Прикладна етика - Аболіна Т.Г. - Імперативно-ціннісні засади прийняття рішень щодо управління господарчими процесами

В класичній економічній теорії лібералізму, заснованій на філософії егоїзму та індивідуалізму (А. Сміт, Д. Рікардо), основою та джерелом добробуту суспільства вважалося накопичення національного капіталу, а показником його рівня було зростання кількості благ на душу населення. Передумовою зростання національного багатства класики одностайно вважали систему "природної свободи", яка витікала із концепції своєкорисного інтересу. Реалізуючи власний інтерес, індивід спрямовується "невидимою рукою" до мети, що зовсім не входила до його намірів - досягнення суспільного блага⁵⁷. З цього логічно робився нормативний висновок про те, що свободі економічної діяльності не слід робити штучні моральнісні перешкоди, регламентувати її, оскільки "природні сили" ринкового механізми здатні гармонізувати конфлікти цінностей та норм.

Із обґрунтованої таким чином теорії рівноваги ринку, що саморегулюється, робився іще один принциповий висновок-вимога щодо невтручання в ринкові механізми з боку держави, якій відводиться лише роль "нічного сторожу" - захисту суспільства від насилля та здійснення строгого та безпристрасного правосуддя. Однак сама практика економічної діяльності в країнах Західної Європи в XIX - XX ст. показала практичну неспроможність класичної теорії лібералізму унаслідок очевидної неспроможності ринку до саморегуляції в ситуаціях недосконалої конкуренції, інформаційної асиметрії, негативних ексерналіях хижацької діяльності ТНК. Все більше стає очевидним, що держава зобов'язана слідкувати за правами всіх учасників ринку - виробників та споживачів та запобігати можливим збиткам.

У другій половині XIX ст. держава перестає розглядатися як інструмент, що забезпечує формальну рівність перед законом та інститут реалізації природного права - системи обов'язкових правових норм. І в економічній теорії, і в практиці економічної діяльності набуває свого розвитку концепція соціально відповідальної держави. Стверджується, що управління економічними процесами повинно відбуватися через посередництво державної політики, спрямованої на побудову соціального ринкового господарства, в якому матеріальні блага розподілялися б у відповідності до принципу соціальної справедливості заради досягнення кожним громадянином гідного рівня життя.

Погляд на державу як інститут, який забезпечує реалізацію справедливості у суспільних відносинах, в першу чергу притаманний представникам німецької історичної школи (Г. Шмоллер, Л. Брентано), яка критикувала економічний лібералізм. Ідеологами політики соціального ринкового господарства вважаються німецькі ордоліберали Ф. Мюллер-Армак, Ф. Бем, В. Ойкен та кейнсіанці з Д.Кейнсом на чолі. Практичним втіленням соціального ринкового господарства постали сучасні економіки Швейцарії, Німеччини, Австрії, Бельгії, Голландії, Скандинавії, в яких ринок вбудований в соціальну та політичну структуру. Соціальний порядок вільного суспільства будується на принципі субсидіарності (доповнюваності), згідно з яким виправдовуються певні заходи держави в галузі податкової, антимонопольної, цінової та соціальної політики. Держава врівноважує певні тенденції вільного капіталізму, яки можуть призводити до монополій і соціальної нерівності. Завданням соціальної держави є не лише гарантія дієвості права та закону, але й забезпечення соціальної небезпеки. При цьому лише ринкових та політичних механізмів для досягнення ідеалу соціальної держави буде недостатньо, тому велика увага приділяється моральній регуляції в аспекті особистої та колективної відповідальності⁵⁸.

У другій половині XX ст. в теоретичних дискусіях з'являється нове пояснення механізмів управління економічними процесами, які повинні ґрунтуватися на інших імперативно-ціннісних засадах ніж ті, що були проголошені класичною та некласичною економічною теорією, оскільки вони не враховували відмінність індивідуальної та колективної дії.

