Естетика - Мовчан В.С. - 10.3. Естетичні почуття: генеза, закономірності виявлення

Отже, ми з'ясували, що естетична свідомість має формуючу здатність і одночасно постає наслідком формування духовного досвіду небайдужого ставлення людини до світу як певної цілісності. Взаємодія сприймання, уяви, пам'яті, почуттів, розсудку така, що вони є цілісною духовною структурою, де особливе місце посідає естетичне почуття. Естетичне почуття — це безпосереднє емоційне переживання людиною здатності ставлення до виразних проявів дійсності та закріплення цієї здатності у різних видах естетичної діяльності. Наголосимо, що буття в небайдужому ставленні почуттів до світу — це психічна реальність; буття в осмисленні переживання як духовного феномену — це естетична реальність. Почуття як предмет дослідження актуальне, по-перше, з огляду його можливостей відображати світ своїм відношенням до нього; по-друге, своєю здатністю організувати духовні структури в цілісність; по-третє, впливати на якісну результативність духовно-творчого пошуку.

Біля витоків естетичних почуттів знаходиться діяльність опредметнення, тобто здатність формуючого відношення до світу. З категорією опредметнення пов'язана естетична здатність перетворення емоцій на почуття. Це "випереджаючі" образи, завдяки яким людина бачить об'єкти своєї естетичної потреби як мету діяльності. Запорукою такої здатності є образне мислення. Воно організоване світом, який визначився почуттями як предмет формуючого інтересу. Це ідеальна чи реальна предметність, що постає "матеріалом" формуючої здатності й одночасно активним організуючим началом свідомості. Тобто, свідомість є дійсною саме у формуванні — наданні чуттєво осяжних способів буття явищам через формування їх образу. По суті, це предметно визначений образ небайдужості.

Почуття здобувають якісну визначеність естетичних, об'єктивуючи себе в якостях предмета формування. Водночас у формуванні й завдяки йому вони здобувають матеріал для свого живлення. Багатство почуттів утворюється їх взаємодією з якостями предмета небайдужості. Завдяки почуттям людина опредметнює себе, робить дійсним власний світу його неповторності. Естетичні почуття визначилися в культурі своєрідним упорядником світу: творення його злагодженого образу в духовних взаємодіях, що удосконалюють досвід людини. Л. Фейєрбах, осмислюючи естетичне почуття у його духовно-формуючих можливостях, стверджує: "Об'єктом розуму є об'єктивований розум, об'єктом почуття — об'єктивоване почуття. Якщо ти не розумієш і не відчуваєш музики, то найкраща музична п'єса справить на тебе таке ж враження, як шум вітру... Почуття звертається безпосередньо до почуття і зрозуміло лише почуттю, тобто самому собі, — адже об'єктом почуття є тільки почуття" [15, т. 2, с. 38].

Естетичні почуття — складна духовна структура. її зміст утворюють, з одного боку, об'єктивні якості предмета небайдужості, а з іншого — пам'ять про емоційні стани, викликані об'єктом. Пам'ять почуттів та формуюча здатність інтелекту зберігають цілісний образ предмета, навіть якщо він актуально не задіяний у процес відношення "тут" і "тепер". Досить якоїсь віддаленої асоціації, щоб збудити почуття і змусити уяву та пам'ять формувати предмет небайдужості. Так, згадка про милу, рідну людину вмить включає "механізм" пам'яті, уяву, емоції на відтворення її образу. Останній означує не лише фізичні характеристики, але стиль поведінки, особливості характеру, манеру спілкування, специфіку суджень про світ тощо. Тобто образ постає цілісністю, сповненою внутрішньої життєвості.

Роль почуттів у структурі естетичної свідомості визначається тим, що вони активізують процес взаємодії людини зі світом, вибираючи з нього предмети небайдужості й концентруючи інші духовні здатності на вирізнення якостей об'єкта для "живлення" ними. Досвід сприймання об'єктів та досвід рефлексії над ними щоразу поглиблюються при наступних сприйняттях. Розум "пояснює" почуттям причини їх небайдужості до об'єкта. Місце естетичного почуття в духовному досвіді людства вдало визначив Б. Спіноза: "Ясним... пізнанням ми називаємо те, що випливає не з розумного переконання, але з почуття і насолоди самими речами, і це пізнання значно перевершує інші" [14, с. 72]. При цьому діють загальні закономірності інтелектуально-формуючого відношення, оскільки, згідно з Г. Гегелем, те, що характерне для пізнаючого духу, характерне і для переживаючого духу.

