Естетика - Мовчан В.С. - 7.5. Естетика німецького романтизму

На межі XVIII—XIX ст. в Європі розгортається широкий суспільно-культурний рух, що вплинув на всі сфери духовного життя, — романтизм. Він складався як своєрідне явище культури, за масштабом споріднене з Ренесансом та Просвітництвом. Принцип універсалізму — характерна особливість романтизму, що поєднав мистецтво, філософію та науку. Як естетичне явище романтизм характеризується синтезом художності та філософської рефлексії. Використання поняття "романтизм" у науці неоднозначне. Так, в епоху Просвітництва його найчастіше застосовували для характеристики лицарської літератури. Ф. Шлегель ототожнював його з новою поезією, на відміну від класичної (античної). Новаліс вважав поняття "романтичне" тотожним поетичному загалом.

Глибоко визначив дух романтизму пізній Ф. Шеллінг, що у молоді роки був визнаним духовним главою школи Енських романтиків: "Прекрасний був час... людський дух був розкутий, вважав для себе виправданим протиставляти всьому існуючому свою справжню свободу і запитувати не про те, що є, а про те, що можливо" [1, С. 6].

Започаткований романтизм у Німеччині, хоча першим романтиком вважається Ж.-Ж. Руссо — найвидатніший критик суперечностей суспільства вільної конкуренції, яке утверджувалося на уламках феодалізму, та провісник і співець свободи духу. Романтичний рух у Німеччині відображений у літературі, а згодом — у музиці, живопису, філософії, філології та ін. До найвідоміших " перед романтиків", котрі поєднували у творчості просвітницькі та нові романтичні ідеї, належали Й. Г. Гаман (1730—1788), молоді Й.-В. Гете (1749—1832) та Ф. Шіллер (1759—1805). Найвидатнішим теоретиком руху "штюрмерів" (рух "Бурі та натиску", що сформувався у 70-х роках ХVIII ст.) був Й. Г. Гердер (1744—1803) — ідейний натхненник руху та творець його естетичних принципів. Естетичні ідеї у філософії Й. Гердера суттєво вплинули на світогляд романтиків. Він висунув принцип історичного підходу до мистецтва. Останнє філософ вважає здобутком культури народу, а не окремих "витончених натур". Предметом мистецтва постає духовний досвід народу. Народну творчість Й. Гердер вбачає джерелом виникнення всякої поезії [6, с. 447], велику увагу приділяючи доведенню історичної ролі народу в творенні національної мови.

У мистецтві Й. Гердер утверджує реалістичні принципи, зокрема високо підносить геній В. Шекспіра, драматургія якого, на думку критика, найбільше відповідала вимогам Нового часу. До основних проблем його естетики належить питання про сутність і джерела краси. Й. Гердер обґрунтовує онтологію краси: краса з необхідністю має знаходитись у живій природі. Суть краси він визначає як "просвічування, форму, чуттєве виявлення досконалості" [8, с. 566—567]. Досконалість, що в естетиці Й. Гердера розглядається як поняття, тотожне поняттю "закономірність", досягається через узагальнення, тобто вона постає реальною в діалектиці особливого та загального. Здатність естетичного сприймання, переживання й осмислення виразних форм дійсності, як здатність формувати досконалі художні твори, — зазначає філософ, — наслідок історичного само становлення людства. Процес формування творчих умінь дійсний як діалектична єдність індивідуального та всезагального, особистісного й родового у змісті духовного досвіду та засобах його набуття.

В естетиці Й. Гете (праці: "На ювілей Шекспіра" (1771); "Про німецьке зодчество" (1773); "Просте наслідування природі, манера, стиль" (1789); "Про правду і правдоподібність у мистецтві" (1798); "Шекспір — і немає йому кінця" (1813—1816) та ін.) розгорнута теорія романтичної творчості, ідея правдивості мистецтва, пов'язана з відпрацьованим в естетиці попередніх епох поняттям "наслідування природі". Для Й. Гете естетичним є мистецтво, що ґрунтується на "спокійному утвердженні сущого, на любовному його спогляданні". Однак митець не копіює реальність. "Його дратує наслідування азбуки природи, читання її по складах; він винаходить свій власний спосіб, створює собі мову, щоб передати по-своєму те, що він сприйняв душею, щоб надати предмету, який він повторно зображує, власну форму, не маючи перед собою натури і не пам'ятаючи її з точністю" [8, с. 85]. Наведена думка важлива поглибленим розумінням наслідування в мистецтві, адже в ній наголошено на єдності форм природи й ідеї форм, що визначена талантом митця і реалізована в творі як єдність природного та духовного.

