Естетика - Мовчан В.С. - 6.5. Естетика Просвітництва у Франції

Естетична думка Франції ХVII ст. складалась під впливом ідей Великої французької революції (1789—1794), що зумовила демократизацію духовного життя країни. Видатними представниками французького Просвітництва, ідеологами нового демократичного суспільства, теоретиками естетики були Жан Батіст Дюбо (1670—1742), Шарль Луї Монтеск'є (1689—1755), Жан Лерон Д'Аламбер (1717—1783), Етьєн Кондільяк (1715—1780), Клод Адріан Гельвецій (1715—1771), Франсуа Марі Аруе Вольтер (1694—1778), Шарль Баттьо (1713 —1780), Жан-Жак Руссо (1712—1778), Дені Дідро (1813—1884), Школа Кондорсе (1743—1794). На зміну естетиці та художній практиці класицизму, що вичерпав себе, перетворився на манірність стилю рококо, утверджувались реалістична спрямованість мистецтва і демократизм естетики. Центром культури поставала людина "третього стану". Естетика, відповідно до нових запитів життя, зосереджує увагу на доведенні естетичних принципів реалістичного мистецтва і його впливанні на духовний світ особи, дослідження природи художніх здібностей, особливості естетичного сприймання та переживання мистецтва, природу естетичних смаків і засоби їх удосконалення. Важливе значення для консолідації зусиль на творення нових принципів естетики мала підготовка і видання знаменитої "Енциклопедії" на чолі з Д. Дідро і Ж. Д'Аламбером. Поряд зі статтями з філософії, релігії вона містила статті з естетики та мистецтва. Естетичні принципи, на яких ґрунтувалось Просвітництво, досліджуючи проблеми мистецтва та художньої творчості, — це теорія наслідування, яку свого часу активно розробляла естетика Відродження, взявши її з античності, а згодом — класицизм, що "переробив" її відповідно до власних потреб. Просвітництво вважає теорію наслідування засобом орієнтації мистецтва на вірність дійсності, доповнюючи її ідеєю формувальної сили мистецтва завдяки його здатності впливати на почуття й облагороджувати морально.

Першим французьким просвітителем був абат Ж. Дюбо, автор трактату "Критичні роздуми про поезію і живопис" (1719). Сенс мистецтва автор вбачає у здатності давати чуттєве задоволення і навіть пробуджувати пристрасті. Окрім того, витоки мистецтва автор пов'язує з потребами душі, що є такими ж нагальними, як і потреби тіла. Потреби душі, у свою чергу, поділяються на потребу живитися враженнями, котрі дають зовнішні об'єкти, та потребу розмірковування над різними предметами. Перший спосіб називається почуттями, другий — думкою [9, с. 35]. Використовуючи теорію наслідування, Ж. Дюбо розкриває якісну відмінність між почуттями, які зумовлюються реальними подіями, та враженнями почуттів, здобутих від переживання творів мистецтва. Ця проблема цікава саме новизною формулювання, оскільки відкриває відмінне між емоціями й естетичними почуттями. Автор пояснює названу відмінність так: "Задоволення, спричинене наслідуванням, є чистою насолодою, водночас самі предмети наслідування здатні збудити пристрасті, реальність яких була б занадто тяжкою для нас. Воно не супроводжується неприємностями, супутніми серйозним емоціям, збудженим реальними предметами" [9, с. 45]. Основна увага автора зосереджена на з'ясуванні впливу живопису та поезії на почуття особи. Розкрито відмінності між ними у засобах наслідування та предметі наслідування, між технікою творення образу та його естетикою, тобто впливом на духовний світ особистості. Особливо актуально в контексті сьогодення звучить думка філософа про можливу шкоду мистецтва, яке використовують з "поганою метою": "На нашу думку, варто забороняти... поверхневі й небезпечні мистецтва... що можуть сприяти розвитку поганих нахилів". Не менш актуальна думка про можливість мистецтва облагороджувати почуття: "Змалювання доброчесних вчинків просвітлює нашу душу, яка ніби підноситься сама над собою і збуджує в нас схвальні пристрасті, наприклад любов до батьківщини і слави. Звичка до цих пристрастей робить нас здатними до таких поривань доброчесності чи хоробрості, які не міг би збудити в нас лише розсудок" [9, с. 54]. Отже, автор виявляє таку важливу рису естетичних почуттів, як свобідна взаємодія з предметами небайдужості з огляду самоцінності процесу: перебувати в колі їх впливу, щоб отримувати нові враження та сповнюватися життєвої сили. Важливою для повноти естетичного враження від мистецтва автор вважає внутрішню переконливість твору, тобто його внутрішню життєвість, що єднає глибину змісту та майстерність художнього втілення. Доведення цих положень оперте на багатий матеріал історії мистецтва та художньої практики, а також на матеріал історії естетики. У цьому аспекті розглянута жанрова своєрідність трагедії, поезії, живопису. Значна увага приділена питанням естетичного смаку — проблемі, що привертала до себе особливу увагу просвітителів: англійських (про це уже згадувалося), а також французьких і німецьких. Ж. Дюбо розглядає смак як змістовну категорію, вбачаючи її вищою від знання технічних правил мистецтва.

