Естетика - Мовчан В.С. - 6.3. Естетика класицизму

У мистецтві й естетиці класицизму (XVII ст.), що складалися на ґрунті ідей французького абсолютизму, центром постала активна діяльна особистість — герой. Його характеру не властивий титанічний масштаб, який вирізняв героїв Відродження, а також цілісність характеру й активне спрямування волі на досягнення мети, що визначала героїв грецької античності.

У руслі ідей механістичного матеріалізму епохи, що розділив світ на дві незалежні субстанції — духовну та матеріальну, мислячу й чуттєву, герой мистецтва класицизму постає індивідуалізованим уособленням названих протилежностей і покликаний визначитися щодо пріоритетів. Героїчною постаттю він стає завдяки наданню переваг цінностям, котрі уособлюють "всезагальне", причому під "всезагальним" класицизм розумів такі достатньо умовні цінності, як дворянська честь, лицарська відданість феодала моральному обов'язку перед правителем і под. Домінування філософського раціоналізму мало позитивне спрямування в сенсі утвердження ідей цілісності держави під владою сильної особистості. У мистецтві воно зумовило умоглядність характерів і конфліктів героїв трагедії. Дослідники слушно зазначають, що класицизм "видобував гармонійне начало не з надр самої людської натури (ця гуманістична "ілюзія" була подолана), а з тієї суспільної сфери, в якій герой діяв" [12, с. 224].

Методологічною засадою естетики класицизму став раціоналістичний метод Декарта, що ґрунтувався на математичному знанні. Він відповідав змісту ідеології абсолютизму, який прагнув регламентувати всі сторони культури та життя. Теорія пристрастей, мотивована філософом, узалежнювала душі від тілесних збуджень, спричинених зовнішніми подразниками. Раціоналістичний метод використовувала теорія трагедії, що в дусі картезіанства застосувала принципи поетики Арістотеля. Ця тенденція яскраво простежується на прикладі трагедій най видатніших драматургів класицизму — П. Корнеля і Ж. Расіна.

Найвидатніший теоретик естетики класицизму О. Буало (1636—1711) в праці "Поетичне мистецтво" (1674) викладає естетичні принципи мистецтва класицизму. Основою естетичного автор вважає підпорядкування митця законам розумної думки. Однак це не означає заперечення поетичності мистецтва. Міру художності твору він узалежнює від міри істинності твору та правдоподібності його картин. Ототожнюючи сприйняття прекрасного з пізнанням істини за допомогою розуму, він творчу уяву й інтуїцію митця також узалежнює від розуму.

O. Буало закликає митців до пізнання природи, але радить піддавати її певному очищенню та виправленню. Велику увагу дослідник приділяв естетичним засобам виразу змісту. Для досягнення ідеалу в мистецтві він вважав за необхідне керуватися строгими правилами, котрі випливають із деяких всезагальних засад. Тобто, він дотримувався ідеї існування певної абсолютної краси, а отже, і можливих засобів її творення. Основне призначення мистецтва, на думку О. Буало, — виклад раціональних ідей, огорнутих шатами поетично прекрасного. Мета його сприймання — поєднання розумності думки та чуттєвої насолоди доцільністю форм.

Раціоналізація форм досвіду, в тому числі художнього, відображена також у диференціації жанрів мистецтва, які естетика класицизму поділяє на "високі" й "низькі". Автор вважає, що їх не можна змішувати, оскільки вони ніколи не перетворюються один в одного. За О. Буало, героїчні дії та благородні пристрасті — сфера високих жанрів. Життя звичайних простих людей — сфера "низьких" жанрів. Саме тому, віддаючи належне творам Жана-Батіста Мольєра, він вважав їх недоліком близькість до народного театру. Отже, естетика О. Буало зосереджена на творенні приписів, яких має дотримуватись митець, щоби його твір відповідав ідеї краси як упорядкованості змісту та форми з огляду розумної доцільності змісту й належної поетичності його форми.

Певні естетичні ідеї містять трактати П. Корнеля, присвячені теорії драми. Основний сенс останньої драматург вбачає в "очисній" дії театру, на кшталт арістотелевого "катарсису". Театр має пояснити глядачам події твору так, щоби з театру вони могли піти, розвіявши всілякі сумніви та протиріччя. Цінною для теорії естетики є ідея смаку, обґрунтована Ф. Ларошфуко (1613— 1680) у праці "Максими". Автор розглядає протилежні тенденції в пізнанні, зумовлені відмінностями між смаками та розумом. У середині названої естетичної сфери протилежності повторюються у вигляді смаку: пристрасного, пов'язаного з нашими зацікавленнями, і загальнішого, що спрямовує нас до істини, хоча різниця між ними відносна. Відтінки смаку різноманітні, цінність його суджень зазнає змін. Філософ визнає існування доброго смаку, що проторює шлях до істини. Попри декларативність естетичних ідей класицизму, духовний і соціальний ґрунт, на якому вони виростали, а саме — становлення національних держав з сильною одноособовою владою (король, імператор) — виявився надзвичайно плідним для практики мистецтва. На основі ідей класицизму високого розквіту досягли драматургія, театр, архітектура, поезія, музика, живопис. У всіх цих видах мистецтва складалися національні художні школи.