Реальність, що сформована духом, визначена ним у кожному своєму виявленні. Наша свідомість і наші почуття формують об'єкт. Природа почуттів суспільна і водночас в естетичному — індивідуалізована. Ми формуємо природу не лише у предметно-практичній діяльності, а й у небайдужому ставленні до неї (в тому числі до власної природи). Ціннісний вимір духовного досвіду, що виявляється у названому процесі, визначається його духовно-формуючими можливостями. У науці типовим є обмін ідеями як спосіб розвитку й удосконалення інтелекту. В естетично-художньому формуванні — обмін почуттями. Це спосіб їх об'єктивації та віднайдення закономірного в них. Закономірне у виявленні людського ставлення до світу в формах, що об'єктивують і продукують такий досвід як досконалий, — джерело духовного розвитку людства, суспільства, особистості. Це здатність естетичного почуття. Воно живиться образами (формами) дійсності в їх доцільній у собі життєвості й в адекватних реакціях на них відображає сформованість духовних структур людини: їх організацію досконалістю форм дійсності. Процес має взаємозумовлений характер: людина формує світ, укладаючи його в образи, а ті, у свою чергу, формують свідомість і почуття, упорядковуючи їх, організуючи естетичною мірою.

Важливо наголосити, що формуючим предметом для почуттів постають не лише гармонійні об'єкти. Вони виявляють свої можливості у наданні образу стихійним, дисгармонійним об'єктам. Переживаючи їх дисгармонійність, часом відразливу, естетичні почуття зберігають дистанцію щодо них, не піддаються руйнівному впливу дисгармонії. Водночас у почуттях закріплюється внутрішньо несприйнятний образ відразливого явища, тобто пережите спілкування з дисгармонійним, потворним народжує ефект очищення (катарсис) з тим, щоб уникати в реальності творення ситуацій відносин, які б навіть віддалено нагадували потворне. Почуття прагнуть не лише уникати спілкування з потворним, а й утримувати його образ як застереження, щоб у жодний спосіб не продукувати його самим. Тому естетичне переживання — це обмін досвідом почуттів, що об'єктивовані в предметному формуванні й "кличуть" емоційно-інтелектуальні структури особи до активної взаємодії з ними на гармонійних засадах. Що ж у реальності є предметом почуттів? Особливістю естетичних почуттів є те, що первинною для них є олюднена дійсність, сформована у виразні, чуттєві образи, що і постають для свідомості справжньою реальністю. Тобто, ми переживаємо не предметність світу як таку, а її образ, сформований культурою, і такий, що у своїх якостях визначений культурою. (Кожен з досвіду знає, що предмет, з яким ми стикаємося вперше й образу якого ми не мали в досвіді, викликає у нас, залежно від його проявів, або страх, або цікавість. Естетичне переживання стає можливим лише внаслідок пізнання його якостей та відношення їх до нас. Те, що лякає, усуває свободу творчих взаємодій, а отже, перешкоджає творенню естетичного відношення).

Дійсність, об'єктивована в образах, є єдністю якостей об'єктів та досвіду небайдужого ставлення до них. Тому естетичні почуття поєднують у собі зміст реальності, а це є не що інше, як уособлення духовного досвіду людства, та досвід особистісних взаємодій, що здатні прирощувати цей зміст. Як уже зазначалося, предметний світ постає завдяки культурі символічною реальністю. Почуття організуються саме нею, адже історично вони формувалися, живлячись архетипними образами-символами, що поставали предметом всезагальної небайдужості. Поглиблення досвіду почуттів пов'язується в історії культури з виходом досвіду символізації світу в конкретних спільнотах на рівень універсалізації символів, тобто всезагального (вселюдського) у досвіді реагування [18, с. 295—296].

