Історія української преси - Животко А.П. - АРКАДІЙ ЖИВОТКО ЯК ГРОМАДСЬКИЙ ДІЯЧ, ЖУРНАЛІСТ І УЧЕНИЙ

Працюючи в архівах Українського вільного університету у Мюнхені, авторові цих рядків вдалося натрапити на ось цей до щему в душі проникливий, очевидно, довго виношуваний у душі і вистражданий в глибині серця того, хто писав його, текст на одному аркуші цупкого паперу із заголовком "Могили на чужині": "Вони заросли густою травою. І кожного року стають нижчими, припадають до рівня землі... Ніхто не заходить до тих могил. І лише вітер доносить сюди із доглянутого цвинтаря терпкий аромат довколишнього квіту, уривки молитовних співів за душі незабутніх і дим кадильниць... Тиша. Спіть хлопці, спіть. Снили про волю, йшли її здобувати, і впали на тому шляху. Тільки гуртом вас шанують, безіменних..."

Вже пізніше, перегортаючи видану 1971 року в Нью-Йорку книгу "Думи мої", вдалося випадково натрапити на такі ж слова.2 Авторка їх — Олександра Чернова-Животко, пишучи під настрій такий хвилюючий етюд у п'ятдесятих роках і присвячуючи його десяткам, сотням тисяч борців за волю України, могили яких розкидані близькими й далекими світами, навіть не могла, мабуть, і припустити, що ці слова матимуть безпосереднє відношення і до її чоловіка — Аркадія Животка. Сталося так, що помирала вона одинокою вже в далекій Америці, залишивши такою ж одинокою і недоглянутою могилу свого Аркадія Петровича десь у Німеччині.

Для читачів материкової України, за винятком хіба що вузького кола науковців, ім'я Аркадія Животка залишається й досі практично невідоме. Серед колишніх викладачів, співробітників і слухачів різноманітних українських наукових і просвітніх інституцій, яких немало було в повоєнній Німеччині, і де він колись викладав, залишилися одиниці, хто його знав.

"Тихий, скромний, але невтомний трудівник, ідеаліст і патріот, людина дуже душевна і симпатична", — так охарактеризував цього діяча інженер, нинішній секретар Українського технічно-господарського інституту у Мюнхені Григорій Комаринський, який слухав лекції Аркадія Животка і розділив з ним свого часу частину трагічно-драматичного таборового жит г я. Але навіть і цей співрозмовник не міг нічим допомогти в пошукові могили Животка ні в Мюнхені, ні в Регенсбурзі, ні в Аусбурзі чи Ульмі, де вдалося побувати під час того наукового відрядження.

Може б і залишилося непоміченим в українській історії ім'я Аркадія Животка з відходом у небуття його покоління, якому волею долі випало пережити стільки болю, стільки випробувань і нереалізованих надій і яке "марило про волю, йшло її здобувати, але впало на шляху". Але повсюди, куди закидала його доля, незважаючи на всі ті труднощі й випробування, він весь час писав. Більше того, значну частину свого творчого й наукового доробку йому вдалося опублікувати.

Небайдужий та скрупульозний дослідник і в майбутньому віднаходитиме це прізвище під різноманітними матеріалами на пожовтілих аркушах багатьох часописів Воронежа й Києва, Кам'янець-Подільського й Луцька, Ужгорода і Праги, Ульма і Мюнхена періоду 10—40-х років. Там же у різний час виходили друком і книги цього автора — маленькі й великі за обсягом, насичені колосальним науковим фактажем і глибоко прокоментовані, але прості й дешеві у поліграфічному виконанні. В наших бібліотеках, на жаль, годі їх шукати навіть за списками колишніх спец фондів. На щастя, деякі з тих примірників чудом збереглися в архівах і бібліотеці Українського вільного університету у Мюнхені. З-поміж них і його найголовніша праця — "Історія української преси". Праця, яка лише тепер, з таким великим запізненням, повертається в Україну.