Отже, спробою поєднати індивідуальний інтерес та колективне цілепокладання постали теорії суспільного вибору, які були покликані надати відповідь на питання: яким чином колективні дії та соціальні організації (уряди, соціальні інститути, підприємства та фірми) здійснюють узгодження індивідуальних інтересів учасників. Американський економіст та лауреат Нобелевської премії Дж.Б'юкенен в дослідженні договірних засад теорій прийняття економічних та політичних рішень зробив спробу подолати дилеми колективної дії. Економістом пропонується двощаблева концепція суспільного вибору, що складається з попереднього конституційного та індивідуального постконституційного рівнів.

На першому рівні колективно розробляються правила та процедури прийняття політичних рішень, на другому рівні вже здійснюється безпосередньо економічна діяльність індивідуальних та колективних суб'єктів на засадах прийнятих правил. Отже, шляхом впровадження спеціальних конституцій, які містили б в собі кодекси норм та чітку систему санкцій, задаються зовнішні рамки для будь-якої політико-економічної діяльності. Тим самим повинен встановитися справедливий, відповідно моральний, соціальний порядок, який забезпечував би індивідуальні права громадян⁵⁹.

Однак концепція Дж. Б'юкенена критикувалася за те, що не може бути одностайного узгодження конституцій серед політиків, а реформування законів наражаються на проблему примусової зміни на гірше економічного положення членів суспільства, які не погоджуються з таким законами.

Спробу вивести дану проблематику за межі суто політичної та економічної діяльності, залучити до вирішення цієї проблематики всіх громадян суспільства здійснює наприкінці XX ст. етична теорія, а саме етика дискурсу (К.-О. Апель, Ю. Габермас, П. Ульріх). Ця теорія закладає фундамент для визначення суспільних преференцій-цінностей та правил діяльності, яке здійснюється шляхом колективного вибору - через практику добровільного волевиявлення учасників громадських та підприємницьких дискурсів, процедурно оформлених для реалізації конкретних можливостей покращення життя.

Узгодження колективного порядку переваг для економічних суб'єктів відбувається в процесі публічного діалогу, а цінності, норми та правила, що виносяться на обговорення такого форуму вважаються обґрунтованими та схваленими лише тоді, коли відповідають інтересам всіх зацікавлених осіб. Тим самим суб'єктом вибору стають не лише політики та підприємці, але й "всі зацікавлені особи" - "стейк-холдери".

До стейкхолдерів відносяться акціонери, менеджери, контрагенти, навіть майбутні, ще ненароджені покоління. Отже, з'являється й потреба в обґрунтуванні прозорих правил, які дозволяли б співвідносити свої інтереси з інтересами інших людей та з інтересами майбутніх поколінь по відношенню до широкого кола благ.

Однак реалізація колективного вибору в процесі публічного обговорення в реальній економічній практиці наражається на низку практичних проблем. По-перше, в чистому вигляді колективний вибір, що передбачає пряму участь громадян, фізично можливий лише у невеликих групах. По-друге, досвід локальних підприємницьких та політичних дискурсів засвідчує проблему "паралічу демократії" - нездатність прийти до узгодження через неповноту чи неможливість комунікації.

Великий масштаб підприємства або спільноти неминуче стикається з проблемою "фрирайдерства" - небажанням приймати участь в обговоренні через відсутність реального примусу до такої дії. Неспроможність комунікації може бути спровокованою відсутністю суб'єктів передбачуваної опіки через те, що вони ще не народилися, або суб'єктами діалогу не зможуть виступати неповнолітні чи психічно хворі особи, або через принципову неможливість спілкування ("дилема ув'язнених").

Представники дискурсивної етики вважають, що ця проблема може бути подоланою, якщо проводити "замісні дискурси" або "фіктивні діалоги". У таких мисленнєвих експериментах реально приймаючі участь громадяни повинні орієнтуватися на регулятивну ідею довготривалої комунікації та здійснювати процедуру універсалізації правил та норм, що підлягають обґрунтуванню . Але, незважаючи на таке уточнення, "псевдодіалоги" залишають за собою небезпеку маніпулювання власним ціннісно-нормативним переконаннями з боку тих осіб, що їх здійснює.

