Естетика - Мовчан В.С. - 17.3. Мистецтво і моральне виховання

Ідея зв'язку моралі й мистецтва, характер їх взаємодії — одна з наріжних проблем, що звертає на себе увагу естетичної теорії впродовж історії її розвитку. Значення мистецтва для духовного вдосконалення людини, зокрема для морального виховання, вперше усвідомили давні греки. Моральні та художньо-естетичні засади життєвості поставали настільки пов'язаними між собою, що відсутність художніх умінь розглядалася як свідчення неморальності. Так, згідно з Полібієм, "погана слава кінетів, одного з племен Аркад її, яке вважалося позбавленим добрих звичок, пов'язувалася в громадській думці з тим, що вони не знали музики" (курсив авт. — В. М.) [4, с. 341]. Арістотель дає обґрунтування зв'язку моралі й мистецтва на основі естетичного аналізу трагедії та комедії з огляду особливостей характеру героя, типу конфлікту, катарсичної дії мистецтва на особу. В добу Просвітництва ця проблема стає центральною в естетиці Ж.-Ж. Руссо, А. Шефтсбері, Ф. Шіллера, Г. Гоголя. Мистецтво реалізму, зорієнтоване на ідею виховного впливу, розгортає складну картину людського життя, в якому добро і зло перебувають у постійному виборюванні простору, трагічному конфлікті, що водночас відкриває благородство добра та демонізм зла. Упродовж історії людства в суперечностях життя, часто трагічних, саме мистецтво й естетична теорія утверджують цінність добра, яке відкривається красою у духовному світі та діях героїв. Відтак визначається два напрями взаємодії мистецтва та моралі в контексті мистецтва як особливої форми свідомості й особливого типу духовного досвіду. Перший — це художнє відображення цінності моралі, що розгортається людяністю в діях героїв мистецтва, їх стосунках зі світом. Названий тип досвіду цінний особливо в епохи духовного застою, занепаду суспільних звичок, адже дає змогу утримувати образ належного у людських взаєминах як образ людяного ставлення до життя в особі його носіїв. Другий тип зв'язку моралі та мистецтва — це духовно-формуючий вплив естетичного переживання художньої досконалості творів мистецтва. Вони організовують собою духовні структури суб'єкта на морально-естетичне відношення до предмета небайдужості.

Естетична теорія, ґрунтуючись на законах художнього життя мистецтва, переконливо доводить гармонізуючий вплив художньо прекрасного на психічні структури особистості. Вона бачить зумовленість їх зв'язку єдністю (але не тотожністю) етичної й естетичної форм суспільної практики. Інша справа, що для несформованої психіки, зокрема у ранньому віці, соціальне середовище з позаморальними орієнтаціями може закласти стійке несприйняття краси і добра. Суспільство, дбаючи про майбутнє, зобов'язане захистити молоде покоління від розчарування в красі, беззахисної перед злом. Інакше воно буде формувати циніків або байдужих людей, що само собою створює безперспективність суспільства.

Вплив мистецтва на моральну свідомість особи широко апробований теорією та практикою естетичного виховання. Естетична і педагогічна теорія розглядають мистецтво важливим джерелом формування морально освіченої особистості. Це простежується в працях К. Ушинського, В. Сухомлинського, Б. Йєменського, М. Киященка. Високохудожні твори за стійкого спілкування з ними здатні народжувати імунітет до злого та потворного. Більш того, вони можуть спонукати на вдосконалення реальності згідно зі законами естетичного.

Творчо-формуюча здатність мистецтва не в тому, що воно дає образ досконалої реальності, а в тому, що відкриває об'єктивні передумови утвердження краси та людяності, показує, що вони знаходяться не десь поза людиною, а зумовлені рівнем моральності та творчих умінь суб'єкта життєвості. По суті, мистецтво — специфічний спосіб творення ідеальної реальності, яка віддзеркалює в собі образ і сутність реального світу. За способом буття — це ідеальна реальність, а за сутністю — закономірний вияв рівня досконалості уявлень про духовні цінності, образ котрих живе в свідомості суспільства, об'єктивуючись у творчості його митців.