Для розвитку естетичної теорії кінця ХVIII — початку XIX ст., зокрема для естетики представників німецької класичної філософії (Шіллер, Шеллінг, Гегель) важливе значення мали ідеї представників раннього, або Енського літературного романтизму (брати Август і Фрідріх Шлегелі, Новаліс, Вакенродер, Тік) і Гейдельберзького романтизму (Клейст, Брентано, Арнім, брати Грімм), а також творчість Ф. Гельдерліна та Е. Гофмана. До Енського гуртка у молоді роки належав також Ф. Шеллінг. Як самостійний естетичний напрям Енський романтизм сповістив про себе в середині останнього десятиліття XVIII ст. Про живильні джерела романтичного світорозуміння зауважує один зі засновників руху Енських романтиків Ф. Шлегель: "Французька революція", "Науковчення" Фіхте і "Майстер" Гете були найвиразнішими тенденціями епохи" [12, с. 196]. На відміну від Просвітництва, що вважало домінуючою сферою духовного досвіду раціональне пізнання, романтизм проголошує цінність сфери ірраціонального та суб'єктивного в духовному досвіді: почуття, фантазії, переживання, натхнення. Тобто, романтична естетика зосереджує основну увагу на проблемі внутрішнього світу суб'єкта. Програмний у названому сенсі анонімний трактат "Систематична програма німецького ідеалізму", опублікований 1796 р. У ньому в значенні об'єднавчої розглядалася ідея краси в платонівському її розумінні. "...Вищий акт розуму, що охоплює всі ідеї, є акт естетичний... істина та благо з'єднуються родинними зв'язками лише в красі. Філософ, подібно до поета, має володіти естетичним даром" [3, т. 2, с. 212]. Близькі ідеї простежуємо в праці А. Шлегеля "Загальний огляд сучасного стану німецької літератури" (лекції, читані в Берліні 1801—1804 рр.). Нагадаємо, що ця ідея відображена в естетиці Ф. Шіллера.

Об'єктом критики романтиків є надмірна раціоналізація духовного досвіду, властива Просвітництву. Зокрема, А. Шлегель зауважує просвітителям, що вони "переслідують первинну ірраціональність як непросвіченість". Романтики починають розглядати естетичне об'єднавчою основою чуттєвого та раціонального у змісті досвіду на відміну від просвітителів, що такою основою вважали мораль.

Якщо для класичної поезії важливі канони прекрасного, то для поетів-романтиків вони постають лише перешкодами й умовностями. "У своєму прагненні до абсолютно виразної форми, яка безумовно і до кінця відповідає його переживанню, він (поет. — В. М.) руйнує вже вироблену форму заради нової, мінливішої та індивідуальнішої" [13, с. 136]. Мета митця — абсолютний і вільний від усіляких умовностей вияв переживання. Основним предметом відображення романтики вважають внутрішній світ особи в багатстві його нюансів. Останнє зумовлює синкретизм різних видів і жанрів романтичного мистецтва: поезії та музики; музичної поезії, музичного живопису, музичної драми і под.

На становлення естетичних ідей Енських романтиків значно вплинула ідея над емпіричного абсолютного "Я", що постає у філософії Й. Фіхте уособленням без свідомих творчих начал, сконцентрованих у творчій дії. Відповідно, сенс життя реальної людини має спрямовуватися на діяльність, що полягає — у безконечному прагненні вищої, "остаточної цілі". Романтики, дотримуючись ідей філософії Й. Фіхте, вбачали концентрованим уособленням творчих можливостей людини індивідуальне "Я" митця. Художня творчість, зокрема поетична, що відображала внутрішній світ митця, розглядалася вищим видом діяльності. Духовний світ поставав єдино істинним на противагу реальному, буденному світу.

Романтична естетика синтезує філософію й естетику на ґрунті естетичного як все проникного начала світу. Романтизм реконструює саме поняття "філософія", оскільки вона стає "поетичною філософією" або "філософською поезією", адже в ньому мова понять зливається воєдино з мовою почуттів, понятійне мислення — з почуттєво-поетичним сприйманням [2, с. 264]. Романтичній філософії властива символічна завантаженість, а поезії — насичення метафізикою.

Інтерес романтизму до сфери ірраціонального зумовлений також духовною опозицією пост революційному (Велика французька революція 1789—1794 рр.) суспільству, що утверджувало на місце духовних цінностей прагматичні. Ідеї Просвітництва, переведені в суто практичний план, компрометували розум. Реакція романтиків на згадані соціальні процеси постала у вигляді анти раціоналістичної духовної позиції. Епоху об'єктивно-прекрасного мистецтва Ф. Шлегель уявляв як "велику естетичну революцію", що мала привести людство до загального морального вдосконалення. Мистецтво романтики вважали не специфічним видом естетичної діяльності, а надавали йому універсального значення як можливому засобу творення нової естетичної реальності на уламках старої культури. Відповідно, в основу моралі мають покладатися естетичні мотиви.