Навіть якби цей автор нічого не залишив по собі, крім "Історії української преси", його життя можна було б розцінювати як подвиг, зважаючи на умови, в яких писалася ця книга, її наукову цінність, масштаби та повноту висвітлення матеріалу. Але ж Аркадій Животко був не лише ученим, викладачем, а й громадсько-політичним діячем, педагогом і публіцистом, творча і наукова спадщина якого засвідчує про великий, але не зреалізований через суспільно-політичні обставини сповна талант. Талант, який він щиро й сповна прагнув використати заради української справи.

Народився Аркадій Петрович Животко 1890 року на Вороніжчині. Ні про батьків, ні про його дитячі та студентські роки у наявних архівних матеріалах не вдалося віднайти жодних свідчень. Відомо лише, що Петербурзький університет він закінчував 1917-го і тоді ж став активним членом Української партії соціалістів-революціонерів.

Бурхливі політичні події спонукали повернутися додому. Набувши ще за студентських часів доброго вміння переконувати співрозмовника, сміливо і щиро відстоювати свої переконання, він швидко завойовує авторитет і повагу у земляків. Незабаром його обирають членом Української Центральної Ради від Воронезької губернії, а потім і головою місцевої управи.

Як відомо, на той час значна частина цієї губернії, так звана Острогожчина, була заселена українцями (за переписом 1897 року, їх тут мешкало більше мільйона). Тому не випадково, коли в обнародуваному 7 листопада 1917 року III універсалі Центральної Ради оповіщалося, що "остаточне визначення границь Української Народної Республіки, як щодо прилучення частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини, так і суміжних областей, де більшість населення українське, має бути встановлене по згоді зорганізованої волі народів", населення цього краю активізувало дії місцевої влади у цьому напрямку.

27 листопада в Острогозьку відбувається велелюдне земське зібрання з порядком денним "Питання про приєднання Острогозького повіту до Української Народної Республіки, згідно з III універсалом Центральної Ради". Основним доповідачем на цьому зібранні було призначено голову місцевої управи Аркадія Животка.

Про ті незабутні, воістину історичні, хвилини сам доповідач згодом писав так: "Відчув я ті невидимі ниточки, що в'язали мене зі всією аудиторією. Я читав реферат. У перервах читання дивився на переповнену вщерть людьми залу і починав відчувати, як міцніють ті ниточки... Безмежну кількість лекцій і різних рефератів читав я після того вечора аж до сьогодні, але ні разу вже так сильно не відчував тої міцної єдності між мною і аудиторією, не відчував того, що зветься — злиття в одно. Пам'ятаю, як перериваючи реферат, я оглядав велику залу і було тихо, мов серед степу в липневу ніч. Все це надавало з кожною хвилиною, з кожним словом все більше сили й певності. Коли скінчив виклад, його покрито гучними оплесками. Яскраво відчувалася перевага дорогої мрії"1.

Земське зібрання після виступу Животка у своєму одностайному рішенні визнало владу Української Центральної Ради на всій території краю і звернулося з проханням до Києва "у най коротшому часі провести приєднання". Через два дні це прохання підтвердив і селянський з'їзд цілого Подоння, який також проводився в Острогозьку і в роботі якого активну участь взяв земський доповідач. Саме на цьому з'їзді його було запропоновано кандидатом до Всеросійських установчих зборів.

Вже пізніше у численних публікаціях, які вмішувалися у Кам'янець подільській "Трудовій Громаді", львівських "Громадянському Голосі" та "Літературно-науковому віснику", у варшавській "Рідній мові", "Краківських вістях", берлінському "Голосі", ульмівських "Українських вістях", інших україномовних часописах, публіцист і громадський діяч Аркадій Животко з гіркотою і болем розмірковував про причини поразки Української революції, про найголовнішу "біду" національно-визвольного руху — розпорошеність сил, невміння і небажання лідерів руху слухати один одного, прагнення кожного заволодіти гетьманською булавою.

