Етика - Тофтул М.Г. - Етика Лоренцо Валла

Прибічник етики Епікура Лоренцо Валла (1407— 1457) різко критикував християнський аскетизм, етику стоїків, оскільки був переконаний, що визначальну роль у житті людини відіграє насолода. Сенс земного буття вбачав в одержанні її від природи, зокрема від споглядання краси людського тіла, задоволення матеріальних і духовних потреб. Він вірив у силу людського розуму, захищав ідею віротерпимості, свободу наукових досліджень. На його думку, чоловік і жінка мають право на кохання і шлюб. Традиційному ідеалу життя як споглядання Л. Валла протиставляв ідеал діяльної людини, формування якої пов'язане з вихованням сили волі. Великого значення він надавав практично-утилітарному ставленню до дійсності, вважаючи корисність природним принципом і визначальним критерієм діяльності людини, основними чеснотами якої є здатність бачити вигоду і діяти згідно з принципами вигоди і розрахунку. Це означає, що він сповідував індивідуалізм, намагаючись поєднати принцип жити для себе, з вигодою для себе з принципом взаємної любові між людьми, яка дарує своєрідну насолоду.

Етика Джованні Пікоделла Мірандоли

Яскраво репрезентує характер світобачення і переживання буття гуманістами епохи Відродження діяльність італійського мислителя Дж. Пікоделла Мірандоли, передусім вступна частина до впорядкованих ним "900 тез", відома під назвою "Промова про гідність людини". Будучи високоерудованою людиною, Пікоделла Мірандола дотримувався принципу толерантності, що виявився в прагненні до всезагального примирення філософів. На його думку, всі релігійні і філософські школи є окремими проявами єдиної істини, тому універсально осмислене християнство може їх примирити. Згідно з його вченням Бог поставив людину в центр Всесвіту і дав їй змогу самостійно творити свою долю. Вільний вибір засвідчує високу гідність людини. На відміну від інших істот людина може досягти як природного, так і вищого щастя. Природного щастя вона досягає завдяки пізнанню насамперед філософії вищого (надприродного) щастя — завдяки божественній благодаті, що передбачає:

— очищення від пороків за допомогою етики;

— вдосконалення розуму шляхом осмислення діалектики і натурфілософії;

— пізнання божественного за допомогою теології.

Етика, на його думку, вчить пізнавати добро і зло, натурфілософія допомагає осягати закони природи, а теологія дає змогу проникати в найглибші таємниці буття.

Як і Епікур, Пікоделла Мірандола визнавав високу моральну цінність філософії, її визначальну роль у формуванні свідомості особистості. Його твердження про право людини на вільнодумство, високу гідність, реалізацію творчих можливостей підтримані багатьма мислителями епохи Відродження і Нового часу.

Етика Нікколо Макіавеллі

Італійський політичний діяч, мислитель Н. Макіавеллі вважав, що у світі порівну є доброго і злого, які перекочовують із країни в країну. Добро перебирається до тієї країни, народ якої створює могутню державу, необхідність якої обумовлена егоїстичною природою людини, її прагненням задовольнити власні інтереси, інстинктом самозбереження. Визнаючи єдину і незмінну природу людини, теорію держави він обґрунтовував з точки зору етики, філософії, права. Щоб перебороти егоїзм людей і забезпечити порядок у суспільстві, необхідне насилля, яке і здійснює держава. її Н. Макіавеллі вважав вищим проявом людського духу, а служіння їй — метою і смислом життя. Величі, на його думку, досягають держави, які турбуються про загальне благо, а не про благо окремих осіб. Будучи прихильником республіканської форми правління, був переконаний, що загальне благо визнає тільки республіка. Але оскільки вона робить відповідальним за долю держави кожного громадянина, стверджував, що така форма правління не завжди можлива. За відсутності в народу громадянських чеснот республіканський лад загрожує великими бідами: "Із усіх... видів рабства найтяжчим є те, в яке тебе перетворює республіка".

Критикуючи монархічну форму правління, особливо тиранію, Макіавеллі водночас зазначав, що через неготовність народу жити в умовах республіки, доводиться визнавати монархічний лад. Створюючи могутню державу, правитель може вдаватися і до відкритого обману, хитрості, підступності, насильства. Тому висока мета, за його переконаннями, виправдовує засоби, а реальна політика несумісна з мораллю. Як приватна особа правитель повинен керуватися загальноприйнятими нормами моралі, проте якщо його дії зумовлені турботою про розквіт і могутність держави, він може й не зважати на них. Очевидно, тому макіавеллізмом називають дії людей, які нехтують нормами моралі в досягненні політичних цілей.

Виховання громадян є справою держави, а не церкви, вважав Макіавеллі. Саме державі слід приборкати егоїстичну природу людини, забезпечити порядок в суспільстві, виховувати високі громадянські якості, насамперед почуття свободи. Католицька релігія в її офіційній інтерпретації, на його думку, нездатна виконувати виховну функцію, оскільки вона "прославляє людей радше покірних і споглядальних, ніж діяльних. Вона знаходить вище благо в покорі, самоприниженні і в презирстві до справ людських... Такий спосіб життя зробив, по-моєму, світ слабким і віддав його на поталу негідникам..." Причиною такого способу життя є хибне тлумачення християнської релігії, що насправді допускає і доблесть, і захист Вітчизни.

Відкинувши ідеї фаталізму, Макіавеллі наблизився до ідеї об'єктивної закономірності розвитку суспільства, яку називав фортуною. Вірив у силу людського розуму, вважав, що людина як розумна істота може пізнати фортуну і спрямувати її (закони розвитку суспільства) на благо людства. Щоправда, фортуна дає змогу людині досягати далеко не всього в житті.

Загалом був переконаний у перемозі розумного начала в людині, а тому стверджував, що суспільство розвивається від несвободи до свободи, від насилля до перемоги гуманності. Однак він невиправдано позитивно оцінював варварську жорстокість так званих язичників і, навпаки, глузував над терпимістю християнської релігії. Крім того, захоплювався політичною логікою, рішучістю, нещадністю, самовладанням, умінням мовчати, залізною волею одного з представників знатної родини, що відігравала значну роль в XV — на початку XVI ст. в Італії, Чезаре Борджа (Борджіа), якого загалом вважають вбивцею і насильником.