Естетика - Мовчан В.С. - 15.4. Митець і художня школа

Поняття "художня школа" з'явилося в естетичній теорії на означення закономірностей художнього формування образів усезагальної небайдужості, збереження та передачі його досвіду, виробленого певним історичним часом, національними та регіональними культурами. Художні школи — це творчі об'єднання однодумців, що надають уявленням про красу виразного образу в конкретних видах мистецтва. Цей досвід стає джерелом само ідентифікації етносів, народів, історичних епох, культурних регіонів, зрештою, людства. Знаменно, що за всіх відмінностей певних засобів творення образності простежується спільність ціннісних уявлень людства про красу в їх суттєвому: вона постає як індивідуалізований у предметах небайдужості вияв досконалої життєвості в усьому її неповторному багатстві.

Художня школа у мистецтві є джерелом формування творчих умінь суб'єктів художньої діяльності. Здібності до художньої творчості — це вроджена здатність. Однак, формуючі уміння не виникають самі по собі. Вони формуються впродовж тривалої історії художнього розвитку, характеризуються поступовим якісним зростанням, так що людство концентрує цей досвід як загальний свій здобуток. Конкретизація досвіду, передання умінь для подальшого поглиблення виразності образної мови та її символічної навантаженості — це завдання художніх шкіл, подібно до того, як у науці розвиток і вдосконалення знань про світ можливі лише завдяки науковим школам. Вони зосереджуються на конкретній проблематиці певних сфер природничо-наукового чи гуманітарного знання.

Правомірно виділяти деякі важливі аспекти цінності художньої школи для розвитку мистецтва. По-перше, вона — незамінне джерело становлення фахової майстерності митця, оскільки дає знання технічних засобів творення образності у конкретному виді мистецтва, забезпечуючи належний її рівень, як першу і необхідну умову художньої діяльності. З цього приводу І. Кант зауважує: "Геній може дати лише багатий матеріал для творів високого мистецтва; образи його і форма вимагають вихованого школою таланту". Без навичок "ремесла" художня діяльність як, зрештою, і будь-яка інша, не має змоги реалізувати природою закладені у суб'єкті здібності чи талант, не дозволяє виявити їх з належною повнотою. І. Кант наголошує, що правила мистецтву дає геній. Його ідеї народжують подібні ідеї у його учня, якщо він має відповідні здібності душі. "Взірці вишуканого мистецтва слугують тому єдиним засобом передання цих ідей нащадкам" [6, с. 1171—1172].

По-друге, художня школа виробляє естетичні принципи відбору явищ та їх відображення відповідно до розуміння сенсу і завдань мистецтва. Вони не довільні, а містять у собі досвід всезагального у розумінні краси як ідеї та способів її художнього втілення. Єдність естетичних принципів, вироблених художньою школою, засвідчує спорідненість ставлення митців до явищ: збіг ціннісних уявлень щодо сутності краси та засобів її художнього відображення. Йдеться не про тотожність бачення, а саме про спорідненість" Принцип суголосності становить підґрунтя існування художньої школи. Скажімо, класицизм як стиль, що почав формуватися в італійському мистецтві з другої половини XVI ст., набув теоретичного обґрунтування, сформувавшись у цілісну художню систему в Франції. Лише згодом він постав загальноєвропейським феноменом, виробивши загально-естетичні критерії бачення та відображення явищ. В основу його естетичних принципів, на відміну від ідеалу гармонійного образу світу та гармонійності світу людини, характерних для ренесансного мистецтва, покладено принцип раціоналістичної побудови ідеального образу досконалості.