Але тоді, перебуваючи у вихорі подій, викликаних розвалом "тюрми народів" і захопившись ідеєю утвердження Української незалежної держави, Животко свято вірив у можливість реалізації цих ідей уже найближчим часом і, не шкодуючи сил, працював заради цього. Найперше, на тій ділянці, де найбільше міг проявити свої здібності, — в освіті, культурі, журналістиці.

Опинившись 1918 року з урядом УНР у Кам'янець-Подільському, активно співробітничає з цілим рядом урядових газет, які на той час перемістилися до цієї останньої української столиці. Тоді ж йому довіряють обов'язки секретаря редакції газети "Життя Поділля" — органу Української партії соціалістів-революціонерів. До активної співпраці з цією газетою був залучений Михайло Гру шевський. До речі, першим редактором "Життя Поділля", започаткованого у грудні 1918 року, був професор тамтешнього українського державного університету Л. Білецький, а секретарем — В. Січинський.

Та найбільше його публікацій уміщує двотижневий педагогічний часопис "Освіта" — орган Подільської губернської управи.

Коли читаєш сьогодні ті статті, репортажі, рецензії, не перестаєш дивуватися й захоплюватися оптимізмом і працездатністю цієї людини, його вмінням переконувати читача, захоплювати тим, про що писав, у важливість і потрібність чого вірив сам і спонукав вірити в це інших. А ще — любов'ю до дитини, переживанням за те, в якому суспільстві і якою вона виросте. Не маючи власних дітей ні тоді, ні пізніше, автор ніби передавав свою нерозтрачену батьківську любов тим, хто читатиме його твори.

Показова у цьому плані серія статей Животка, присвячена дитячій літературі, що виходила на той час в українських видавництвах ("Освіта". Кам'янець-Подільський. 1918. № 1-3; 1919. № 1). В умовах, коли питання дитячого виховання починає пробуджувати серед громадянства живий інтерес і набирати великої ваги, з жалем констатує автор, на нашому книжковому ринку дуже мало гарно написаних і добротно виданих дитячих книг. У поле зору рецензента потрапила книга "Придибашки", видана товариством "Час" і рекомендована для використання на заняттях з дошкільниками. Книга повна нісенітниць, читаємо в рецензії, вона типово антипедагогічна і мусить викликати щире обурення з боку педагогів. На підтвердження цього наводиться уривок з книги:

Тара-тічка-річка

Як зайнялась річка.

Тара-тан-тан, їде знов пан.

Тара-товче-товче,

Що ж таке хлопче

"Що це таке?! — з болем вигукує автор рецензії. — Що і яку думку мав автор і видавництво? Беручи до рук цю книжку, мимоволі червонієш за видавництво..."

Після завершення публікацій огляду дитячої літератури автор підготував аналітичну статтю, адресовану батькам і педагогам, — "Казки і діти". Мудрістю, щирістю й переконливістю підкупляють кожного, скажімо, ось ці рядки: "Підходячи з казкою до маленької дитини, ми, дорослі люди, повинні пам'ятати, що перед нами маленька квітонька життя. І ми мусимо бути тими садівниками, які, збираючись поливати квітку, раніше добре пробують воду, аби не обварити квітку, аби не заморозити її".

Чи не з тієї любові до дитини і невдоволенням якістю того чтива, яке нерідко пропонував на ринок непідготовлений видавець, і з'явилося в Аркадія Животка бажання самому упорядкувати дитячий збірничок, який можна було б використовувати як в родинах, так і в дошкільних навчальних закладах. Працю він почав ще в Кам'янець-Подільському, книжка планувалася до виходу в місцевій філії Катеринославського українського видавництва. Але через складні політичні обставини видрукувана була значно пізніше — 1922 року в Берліні, з маркою цього ж видавництва, але в його лейпцизькій філії. Видання одержало назву "Промінь".