Теорії естетичного смаку особливу увагу приділяє Ш.-Л. Монтеск'є. Праця "Досвід про смак у витворах природи і мистецтва" (написаний для "Енциклопедії"), присвячений саме цій проблемі. Джерела смаку філософ убачає у природних здібностях людини визначати об'єктивні якості предметів, що впливають на людські почуття, причому розмежовуються задоволення суто споживацькі й естетичні, тобто — поняття корисного й красивого, поглиблюючи тим самим теорію смаку. Питання смаку порушуються у праці Д'Аламбера "Роздуми про філософські надлишки в галузі смаку". Згідно з визначенням автора, смак — це "здатність виявляти, що саме в художньому творі має подобатися чутливим душам чи ображати їх" [11, с. 301]. Об'єктивною підставою естетичного смаку є не лише правильність суджень і витонченість та чутливість душі, тобто не лише суб'єктивні якості духу, а й об'єктивні якості предмета сприймання. Твір мистецтва має діяти і на уяву, і на почуття, і на розсудок, і на органи сприймання. Тобто, в смаках відображаються і якості предмета відношення, і духовність суб'єкта сприймання.

Особлива увага проблемі смаку приділена в працях Е. Кондільяка "Досвід про походження людських знань" і "Трактат про відчуття". Послідовник сенсуалізму Дж. Локка Е. Кондільяк висновує всі знання з відчуттів, у тому числі прекрасне пов'язує зі задоволеннями, що даються відчуттями. Розглядаючи мистецтво як наслідування природи, він вбачає його цінність у задоволенні потреби спілкування між людьми, тобто відкриває таку його властивість, яку згодом почали визначати як "комунікативну функцію" мистецтва. Ґенеза мистецтва виводиться з ідеї "суспільного договору", що характерне для XVIII ст.

Значна увага проблемі смаку приділена в працях К.-А. Гельвеція "Про ум", "Про людину". Філософ у її трактуванні прагне вийти за межі відношення "смак — мистецтво" і віднайти їх спільну основу в зовнішньому світі. Такою основою він вважає географічний, кліматичний, ментальний, соціальний та інші чинники. Рівень смаків узалежнюється від освіти народу: "...Так званий смак передбачає освіту" [5, с. 105]. Поліпшення смаків спостерігається лише у віки просвіти, наголошує філософ, а йому передують зміни у формах правління, у звичках, законах і становищі народу. Відповідно, вдосконалення почуттів відбуваються лише "у віки свободи, коли з'являються великі люди та великі пристрасті... тоді народи справді захоплюються благородними та сміливими почуттями" [5, с. 106].