Ідеї філософського раціоналізму були засадничими при формулюванні естетичних принципів мистецтва класицизму. Класицизм утверджувався в усіх європейських художніх академіях і реалізувався у живописному мистецтві таких майстрів, як Н. Пуссен, Ж.-Л. Давид (Франція), О. Іванов, К. Брюллов (Росія); у скульптурі — А. Канова (Італія), Б. Торвальдсен (Данія); в архітектурі — К. Шинкель (Німеччина), А. Вороніхін (Росія) тощо. Він знайшов відображення у поезії, драматургії, музиці тощо. До речі, саме на основі естетичного ідеалу класицизму сформувалися національні музичні школи, визначні представники яких: Ж. Люллі, К. Глюк (французька), Й. Гайдн, В. Моцарт, Л. Бетховен (віденська). Риси класицизму простежуються також в українській та російській музиці (Березовський, Бортнянський, Фомін та ін.). Художні академії європейських країн XVII — першої половини XIX ст. дотримуються естетичних принципів академічного мистецтва.

По-третє, художня школа забезпечує традицію досконалого володіння технікою певного виду мистецтва, художніми прийомами зображення та утримання ідеалу краси. Важливу роль в опануванні досягнень художньої школи відіграє моральний фактор: не зашкодити репутації школи, бути гідним її послідовником, а за можливості, перевершити здобутки попередників, примножуючи славу школи. Діяльність художніх шкіл забезпечує безперервність художнього розвитку. Без художньої школи жоден талановитий митець не може набути справжнього професіоналізму. Він приречений залишатися аматором. Ігнорування школи небезпечне тим, що гальмує загальний художній розвиток, не даючи змоги розгорнутися художнім талантам. Бути долученим до певної художньої школи — означає бути носієм культурної традиції й утверджувати її можливості власним талантом.

По-четверте, художня школа — це необхідна початкова сходинка до справжньої свободи творчості митця. Вона відкриває "секрети ремесла" та уміння бачити явища і формувати образи, укладаючи їх у твір як цілісне буття образів. Оволодівши майстерністю, долучившись до традицій школи, митець звільняється від залежності перед "технікою" творчого процесу. Перебуваючи на рівні особистісно-неповторного бачення предмета відображення та способів його художнього втілення, він розширює межі вже наявного досвіду, поглиблює та вдосконалює його. Тобто, творча свобода митця можлива лише як рух від загального (школа) до індивідуально-неповторного у творчому процесі.

Роль художньої школи у розвитку талантів геніально окреслила мовою поезії Леся Українка:

...Кажда мертва форма,

яку я (учитель. — В. М.) викладаю перед ним,

присвоївшись йому, вмить оживає

і геній молодий в правдивій формі

шумує та іскриться самоцвітом... ("Оргія").

Генія зсередини спонукає на самоздійснення масштаб його творчих можливостей, хоча і він без художньої школи не зможе сповна розкритися різнобічністю таланту. Можна твердити, що художня школа, об'єднуючи однодумців у поглядах на естетичну сутність та призначення мистецтва, сприяє творенню особливої духовної атмосфери налаштованості на служіння своєму покликанню, а відтак, і на славу своєї країни.

Першими мистецькими об'єднаннями за професійною ознакою були ремісничі цехи. Становлення професійного мистецтва, його видова спеціалізація розпочиналися саме у цехових об'єднаннях. Початий їх простежуються у Давньому Єгипті, Індії, Давній Греції, Римі, середньовічній Європі, зокрема в Україні. Цехові об'єднання приховували секрети ремесла, що однак не заважало розповсюдженню набутих знань та вмінь. Відомо, наприклад, що у Київській Русі працювали архітектори та іконописці з Візантії, а у Володимиро-Суздальських землях — галицькі майстри. Аматорські вертепні вистави українських братчиків набули розповсюдження на теренах Московської держави. Поняття цехового об'єднання за таких умов означало, що художні ремесла об'єднувалися залежно від їх виду і розвивалися широким загалом майстрів, передаючись з покоління у покоління.

Починаючи з XVI ст., поряд з традиційними ремісничими цеховими школами, з'являються художні школи у власному сенсі слова: приватні навчальні заклади з вивчення мистецтв. У XVII—XVIII ст. створюються художні академії, що надають професійну освіту (Франція). Навички ремесла стають лише одним з компонентів опанування фахом. Водночас поширюються загальноосвітні знання, у тому числі знання законів мистецтва, естетичних принципів художнього зображення, закономірностей історичного розвитку мистецтва. Згодом за взірцем французької відкриваються численні академії при королівських дворах у Берліні, Лондоні, Відні та ін.