Ця книга й сьогодні не втратила свого виховного й пізнавального значення. І не лише для дітей, а й батьків, вихователів. Продуманою і зручною є її структура. Перший розділ побудований за порами року і дає можливість вихователеві послідовно вивчати з дітьми матеріал протягом року. У другому — зібрані найпопулярніші дитячі ігри й забави. їх ретельно відбирав упорядник з усіляких етнографічних збірників, враховуючи географію України. Цілий ряд він записав безпосередньо, мандруючи селами і спостерігаючи за забавами дітей. В останньому розділі подається детальний календарний план праці вчителя з вихованцями. А друга частина збірника містить хрестоматійні тексти ~ кращі твори для дітей Тараса Шевченка, Лесі України, Спиридона Черкасенка, Олександра Олеся, Олени Пчілки, Леоніда Глібова та інших. Відкривається ж книжка віршем, який напам'ять знало не одне покоління українців:

Українка я маленька, Українці батько й ненька. Українці вся родина, Всім нам мати - Україна.

У кам'янець-подільський період життя і творчості Аркадій Животко проявив себе і як поет. Скажімо, на сторінках щомісячника "Село" у березневому, шевченківському, числі за 1919 рік серед публікацій таких шанованих авторів як М. Грушевський ("Шевченкове слово"), С. Черкасенко ("Шевченко — пророк революції"), Д. Дорошенко ("Чужі люди про Шевченка") вміщено і білий вірш А. Животка "Кобзар". Зважаючи на рідкісність цього числа часопису, а також виходячи з бажання представити сучасному українському читачеві багатогранність наукового і творчого доробку цього автора, варто навести невеликий уривок з цього вірша:

Хто не знає з вас, братове, як кобзар співає, Хто не бачив як під кобзу сліпі очі плачуть... Але кращий в цілім світі був Кобзар у нас великий Той Кобзар, що пісні волі заспівав серед сваволі...

Однак шліфувати своє поетичне кредо Животкові не довелося. Бурхливий розвиток подій весь час спонукав до чорнової, часом невдячної і не завжди помітної праці.

Активно співпрацюючи з міністром освіти уряду УНР, першим ректором Кам'янець-Подільського університету Іваном Огієнком, він оперативно розробляє методики й програми з українознавчих предметів, що повсюдно впроваджувалися тоді в навчальний процес. Його ґрунтовні статті "Фактори дошкільного виховання" та "До справ керування дитячими садками", опубліковані на сторінках "Освіти", були покладені в основу резолюцій педагогічних з'їздів, які проводилися в Кам'янець-Подільському під егідою міністерства освіти. Пристрасне слово публіциста і патріота доходило до сердець різних читачів, не лише освітян, спонукало їх думати і діяти: "Систематичне віками знищення рідної культури, чуття державності свого народу, недбалості до своєї мови і звикле рабство під чужою культурою, а також ті нездорові умови родинного життя... — все це викликає необхідність для воскреслої держави виховання нових, вільних громадян, сильних почуттям і міццю духу".

Саме про таку воскреслу державу і про таких вільних громадян палко говорив у своєму виступі від імені селянсько-робітничого клубу Аркадій Животко під час зустрічі кам'янчан з Головою Директорії УНР Симоном Петлюрою 11 червня 1919 року. До речі, через багато літ, будучи вже далеко від Батьківщини і зберігаючи найкращі спогади про спілкування із Симоном Петлюрою і як державником, і як журналістом, Животко напише про нього сповнену теплоти і смутку ґрунтовну статтю "С. Петлюра — журналіст".

Однак втілювати мрію про "вільну воскреслу державу" на рідній землі не судилося. У листопаді 1919 року, коли було вже однозначно зрозуміло, що Кам'янець-Подільський з дня-на-день буде в руках або поляків, або більшовиків, уряд Української Народної Республіки приймає непросте для себе рішення про полишення цього міста і облаштування українських державних інституцій за кордоном.