У творчості Ф. Вольтера дослідження теорії смаку набуває значення однієї з центральних проблем. У статтях, написаних для "Філософського словника" ("Енциклопедії"), розглядаються питання жанрової специфіки мистецтва, зокрема драматичного, проблеми творчої уяви та генія, теорія трагедії та ін. У трактаті "Смак" філософ розрізняє смак фізіологічний і смак художній, називаючи останній "чутливістю до прекрасного і потворного в мистецтвах" [4, с. 267]. Порівняння смаку художнього та фізіологічного слугує філософу для відтінення духовного характеру першого. Демократизм позиції Ф. Вольтера — в ідеї можливості виховання художніх смаків, хоча це й потребує тривалого часу. Важливий аналіз процесу сходження від перших неусвідомлених вражень про твір до розрізнення його естетичної цінності. Лише звичка і роздуми роблять людину здатною "раптово відчути насолоду, розрізнивши недоступне раніше". Філософ зауважує можливість виховання розвинутого смаку у всієї нації за умови, що вона потрохи сприймає дух своїх кращих митців. Не менш актуально звучить питання стосовно можливості сперечатися з приводу смаків. Вольтер вводить чіткі критерії стосовно того, коли про смаки можна сперечатися, а коли — ні. "Кажуть, що про смаки не варто сперечатися; це справедливо, коли йдеться про відразу до одної їжі, про пристрасть до іншої, — про це не сперечаються, адже тілесні вади невиправні. Інакше відбувається в мистецтві: оскільки в ньому є істинні красоти, то існує й хороший смак, який їх розрізняє, і поганий, який їх не сприймає, а недоліки розуму — джерело зіпсованості смаку — піддаються виправленню". Розвиток естетичного смаку всього народу філософ пов'язує з високим рівнем політичного і культурного життя нації і, навпаки, "коли суспільне життя ледве жевріє, дух занепадає, його гострота притуплюється і смаку немає на чому утворитися" [4, с. 270].

Цінним для теорії естетики є доведення естетичних якостей уяви та її ролі в художній творчості. Філософ виокремлює два види уяви: перша лише утримує враження, друга сполучає здобуті образи, по-різному комбінуючи їх. Перша — пасивна уява, друга — активна. Пасивна уява мало різниться від пам'яті [4, с. 281]. її сила — в тому, що вона може заволодіти психікою людини і народжувати фанатизм, честолюбність, стати причиною душевної хвороби тощо. Такий вид уяви Ф. Вольтер пов'язує в відсутністю освіти, духовною обмеженістю людини. Активна уява — це уява, що сполучає з пам'яттю роздуми і розуміння. Вона творить, упорядковує враження. Такий дар є генієм і виявляє себе як творча уява. У свою чергу, активну уяву філософ поділяє на види залежно від сфер її виявлення. Це, по-перше, уява, "матеріалом" якої є логічне мислення, що оперує образами-поняттями, формуючи їх згідно з законами логіки. По-друге, образна уява, що є основою художнього таланту. В свою чергу, образну уяву філософ поділяє на три рівні з огляду місця кожного у творенні цілого — досконалого художнього твору.

Важливе значення в популяризації ідей естетики та практики мистецтва мала праця Ш. Ваттьо "Витончені мистецтва, зведені до єдиного принципу" (1746). У ній автор систематично викладає теорію естетики, дотримуючись принципу наслідування як основоположного. Наслідування він розуміє не в сенсі копіювання, а переданні внутрішньої життєвості предмета небайдужості. Отже, мистецтво — це синтез якостей предмета зображення, пізнавальних і творчих умінь митця, а також естетичного смаку. "Смак у мистецтві — те ж саме, що інтелект в науці... Істина — ціль наук. Ціль мистецтва — благо і краса" [11, с. 383]. Мету мистецтва автор вбачає у наслідуванні "прекрасної природи", а призначення його — хвилювати, впливати на серце. Він розробив також систему видів мистецтва залежно від засобів наслідування. Ш. Ваттьо став першим у добу Просвітництва систематизатором і популяризатором ідей естетики [11, с. 376—390].

Цілком нові аспекти в теорії естетики розроблені в працях Ж Ж. Руссо: у статтях з естетики музики, написаних для "Енциклопедії", де він очолив музичний відділ, трактаті "Чи сприяв розвиток наук і мистецтв очищенню нравів", а також у романах "Еміль" і "Нова Елоїза", що розглядають питання ролі мистецтва в моральному й естетичному розвитку особи. Ж.-Ж. Руссо постав послідовним виразником демократичних ідей у культурі, зокрема в мистецтві. Він перший сформулював думку про соціальну за ангажованість мистецтва, що слугує панівним верствам суспільства, наблизившись тим самим до осмислення проблеми, яка згодом отримала назву "відчуження". Справді, розвиток цивілізації, зазначає філософ, не сприяв гуманізації культури та моральному й духовному вдосконаленню людини. На доведення думки він розглядає лицемірство, що стало нормою стосунків між людьми, а тому "люди вже не наважуються видаватися тими, які вони насправді; і за такого постійного примусу ці люди, котрі утворюють стадо, поіменоване суспільством, поставлені в однакові умови, будуть все робити те ж саме, якщо могутніші причини їх від цього не відвернуть" [21, с. 28—29]. Філософ не ідеалізує минуле, зауважуючи грубість звичок людей, але їм, принаймні, була властива щирість. Оскільки ні науки, ні мистецтва відчутно не впливають на вдосконалення моралі та не роблять людину розумнішою, навіть саме їх виникнення Ж.-Ж. Руссо пов'язує з розбещеністю, якій мистецтва слугують: "Для чого були б нам мистецтва, якби не розкоші, що їх живлять?" [21, с. ЗО].

