оволоділа людським досвідом стосунків, що набув оформлення в образах і закріплений як здобуток свідомості у міфах, ритуалах, способах організації життя та спілкування, численних видах предметно-практичної діяльності. Стосовно природного світу, всі названі здобутки людської свідомості постають символічним світом. Міф щодо реальності — природної даності світу — є діяльністю її формування, творчим актом. Це формування чуттєво-даних образів природних сил, котрі уособлюють людське ставлення до них, об'єктивовані й образи страху, схиляння і шанування, або єдність того й іншого (боги, демони, упирі, водяні та ін.). Б. Кассірер доходить висновку: "Міфологічний світ не тому "конкретний", що він має справу з чуттєво-предметними елементами свідомості й відкидає, відштовхує всі суто "абстрактні" моменти, все, що є винятково смислом і знаком, — він конкретний тому, що у ньому обидва моменти, момент речі та момент смислу, можуть без розрізнення перетворюватися одне на інше, зростаються тут у безпосередню єдність, стають "конкрецією" [3, с. 36]. У цьому зв'язку простежується типове для міфологічної свідомості перетворення виконавця ритуальної дії (міфологічна дія) на бога або демона, котрих він зображує, тобто матеріальне, тілесне буття перетворюється свідомістю на деяку ідеальну сутність. Ця закономірність, зауважує Б. Кассірер, простежується "від найпримітивніших виявів магічних поглядів на світ до вищих маніфестацій релігійного духу" [3, с. 53]. Життя свідомості у міфі — в його образній структурі — постає самодостатнім. З посиланням на Леві Брюля, Б. Кассірер доходить висновку: для міфологічного мислення ще не відбулося розділення загального уявлення на окремі елементи, зокрема на об'єктивні моменти сприймання та суб'єктивні моменти емоційного відношення. Світ у міфології постає як цілісність, сформована фантазією, пов'язана внутрішніми зв'язками, що випливають із наданих об'єктам якостей і функцій. У цьому сенсі міфологічна свідомість — продукт естетичного "обробітку" дійсності в уяві. Конструювання предметності в контексті міфологічної свідомості є процесом надання речам магічних сутностей, завдяки котрим вони здатні впливати на тих, хто з ними спілкується, тобто їм "задаються" певні функції духовного плану (магічні властивості). Тут міститься начало естетичного, що визначається як здатність реальної предметності завдяки наданим їй символічним значенням реально впливати на психічні структури суб'єкта сприймання, постаючи організуючим началом.

Естетичні властивості має практична предметність, створена людьми наївних культур. Адже доцільність форми в ній набуває універсального символічного навантаження. Наприклад, дикуни у різних куточках планети створювали з давніх-давен доцільні форми, беручи за прообраз людську фігуру, стовбури дерев, форми рослин, плодів і под. Причому в зображеннях простежується не лише форма, а й ритм, сила, тобто динамічні форми життя, тому вони сповнені внутрішньої життєвості та грації, про що наголошують дослідники ранніх культур [5, с. 224].

Завершення палеоліту і час неоліту — період становлення землеробства, розвитку ремесел, будівництва жител та культових споруд — характерні розширенням тематики зображення й урізноманітненням техніки. Зв'язок із тваринним світом (основа життя первісної людини) поступається зв'язку з "надприродними силами": сонце, місяць, дощ, вітер, котрі набувають людської подоби, стають богами — предметом поклоніння і задобрювання. Міфологічні герої вступають у зв'язки з надприродними силами, демонструючи можливості людини. Цьому періоду притаманні індивідуалізація духовного, в тому числі художнього досвіду різних племінних, етнічних утворень. Художній досвід має провідне значення, адже він пов'язаний із "формуванням" навколишнього світу (надання образів природним силам) і творенням предметності, що відображає активні зв'язки з природою, надаючи її предметам нового образу. Це також творення відношень у вигляді ритуально-обрядових дій і стосовно природних явищ, і стосовно людського життя (наприклад, поховальні обряди, обряди шанування вождя, правителя та ін.).

Отже, символічно-образний характер світу, що його формує свідомість людини ранніх періодів історії, — це явище творення ідеального (духовного) образу природного світу як особливого середовища специфічно людської життєвості.