Найбільш загальне поняття мистецької школи — це національна художня школа. Воно не пов'язане з діяльністю конкретних художніх інституцій (академії мистецтв, мистецькі школи, художні майстерні тощо). Це художній доробок усіх творчих сил нації як певного духовного цілого. Назване поняття охоплює не якийсь певний вид мистецтва, а мистецтво в усіх його видах та жанрах. З огляду на художній процес як цілісність можна визначити, чим одна національна школа різниться від іншої. Отже, національна художня школа в її найбільш загальному тлумаченні — це явище синтезу художнього життя конкретної нації у властивих ш рисах, у наявній неповторності, що формувалася впродовж тривалого історичного періоду. Естетично цінне та своєрідне у доробку нації входить у світове мистецтво як здобуток саме даної національної культури. У цьому сенсі поняття "художня школа" певним чином споріднене з поняттям "національний стиль". Школа конкретизує процес національного стилетворення, фіксує його риси як деякого духовного цілого. Національна художня школа творить цілісний образ часу та образ народу у властивій йому своєрідній життєвості.

Потреба творення національної художньої традиції усвідомлюється з достатньо давніх часів. Японський живописець Сукенобу (1671—1751) нарікав, що японські художники, навчаючись мистецтву малювання у китайських майстрів, не вміють зобразити національне життя японців: "...Навіть коли вони зображують японця, все ж картина "відганяє" Китаєм, дух не вловлено". [XI, т. 1, с. 127].

Світоглядні уявлення про духовні цінності та їх ідеальне буття у мистецтві відображаються в їх закономірностях також через художньо-естетичне поняття канон (від грец. kann — правило, мірило). Хоча поняття канону та слідування його принципам склалося ще у країнах Давнього світу (Індія, Китай, Єгипет), цікаві його естетичні особливості характерні для доби християнського середньовіччя: візантійського та західноєвропейського. Характеризуючи канони візантійського іконо писання(канон пропорцій, кольоровий канон), В. Вичков наголошує на підпорядкованості його законам творення образу архетипу (символи віри). "Якщо образ у цілому служив передусім для збудження психіки, то канон всередині нього був знаком архетипу, носієм переказу, і знаком не простим, але знаком-моделлю умоосяжного духовного світу..." [1, с. 149]. Тобто канон поставав як закон формування образу-архетипу — "неподібної подоби" і водночас виконував функцію художнього канону загалом. Інакше кажучи, канонізована образність — це всезагальна сутність у відповідному, максимально не індивідуалізованому способі втілення. Митець утверджує тут не особистісне бачення життя, а всезагальне у досвіді відношення до всезагальних предметів небайдужості (символи віри).

В міру ускладнення художнього життя формується багатство естетичних принципів художнього відображення, а отже, змінюється поняття художньої школи. Крайньою стала позиція заперечення її цінності. Відомий французький художник Б. Делакруа у "Трактаті про живопис" пише: "...Слово школа нічого не означає. В мистецтві існує своя істина для кожного, хто пише, малює, творить будь-що у будь-якій галузі. Правда, яку я бачу в природі, не та правда, яку побачить інший художник, навіть мій учень. Тому не можна навчити почувати красу й істину; вислів: належить до школи — безглуздий" [11, т. 4, с. 135]. Заперечна позиція митця зумовлена зміною естетичного ідеалу епохи. Чільне місце у культурі романтизму посідає не спільність бачення і відображення, а індивідуальна неповторність художньо досконалого образу.

Однак, у подальшому ігнорування естетично-художніх принципів, якими озброювали художні школи, зокрема відмова від опанування технікою творення художнього образу, спричинило втрату художньої традиції. У свою чергу, це зумовило руйнацію національних художніх шкіл з властивою їм неповторністю національного образу світу. Ця закономірність — реальність мистецтва постмодерну.

Отже, художня школа — це явище закріплення неповторності власного образу народами та націями у формах неповторності й досконалості художньої образності мистецтва.