Філософ не заперечує мистецтво як таке, а обстоює його демократизм. "Видовища створюються для народу, і лише за їх впливом на нього можна судити про їх абсолютні якості", — пише він у "Листі до Ж. Д'Аламбера" [11, с. 393]. Справді, цей критерій зберігає свою актуальність в усі часи. Ж.-Ж. Руссо має на увазі мистецтво гуманістичне спрямоване, здатне збуджувати в нас "жалість до простого страждального людства".

Особливе місце в естетиці французького Просвітництва належить Дені Дідро. Коло його дослідницької уваги — проблеми естетики театру та драматургії, образотворчого мистецтва й музики, викладені у статтях до "Енциклопедії", зокрема у трактаті "Про прекрасне", в праці "Салони", — взірця художньої критики, праці "Парадокс про актора". У трактаті "Про прекрасне" об'єктивні підстави нашої здатності здобувати ідеї прекрасного випливають з наших потреб. Вони спонукають розвивати здібності, "допомагаючи здобути ідеї порядку, розташування, симетрії, механізму, пропорції, єдності. Усі ці ідеї випливають з органів почуттів і є набутими" [8, с. 397]. Думка філософа відкриває об'єктивні підстави здатності пізнавати якості та властивості речей і явищ природного світу. Це людські потреби, що зумовлюють пізнання. Вони ж розвивають здатності аналізу, тобто вирізнення явищ і предметів з огляду їх доцільної життєвості. Зрештою, на підставі здобутого досвіду взаємодій із речами та явищами формуються ідеї доцільної життєвості в її конкретних виявах. Наступна сходинка в пізнанні істини про прекрасне — сходження свідомості від конкретних виявів якостей в об'єктах до "абстрактного позитивного поняття про злагодженість, пропорційність, сполучення, відношення, симетрії та до абстрактного негативного поняття про непропорційність, безлад і хаос" [8, с. 114]. Естетичне переживання краси, так само, як і її протилежності — потворного — наслідок гармонійної взаємодії інтелектуальних структур особистості: розуму та почуттів.

Ідея прекрасного в естетиці Д. Дідро поглиблена в аспекті розгортання й удосконалення естетичного досвіду сприймання та міри зростання моральності зв'язків людини і реального світу. Прекрасне він визначає, вводячи поняття "відношення", зміст якого характеризується так: "Я називаю прекрасним поза мною все, що містить в собі дещо, здатне розбудити в моєму розумі ідею відносин, а прекрасним стосовно мене — все, що пробуджує цю ідею" [8, с. 117], Так філософ вибудував діалектику об'єктивного та суб'єктивного в прекрасному.

Дідро дає поглиблене трактування поняттю "наслідування", розглядаючи його як відповідність художнього образу закономірним виявам реальності. Уточнюючи поняття "краса" та "наслідування" Д. Дідро зауважує: "Що таке наслідувальна краса? — Відповідність образу предметові" [8, с. 120]. Філософ конкретизує поняття "ідеальний образ", коригуючи його відповідно до реальностей життя, а саме — як образ узагальнений, тобто типовий. Він постає проти ідеалізації дійсності, розглядаючи її зображення в світлі ідеалу. Д. Дідро звертається також до ідей Арістотеля стосовно відмінного між діяльністю історика та поета. Естетика Д. Дідро містить найпослідовніше обґрунтування демократичних ідеалів у мистецтві, утверджуючи ідею соціальної рівності людей і важливість просвіти суспільства, морального й естетичного виховання особистості.

Французька естетика збагатила естетичну теорію поглибленим розумінням теорії естетичних почуттів, естетичних смаків, теорії прекрасного та ролі мистецтва у духовному досвіді особистості.