Яскравий приклад художньо переконливого вияву моральності в її зумовленості якостями суб'єктів духовного досвіду — народні казки. У них справжнє добро завжди перемагає зло. Однак філософія казки у тому, що перемога добра над злом завжди — наслідок зусиль особи (казковий герой), яка постраждала від несправедливості. Це образ молодшого брата, обділеного спадщиною та приреченого долею на бідність і безправне становище в сім'ї. Загострене почуття справедливості спонукає героя на активну змагальність з долею. Казки переконливо засвідчують: у цьому змаганні герой рухається в житті лише моральними шляхами саме тому, що страждав і зненавидів зло. Шлях до справедливості тяжкий, оскільки лихі й заздрісні люди всіляко перешкоджають герою. Прагнучи відібрати чесно здобуте ним добро, вони позбавляють його життя. І лише природні сили рятують героя: повертають до життя, допомагають перемогти зло, причому не жорстокістю, а добром. Народна свідомість утримує образ добра попри всі негаразди стосунків. Це образ постає результатом (і процесом) його творення, а отже, у ньому відсвічує душа героя, а казкове царство та царівна, що стає його дружиною, — лише винагорода долі за людські чесноти. Культура, хоча б у такий спосіб — як ідеальний образ добра — утверджує його цінність для життя. У ньому вбачається умова нормальності життя, ідею й образ якого необхідно утримувати в свідомості й за змогою втілювати в реальність.

Цінність мистецтва для духовного здоров'я людства полягає в тому, що світ, явлений у художніх образах, не просто постає констатацією існування в ньому добра та зла. Мистецтво розгортає процеси їх взаємодії, за якою відкривається суть конфлікту — розгортання у ньому реальних якостей злого і доброго. Кожна з цих реальностей (чи то зосереджена в окремій особі, чи розведена у світи кількох носіїв) відкриває закономірне в процесах творення досвіду відносин. Коли в них перемагає добро, відкривається, що завдяки його перемозі світ стає кращим, у ньому з'являються перспективи подальшого вдосконалення. Г. Гегель аналізує закономірний вплив мистецтва на реальність з огляду підстав його внутрішньої життєвості, оскільки воно реальне як одухотворена краса. Філософ зауважує: "Повертаючи до гармонії зі своїм істинним поняттям все те, що в інших формах існування було спотворене випадковими і зовнішніми особливостями, мистецтво звільняє явище від невідповідних цьому істинному поняттю рис і створює ідеал з допомогою такого очищення" [3, с. 164]. Для конкретизації думки він вдається до переконливого прикладу — портретного зображення людини. Одна річ, зазначає філософ, передати обличчя портретованого в поверхневих і зовнішніх рисах, і цілком інша — зобразити його істинні риси, котрі виражають саму душу портретованої особи. Тут необхідне приведення зовнішнього існування до духовного, тобто, коли зовнішнє постає як співмірний духу спосіб його розкриття. Відтак має місце повний збіг внутрішнього і зовнішнього елементів твору. Саме такий збіг варто мати на увазі, коли йдеться про природу ідеалу в мистецтві. Заглиблення в ідеальний світ художньої краси сприяє самоорганізації почуттів, уяви та пам'яті на постійне утримання образу досконалості з тим, щоби живитися нею і прагнути надати реальному життю рис естетичної досконалості.

Здатність естетичного відношення, сформована у співпереживанні героям мистецтва, перевіряється на свою відповідність досконалості в моральних взаємодіях зі світом. Художні скарби світового мистецтва лише тоді стають ефективним чинником творення духовного досвіду, коли глибинність змісту та досконалість художньої форми, пройшовши через духовний досвід особистості, стають формуючою засадою свідомості.