І по-третє, здійснена процедура вибору та обґрунтування етичних цілей та моральних норм ще не є гарантом того, що ці норми будуть реалізовані. Передбачаються, що суб'єкти, які вступають в комунікацію, чітко усвідомлюють власні інтереси, а разом з тим усвідомлюють ту межу, до якої вони можуть поступатися ними, оскільки в західному суспільстві наявні базові уявлення про суспільне та індивідуальне благо, є і розвинута здатність до компромісів.

Однак у пострадянському просторі, зокрема в Україні, склалася така ситуація, що існує неартикульованість фундаментальних інтересів, невизначеність базових цінностей як в зовнішній, так і у внутрішній економічній політиці. Не сприяє соціальному узгодженню і недосконале законодавство та відсутність традицій правового урегулювання конфліктів. "Ідеальна комунікативна спільнота" в умовах неповної, а часто і викривленої інформації в країнах "наздогінної модернізації" ризикує залишитися лише "ідеальною". Лише після вирішення проблем ціннісного вибору та культивування певних соціальних чеснот, можна створити ґрунт для моральної сфери роз'яснення легітимних правил поведінки, що стверджують взаємні обов'язки та права.

Отже, немає сумніву, що без наявності таких властивостей та чеснот як-то довіра, здатність до виконання боргових та моральних зобов'язань, солідарність, відчуття турботи та відповідальності жодна група та суспільство буде неспроможною досягати суспільні цілі. Впливовий американський соціальний філософ та економіст Ф. Фукуяма переконливо довів, що досягненню суспільного блага сприяють певні соціальні чесноти.

Досліджуючи різноманітні економічні культури, Ф. Фукуяма показав, що китайський, корейський та італійський фамілізм, японська здатність до трудової кооперації та високий ступінь моральнісної відповідальності за виконання взаємних зобов'язань, французьке неприйняття неформальних міжособистісних відносин та високий ступінь формалізації економічного життя, німецька порядність, самодисципліна та прагнення до постійного вдосконалення, американська комунітарність як здатність до добровільної організації різноманітних груп для спільної діяльності, не є наслідком спеціальних раціональних процедур та заходів, а є виявом партикулярних культурних традицій⁶¹.

Отже, релігійні та етичні цінності, притаманні певним культурам, в тривалому історичному процесі здатні формувати певні нераціональні етичні навички та чесноти, які мають істотне значення для вдосконалення різних організаційних форм економічного життя.

Етичне коріння традиції дозволяє представникам комунітаризму - сформованого в 90-ті роки XX ст. впливового напряму в соціальній теорії, вбачати в ній "субстанцію" моральності конкретних культурних спільнот, оскільки традиція є не лише носієм цінностей і норм, але й засадою соціальної взаємодії та взаєморозуміння. Комунітаризм як моральна доктрина (Е. Макінтайр, Р. Рорті, Ч. Тейлор) вбачає шлях до відродження чесноти у культивуванні в спільнотах (від родини до держави) спільних цінностей та спільної відповідальності. Звідси, суспільне благо мислиться як змістовна концепція "гідного життя", яка визначає спосіб життя спільноти⁶².

На ґрунті ідей комунітаризму лауреат Нобелівської премії з економіки 2009 р. Е.Остром запропонувала альтернативу і ліберальним і ор-доліберальним концепціям управління господарськими процесами. У своїх дослідженнях, які спирались на широку емпіричну базу, американська представниця напряму неоінституціоналізму довела, що традиційні місцеві громади часто розробляють дієві механізми прийняття рішень та ефективно впроваджують власні правила гри для вирішення можливих конфліктів інтересів між споживачами спільних ресурсів. Умовами ефективного управління суспільними благами дослідниця називає безпосереднє спілкування між учасниками розподілу благ, відому всім громадянам репутацію учасників управління спільними ресурсами, принцип довіри, який постає запорукою успішного менеджменту, довгостроковість інтересів, наявність механізмів санкцій⁶³.