Згідно з романтичним уявленням, мистецтво е значущим лише тоді, коли певним способом перетворюється на дійсність. Адже романтичний митець відчуває себе не лише поетом, а й активно задіяним у творення естетичної реальності: жерцем, вождем, пророком. Поезія для нього — релігійне діяння, теургія [7, с. 137]. Ф. Шлегель вважає романтичну поезію особливим видом, єдиним, що "є чимось більшим за мистецтво і ніби поезією як такою; оскільки вся поезія в певному сенсі мала б бути романтичною" [12, с. 195]. Дослідники зауважують "естетизм" романтизму, прагнення до художнього конструювання, внесення порядку в хаос, творення нового світу всередині власного Я" [13, с. 877].

Прагнення до втраченої цілісності буття має в романтизмі виражене спрямування на пошук ідеалу цілісності. Такий ідеал романтики шукають у минулому — в мистецтві грецької давнини. Ф. Шлегель у працях "Про вивчення грецької поезії" (1707), "Розмова про поезію" (1800) та публікаціях часописів "Атенеум" і "Ліцей" обґрунтував теорію романтичної поезії як джерела гармонізації світу, а певним взірцем вважає давньогрецьке мистецтво. "Романтична поезія — це прогресивна універсальна поезія... Лише вона може, наче епос, стати дзеркалом усього навколишнього світу, образом епохи", — зазначає вія [12, с. 194]. Інтерес до поезії був зумовлений ще й тим, що у ній вбачали попередницю філософії, релігії, мистецтва і певний концентрований вияв зв'язку між духом і буттям (Гельдерлін, Шеллінг). Новаліс у пошуках ідеалу духовності звертався до ближчого минулого — середньовічної давнини, зокрема міфології та фольклору.

Романтизму властивий інтерес до міфології, що розглядається світом першо-образів, нерозчленованою єдністю свідомості й буття. У зв'язку з проблемами міфології та поетичної мови розв'язуються також проблеми мови та культури як особливого способу буття людини. Ф. Шлегель висуває питання про історичний розвиток національних літератур, розрізняючи літературу як певне "ціле" і водночас як "напрям" її розвитку в "найважливіших націй". Особливе значення для розуміння місця та ролі літератури у системі духовного досвіду мала думка філософа, що література — це "сукупність інтелектуального життя нації" [2, с. 133]. На підставі розуміння літератури як втілення духу нації, філософ зближує історію літератури з філософією історії. Згодом він починає аналізувати власне проблеми філософії історії ("Лекції з історії філософії"). Романтична естетика відкриває цінність народного мистецтва для пізнання національного духу. Інтерес до фольклору, народної творчості, що, як ми показали вище, простежується уже в ранньому романтизмі у працях, зокрема, Й. Гердера, згодом стає предметом особливої уваги гейдельберзьких романтиків (Арнім, Брентано, брати Грімм та ін.). Вони схильні вважати народну творчість (пісні, казки) більшою цінністю, ніж професійне мистецтво.

Романтики шукають шляхи творення нової міфології як засобу подолання рефлексивної культури. їх надихає все незвичне: величне, дивовижне, страхітливе, що здатне підносити почуття над буденним перебігом подій. Романтизм надає перевагу піднесеному над прекрасним саме з огляду згаданої підстави. Порівнюючи мистецтво та наукове знання, романтики надають перевагу першому як джерелу живлення почуттів, а до знання ставляться достатньо негативно, оскільки вважають, що воно розвіює таємницю світу. А. Шлегель у праці "Загальний огляд сучасного стану німецької літератури" зауважує, що просвітники зробили розум слугою почуттів, які, на їх думку, повинні бути не чуттєвими, а розумними. На думку критика, такий підхід працює на задоволення "скінчених" практичних потреб людини, а поза межами осягнення залишається сфера ірраціонального, де почуття послуговуються розуму. "Вони зовсім не визнавали прав фантазії й, можливо, залюбки повністю вилікували б людей від неї" [12, с. 169].