Вплив мистецтва, як не парадоксально і як не прикро це констатувати, яскраво виявляє себе найчастіше в ситуаціях від противного, тобто, в ситуаціях, коли має місце деформуючий вплив псевдомистецтва на духовні структури особи. Ефект впливу в цьому випадку зумовлений тим, що поза моральне і поза естетичне укорінює особу в наявному та єдино реальному для неї досвіді, не вимагаючи жодних духовних зусиль, не спонукає на жодні сумніви стосовно її ціннісних уявлень про сенс життя. Тим самим воно укорінює обмежений образ досвіду як єдино істинний.

Якісна відмінність художньо досконалого мистецтва — у його здатності спонукати свідомість суб'єкта естетичного переживання на діалог з собою. Він розгортається як діалог з собою-наявним в ім'я себе-досконалого, стимульований світом героїв мистецтва. Характеризуючи цю особливість мистецтва, Ф. Ніцше наголошує, що художники прищеплюють людям зір та слух, вчать чути і бачити, що кожен собою являє. "...Тільки вони навчили нас цінувати героя, прихованого в кожному зі звичайних людей, і мистецтву — ніби здаля і ніби спрощено та просвітлено споглядати на самого себе, мов на героя, — мистецтву "інсценувати себе" перед собою. Лише так долаємо ми... деякі властиві нам низькі подробиці" [6, с. 559]. Кінцева мета діалогу з собою відповідає уявленням про цінність катарсису: усвідомивши пересічність себе-наявної, особа заглиблюється в своє "Я", прагнучи віднайти риси духовної спорідненості з героєм та шляхи духовного сходження до морально визначеної досконалості людини.

Реальна можливість виховної дії краси мистецтва зумовлена, по-перше, структурною організацією психіки людини: налаштованістю на гармонійну взаємодію зі світом. Укладання дійсності в художньо досконалі способи її буття, характерне для мистецтва, відповідає потребі людини гармонізувати свої стосунки з цим ідеальним світом для творення естетичної визначеності почувань. Тим самим здобувається несуперечливий за вихідними принципами тип досвіду, в якому на умовах несуперечності взаємодіють ідеал і реальність. Саме тому мистецтво здатне бути чи не найефективнішим джерелом творення духовності досвіду — його естетичної визначеності. Людство не виробило іншого типу досвіду, де б він поставав у своєму творенні як процес і водночас як його результативність: спрямованість духу на гармонійну (чи дисгармонійну) — залежно від формувальних джерел — взаємодію зі світом.

По-друге, виховна дія мистецтва зумовлена естетичною природою художнього формування. Спосіб творення всезагальності образу життєвості — у формах досконалості — є джерелом творення всезагальності змісту почувань за їх індивідуальної неповторності. Джерела цієї здатності покладені не в конкретному творі мистецтва, а в художності його як єдино реальному способі творення та збереження цілісності духовного досвіду. Витоки названої всезагальності зумовлені, як справедливо наголошує К. Юнг, тим, що кожен художній твір заглиблює особу в підсвідоме, викликаючи з глибин психіки пам'ять про "прообрази", або "архетипи" [8, с. 283]. Повнота сприймання зумовлена здатністю заглиблення у нашарування смислів з метою прочитання символів. "Твір являє собою розроблений образ у широкому смислі слова. Цей образ доступний аналізу тією мірою, якою ми здатні розпізнати в ньому символ", — уточнює К. Юнг [8, с. 281].