Сказане щодо формуючих здатностей естетичного почуття зумовлює необхідність пояснити процес його формування, або інакше: якісний перехід від емоційного реагування на світ до естетичного його переживання. Вихідний ступінь чуттєвого реагування — суто емоційний. (Психологія у поняття "емоції" включає всі види людських переживань). Естетичний аналіз проблеми дає підстави для висновку, що все розмаїття духовного досвіду ставлення людини до світу укладається в "стик" суто емоційних та емоційно-інтелектуальних реагувань. Емоції — це "передформа мислення", що виконує найбільш прості й життєво необхідні функції. В основі емоцій лежить переважно безумовно-рефлекторна діяльність мозку. Естетичні почуття, як ми зазначали вище, — це продукт еволюції інтелектуальних структур людини в предметно-формуючій діяльності. Вони переводять процес реагування на світ у величезне багатство нюансів, що спрямовані на задоволення потреб інтелекту, а не потреб організму. Тобто, як і чому предмет є саме таким, чому його форми саме такі, як він виявляє себе у різних життєвих ситуаціях тощо. Нагадаємо, що Д. Юм, розглядаючи природу людської чуттєвості, первинними сприйманнями вважав безпосередні враження зовнішнього досвіду (відчуття), вторинними — чуттєві образи пам'яті (ідеї) та враження внутрішнього досвіду (афекти, бажання, пристрасті). Він пояснює зумовленість наших станів (афектів) єдністю чуттєвих вражень та ідей про речі [17, с. 428]. Отже, почуття у цьому випадку працюють на інтелектуальні структури, задовольняючи властиву їм формуючу потребу згідно з ідеєю доцільного.

Історично становлення формуючого відношення до світу переводило стосунки з ним у сферу реагування на нього як "матерію" реалізації формуючих умінь. Останнє визначало інші канали зв'язку емоцій з діяльністю мозкових структур та інший тип цих зв'язків: предметом реагування постає те, що цікаве як "матеріал" творення його образу. Такий підхід зумовлює випереджаючий характер чуттєво-образного формування порівняно з практичним формуванням. Відповідно активно прискорюється інтелектуалізація мозкових структур та емоційної сфери, задіяної в цьому процесі. Сукупність їх діяльності постає явищем духовним. Формуюча потреба для свого задоволення зумовлює також удосконалення органів сприймання (зір, слух). К. Маркс характеризує цей процес таким чином: "Око стало людським оком, так само, як його об'єкт став суспільним людським об'єктом, створеним людиною для людини. Тому почуття безпосередньо у своїй практиці постали теоретиками... Лише завдяки предметно розгорнутому багатству людської істоти розвивається, а частково і вперше з'являється розмаїття суб'єктивної людської чуттєвості: музичне вухо, око, яке відчуває красу форм..." [11, с. 112, 113]. Відповідно відбувається вдосконалення сприймаючої та формуючої здатності почуттів й інтелекту (кольори, пропорційні відношення, звуки, пам'ять, уява, фантазія тощо).

Щодо цінності почуттів у розвитку знань та умінь важливо наголосити, що вони стали підставою для логічних узагальнень і рефлексії над властивою людині переживаючою здатністю. Рушієм поставала не лише потреба пізнання як така, а й потреба почуттів організуватися наданими явищам якостями. В гармонійній організації духовних структур людини величезне значення мало творення всезагальних об'єктів переживаючого відношення. Упродовж тривалої історії людства домінування почуттів над інтелектом зумовлене не лише наданою предметам небайдужості чуттєво осяжною виразністю форм, а й взаємною зумовлюваністю ставлення до них (спорідненість реагування на предмет утверджувала переживання як формуючу силу світу). К. Юнг характеризує його як феномен "колективного безсвідомого" і вважає його "вихідним" етапом у розвитку індивідуальної здатності почуттів до виявлення їх неповторного багатства. При цьому індивідуалізація почуттів оперта на сталість досвіду реагування психіки на архетипні образи як на свою передумову.