Предметом критики в естетиці романтизму стає де романтизація природи, розуміння її лише як предмета пізнання, упокорення природи людським розумом. Представник містичної романтики Новаліс в есе "Християнство або Європа", романтичній збірці "Гімн ночі", незавершеному романі "Гейнріх фон Офтердінген", незакінченій філософській повісті "Учні з Caica" та інших виробив концепцію "магічного ідеалізму" як синтезу природи, духу і душі. Він прагнув повернути втрачену цілісність людини (єдність духу та душі) й природи, віднаходячи взірець такої цілісності в добі європейського Середньовіччя. Філософія природи набуває у Новаліса органічного зв'язку з філософією людини, а ланцюгом їх зв'язку є історія. Об'єднавчою основою він вважає онтологічну єдність — божественність, духовність природи та людини. Звідси естетизація природи й ідея можливості її пізнання не лише раціональними засобами, а й містичним досвідом.

Опозиційно ставлячись до раціональної філософії та науки, Новаліс наголошує на цінності поетичного ставлення до природи: "Поет осягає природу краще, ніж розум вченого..." [12, с. 324]. Відновлення втраченого "золотого віку", досяжне на засадах злагоджених стосунків людини з природою, мислитель бачить через діяльну працю поетів, адже саме їх творчість найповніше відображає дух природи, її "внутрішній розум". Для естетичної теорії важлива ідея Новаліса щодо ролі почуттів у пізнанні природи, тобто духовному осягненні таємниць природного світу.

Зв'язок з природою в естетиці романтизму має й інший зміст. Романтизм основним предметом художнього пізнання вбачає внутрішній світ, духовне життя особистості. Співмірним йому є лише життя природи в безмежному розмаїтті та величі її виявів унаслідок спорідненості світу людини та світу природи — божественності обох начал.

До стійких зацікавлень романтичної естетики належить проблема творчої геніальності та таланту. У Новаліса поетична творчість є творенням світу в його закономірних виявах. Тому поет за об'єктивною підставою є носієм філософського духу. Він творить згідно з об'єктивною логікою життя, яке розгортається через суперечності, щоби отримати своє гармонійне завершення. "Немає нічого романтичнішого за те, що зазвичай іменується світом та долею. Ми живемо у величезному (і в сенсі цілого, і в сенсі частковостей) романі" [12, с. 828]. Митець постає в романтичній концепції творчості постаттю, яка надає подіям, стосункам внутрішньої логіки, доцільності, естетичної довершеності, що й робить їх людськими, тобто духовними.

Важливим у міркуваннях Новаліса є розуміння історичного змісту поетичного мислення. Аналізуючи творчість В. Шекспіра, він наголошує: поетика його творів увібрала все розмаїття естетичних виявів життя, аж до протилежного. В них чергуються поезія з антипоетичним, гармонія з дисгармонією, буденне, низьке, потворне з романтичним, високим, прекрасним, справжнє з уявним. У цьому полягає відмінність його творів від грецької трагедії. Геніальна інтуїція митця споріднена природі, тому мистецтво є природою, яка ніби сама себе споглядає. На цій підставі твори мистецтва можуть розглядатися спорідненими природі, адже вони є "символічними і багатозначними, простими і невичерпними, мов створіння природи". Твір мистецтва постає продуктом геніальності митця, що віднаходить за поверхнею речей і стосунків їх прихований, трансцендентний смисл. Відтак поняття краси романтики пов'язували з творчістю — джерелом творення нового, незвичного і, в свою чергу, нове, незвичне вбачали джерелом творчості, яке надихає.

Здобутки геніальних митців слугували для філософського романтизму переконливим аргументом на користь цінності творчої інтуїції, здатній проникати в приховані глибини життя та створювати його цілісний, внутрішньо-життєвий образ. Це був своєрідний аргумент романтиків проти аналітичного підходу науки до природного світу, що зазнавав розчленування, руйнації властивої йому цілісності. Тому романтики вбачають у мистецтві не лише посередника між світом свободи та необхідності, а й надають йому статусу певної "верховної реальності й універсальної мови символу, що усуває обмеженість понятійного вислову" [13, с. 878].

Важливе значення для естетичної теорії мали герменевтичні студії Ф. Шляєрмахера (1768—1834). Ідеї його естетики викладені в працях "Про релігію: промови до освічених людей, серед тих, які її зневажають" (1799) та "Лекції з естетики", читані в Берлінському університеті 1819, 1825, 1832 рр. У першій з праць осмислюється внутрішній досвід романтичної особистості, що утверджується як "нова релігія" [12, с. 210—305]. У "Лекціях з естетики" філософ висуває ідею існування художніх здібностей у кожної людини, але не вважає їх чимось тотожним, називаючи відмінності їх за глибиною та повнотою. Цей підхід важливий тим, що вводить у коло творчого процесу світ сприймаючого суб'єкта, здатного співпереживати, а отже, створювати власний образ сприйманих творів. Відтак розширюється поняття творчості, яке не обмежується лише творчістю геніальних митців. Власне, йдеться про герме-неетичну проблематику, що саме в естетиці Ф. Шляєрмахера вперше розглядається як універсальний методологічний інструмент за аналізу культурно-історичних, у тому числі художніх текстів.