Зауважимо, що символіка художньої образності має двоїсту природу, що відповідно впливає на сприймання та переживання твору як джерела естетичного та морального досвіду. Перший тип — це символи, котрі складалися впродовж тривалого розвитку художності й відображають риси всезагального в досвіді відношення людства до дійсності. Це моральність, що уклалася в естетичні форми вияву в цілісних художніх творах. Тобто, не символи визначилися як специфічно художні явища, а радше навпаки: художність творилася як спосіб укласти символи в систему образів, щоб їх "закодований" зміст міг сповна розгорнутися своїми формуючими можливостями. Тут образ набуває сенсу духовної реальності, яку уява бачить здатною впливати на фізичну, природну реальність, управляти нею, задавати їй логіку розвитку та форми вияву. Саме таке змістовне навантаження містять образи міфології та міфоепосу — культурних феноменів, котрі концентрують досвід колективного безсвідомого. (Нагадаємо, що за Ф. Шеллінгом, витоки мистецтва — саме у міфології). Сутнісно визначені за ознакою універсальності змісту, а відтак і всезагальності способу творення досвіду почуттів, образи-символи є формуючим началом людських почуттів — їх людяності. Вони концентрують духовне начало як "хорове", джерело творення суспільності життя. Мистецтво в історії його становлення, вкладаючись у систему обрядових дій, поставало видом суспільної діяльності, формувало суспільність почуття. Тобто, емоційні вияви суб'єкта набували морально визначеного характеру: його свідомість організувалася всезагальністю змісту суспільного досвіду. Вкладений в естетичні форми організації, а отже, піднесений над буденністю життя, він за процесом свого "творення" та за формами, в котрі вкладався, поставав єдністю естетичного та морального начал духу.

Другий тип символічної образності склався в художній творчості, що відображає всезагальне в індивідуалізованому способі його життєвості. Це "авторське" мистецтво. Воно також має символічну природу, але задіює символ як усталену культурну форму в новий тип духовного досвіду, а отже, надає символічним образам нового способу життєвості. Стосовно названого типу художнього формотворення, то в ньому архетипна природа символу набуває нових обріїв життєвості й одночасно заглиблює свідомість до осягнення своїх глибин. К. Юнг, характеризуючи цей тип образності, зауважує: "Творчий процес, наскільки ми взагалі в змозі простежити його, складається з безсвідомого одухотворення архетипу, з його розгортання аж до завершеності твору мистецтва. Художнє розгортання прообразу є в певному сенсі його переклад на мову сучасності, після чого кожен отримує змогу, так би мовити, знову набути доступу до найглибших джерел життя, які інакше залишилися б для нього за сімома замками" [8, с. 284]. Аналіз двох типів художнього формування важливий у контексті аналізу зв'язку моралі й мистецтва тим, що розкриває їх закономірний характер і на рівні творення людством моральності досвіду, і на рівні його утвердження в мистецтві цілісністю образу моральності відношення до світу.

Отже, всередині мистецтва можна виділити принаймні два рівні, або способи, функціонування художнього досвіду, що визначають собою характер сприймання та переживання його феноменів. Перший — це не індивідуалізована художність, яка відображає всезагальність почування, а отже, не рефлексивний тип естетичного досвіду. Він не розрахований на діалог досвідів, а творить почування спільноти як певне злагоджене ціле, власне, спрямований не на пізнання якостей дійсного світу в художньому способі їх буття, а на самоздійснення у почуттях, завдяки визначеності символу, в який уклалося буття предмета небайдужості. Духовні структури людини, оскільки вони сформовані названим типом образності, під час зустрічі з нею само організуються, згідно з її логікою, неусвідомлено для суб'єкта. Це феномен "безсвідомого міфології", або "колективне безсвідоме". До такого типу досвіду належить народний епос, зокрема казки.

Другий тип образності — авторська творчість, пов'язана з індивідуалізацією образу світу в діяльності художнього формування. Образність цього типу мистецтва також містить "прообраз", але такий, що розкриється для сприймання людини як упізнаваний, оскільки в ньому відсвічує реальність. Відбувається своєрідне нашарування досвідів, а відтак у творі концентрується всезагальність змісту, символічна його сутність в індивідуальному художньо-образному способі буття. Авторське мистецтво створює справжні підстави для

діалогу досвідів: минулого і сучасності, індивідуального та всезагального, митця і суб'єкта переживаючого відношення. Диференціація згаданих типів досвіду, сконцентрованих у мистецтві, важлива для розуміння зв'язку моралі й мистецтва, оскільки відкриває його закономірний характер.