Загальною тенденцією життя почуттів є їх постійна потреба мати "свій" предмет (предмети), щоб живитися і надихатися ним, бути джерелом живлення свідомості та спонукою для активізації формуючої здатності інтелектуальних структур на творення нових образів небайдужості. Нагадаємо, що І. Кант, поряд з пізнавальною здатністю людської душі та здатністю бажання, виокремлює почуття задоволення та незадоволення, апріорні принципи для яких містяться у здатності судження. Відповідно естетичне судження він поділяє на естетичне судження почування та естетичне судження рефлексії, їх відношення обумовлене, з одного боку, безпосереднім чуттєвим сприйманням доцільності предмета небайдужості, що як такий зумовлює естетичне судження почування. З іншого боку, відповідність предмета певній ідеї зумовлює естетичне судження рефлексії [9, с. 975].

Розкриті загальні закономірності становлення естетичних почуттів як суто людської творчо-формуючої здатності у педагогічному сенсі актуальні у декількох аспектах. По-перше, почуття, як і будь-яка творча здатність людини, є наслідком процесу духовного самостановлення. Важливо при цьому знати таку закономірність: спочатку наш досвід носить всезагальний (типовий) характер. Він формується в руслі досвіду середовища. І лише згодом, із духовним розвитком особистості, індивідуалізується (Л. Виготський). Важливо також ураховувати рівні естетичного реагування. Первинні його неусвідомлені прояви — це реагування на виразні та яскраві форми і кольорові сполучення (здатність, притаманна вже в ранньому дитячому віці). Усвідомлений рівень — це осмислене (таке, що аналізує себе) небайдуже переживання якостей предмета свого переживання, тобто того, наскільки почуття адекватно реагують на об'єкт.

По-друге, важливо усвідомлювати, що якість почуттів — рівень їх естетичної досконалості — визначається предметом, що збуджує їх і зумовлює небайдуже реагування. Предметним полем творення естетично досконалих почуттів є досконалі духовні феномени — світова та національна художня культура в її кращих здобутках і творення досвіду естетичного спілкування з ними. Лише виробивши естетичні критерії оцінки явищ, особа здатна свідомо визначати свої стосунки з дійсністю, в тому числі міру їх естетичної цінності (зокрема художніх феноменів — предмет суто духовного спілкування). Здатність рефлексії над естетичними феноменами та над своїм ставленням до них — шлях свідомого відбору цінностей для духовного спілкування та піднесення досвіду до бажаного рівня його досконалості. Важливо, що у такий спосіб виробляється критичне ставлення допсевдокультурних феноменів, а отже, виштовхування їх з власного духовного простору. Якщо мати на увазі характерну для культури постмодерну настирливість у спробах оволодіти світом людини, щоб зробити її свідомість об'єктом маніпуляцій, стає очевидною важливість формування естетичних почуттів та рефлексії над їх предметом. Адже це не лише шлях удосконалення певної особистості, а й передумова творення суспільності життя на естетичних засадах.

По-третє, на рівні міжособистісних взаємин володіння естетичною мірою спілкування здатне забезпечувати красу відносин, тобто гармонізувати духовні структури особистості, народжуючи відчуття повноти життя як умову почувати себе щасливою. Творення культури відносин, опертих на культуру почуттів і закріплених у їх досвіді, а не лише у раціонально виваженому досвіді спілкування — одне з актуальних завдань творення естетичного досвіду відносин у педагогічному процесі.

По-четверте, у педагогічному процесі важливо виходити з усвідомлення того, що естетична свідомість обіймає творчий підхід до будь-якого виду діяльності, а естетичні почуття постають живильним джерелом творчості. Відсутність (несформованість) здатності бачити явища цікавими для почуттів та розуму, неспроможність надавати їм досконалого образного способу життя в різних видах формуючої діяльності робить життя особи нецікавим. Вона почувається не укоріненою в ньому, вважає своє життя випадковим, адже у ньому не присутня її особистість або присутня як деструктивна, руйнівна. Важливо також усвідомити, що можливості розгортання духовного досвіду на естетичних засадах та вдосконалення естетичних почуттів завдяки багатству нагромадженого культурою досвіду безмежні. У творчій взаємодії, що виявляє його багатство та доповнює образ, культурні смисли щоразу поглиблюються та обертаються новими гранями. У цьому — цінність досвіду кожної особистості, а отже, і необхідність активної присутності її у бутті.