Філософ виділяє такі елементи текстів: стиль, побудова фрази та твору загалом. Це дає змогу простежувати індивідуальну манеру митця й особливості часу творення праці. У зв'язку з проблемою інтерпретації тексту розглядаються питання зв'язку інтуїції й інтелекту, свідомого та без свідомого. У рецептивній естетиці Ф. Шляєрмахера розкрито зв'язок свідомого та без свідомого у творчому процесі. Філософ визначає відмінності у діяльності духовних структур творця мистецтва та сприймаючого суб'єкта. Якщо митець в акті художнього творення переважно покладається на інтуїцію, на без свідоме, то інтерпретація твору є здебільшого свідомим процесом. Не менш цінна для теорії естетики ідея самоцінності мистецтва як свобідного самовияву творчого духу. Філософ вводить критерій цінності твору мистецтва, застосовуючи поняття "досконалість", "завершеність", тобто "художня переконливість", що й утворюють поняття "прекрасний твір". У трактаті "Естетика" досліджуються також питання видової специфіки окремих мистецтв з огляду особливостей художньої мови. Поетичну мову філософ вважає засобом найпотаємніших виявів людської душі, на відміну від буденної мови, не здатної відображати рухи душі (тому вона не об'єднує, а роз'єднує людей). Філософ поєднує в аналізі метод інтуїтивного та продуктивного припущення з компаративним методом.

Важливою проблемою з-поміж досліджуваних філософським романтизмом є проблема романтичної іронії. її розвинув Ф. Шлегель, а також інші представники Єнського романтизму (наприклад, А. Шлегель, Тік, Новаліс). Основним її джерелом була філософія Й. Фіхте, перенесена Ф. Шлегелем у сферу естетичного. Сутністю іронії є ідея своєрідності мислення про речі. Романтична іронія є виявом суперечності видимого та сутнього в процесі естетичних суджень про явища. Ф. Шлегель вважає саме філософію "істинною батьківщиною іронії, яку можна було б визначити як прекрасне в сфері логічного" [12, с. 76]. Іронія в процесі мислення про явища виносить назовні їх внутрішню суперечливість, причому виявляється також внутрішня суперечливість суджень про явища. Парадоксальність, наголошує Ф. Шлегель, є неодмінною умовою, душею та принципом іронії.

Важливою для розуміння естетичних характеристик іронії є здійснена філософом її духовна градація, виокремлення її "видів". Першою (і найголовнішою) Ф. Шлегель вважає грубу іронію, наявну в самій природі речей, "її справжньою домівкою є історія людства"; наступні — витончена і найвитонченіша іронії (остання наявна у поетів). Окрім цієї класифікації, зумовленої об'єктивними якостями предмета судження, вирізняють також види іронії за естетичним способом і характером виявлення суджень про явища: драматичну та подвійну. Окрім того, автор виділяє особливий вид — іронію іронії — та наводить велику кількість її модифікацій. Естетичним феноменом Ф. Шлегель вважає сам процес постійного розгортання думки через низку заперечень. Взірцем естетично досконалої іронії постає сократівська іронія. Для неї характерне одночасно невимушене та цілком продумане удавання.

Діалектична розробка теорії іронії здійснена також у працях К. Зольгера (1780—1819) та Жан Поля (Іоганн Пауль Фрідріх Ріхтер, 1763—1825), що розглядають іронію центральним принципом творчості. Іронія опосередковує всі протилежності, котрі утворюють художню цілісність, твір мистецтва. Це об'єктивне й суб'єктивне, реальність та ідея, життєвий матеріал й ідеал. Застосування іронії характерне для художньої творчості німецьких (Тік, Новаліс, Гофман, Брентано), англійських (Байрон), французьких (Мюссе), російських (Пушкін, Лермонтов), українських (Шевченко) романтиків.

Романтизм розкрився як широкий духовний феномен у всіх європейських країнах і США й вплинув на всі сфери життя до середини XIX ст. Важливе значення для розвитку ідей романтичної естетики мав художній романтизм, що постав як особливий художній напрям, розгорнувшись у своєрідності національних культур, і відрізнявся різноманітністю художніх стилів, напрямів і шкіл. Він яскраво виявився у різних видах та жанрах мистецтва. Романтизм постав також біля витоків філософії й естетики ірраціоналізму XIX—XX ст.