Для Аркадія Животка, як і для десятків, сотень тисяч його однодумців, які не розуміли і не сприймали більшовицьких методів побудови нового суспільства, які не могли уявити свого майбутнього без самостійної, незалежної, демократичної Української держави, шлях стелився однозначно на захід — разом з переведенням туди залишків цієї держави у вигляді уже сформованих за роки визвольних змагань державних, громадсько-політичних та наукових структур. Починалося сповнене труднощів, надій і розчарувань скитальницьке життя у вимушеній еміграції.

Після кількох тижнів поневірянь дорогами Західної України доля закинула Аркадія Животка на Волинь. У містечку Кремінець він влаштовується учителем дитячого притулку, потім — співробітником губернського земства. Там же знайомиться з молодою і гарною Олександрою Черновою, з якою незабаром одружиться і яка на багато літ стане йому вірною помічницею й однодумцем у всіх його щирих пориваннях і починаннях. На той період припадає його активна співпраця з тамтешньою "Просвітою". Там, у Кремінці, відбулася хвилююча зустріч з колишнім професором Кам'янець-Подільського державного у країн с ького університету В. Відновим, з яким незадовго до полишення цього міста над Смотричем заприятелював. З групою емігрантів-однодумців вони прагнуть започаткувати видання періодичного друкованого органу "Волинський вісник". Однак спроба ця не вдалася, бо незабаром В. Бід-нова разом з М. Тремтом та Я. Грабівим польська влада депортує за межі своєї держави.

За якийсь час Кремінець змушений був полишати й Аркадій Животко.

1923 року він опиняється у Чехії. Від початку 20-х років саме до цієї країни почався великий наплив української еміграції. Практично між двома світовими війнами Прага стає найбільшим осередком українського культурного, наукового і політичного життя на еміграції. Цьому сприяла зокрема протекціоністська політика тогочасного чеського уряду щодо українських навчальних і наукових інституцій, що перебиралися в результаті поразки Української революції в західні держави. Після урочистого відкриття Українського вільного університету, перенесеного 1921 року з Відня до Праги, тут незабаром розгортають свою діяльність ще кілька українських навчальних закладів і установ. Це, зокрема, Українська господарська академія в Подєбрадах (вона згодом реформувалася в Український технічно-господарський інститут позаочного навчання), Український академічний комітет, Українське історико-філологічне товариство, Товариство прихильників книги, Музей визвольної боротьби українського народу, Український високий педагогічний інститут М. Драгоманова та гімназія при ньому.

Саме до цього навчального закладу і був зарахований відразу після його відкриття 7 липня 1923 року на посаду асистента по кафедрі педагогіки Аркадій Животко. Очевидно, що такий вибір не був випадковим, адже першим директором інституту був обраний його добрий знайомий — колишній доцент Кам'янець-Подільського університету Леонід Білецький.

З дружиною він знімає помешкання в чужих людей на околиці Праги. І хоч сам переживає матеріальну скруту, вирішує допомогти сестрі дружини, яка мала багато дітей і дуже бідувала в селі Жуковець побіля Кремінця. Один з племінників — Віктор — зголосився приїхати. І це додало побутових та матеріальних клопотів.

Сталося так, що через два роки Аркадію Петровичу довелося полишити свою викладацьку роботу. Як з гіркотою згадувала потім дружина. "його виперли з педагогічного інституту зі щирої конкуренції". Постійного, хоч і мізерного заробітку, таким чином, знову не стало. Залишивши дружину з прийомним родичем у Празі, Животко на певний час виїхав до Ужгорода, "і там бідував, намагаючись щось заробити на громадському полі".

Документальних свідчень перебування ученого в Ужгороді не виявлено. У фундаментальному дослідженні Симона Наріжного "Українська еміграція" лише коротко зазначається, що в різних карпатських педагогічних виданнях публікувалися твори багатьох українських письменників-емігрантів, які справляли значний вплив на розвиток карпатського письменства і журналістики. Прізвище А. Животка тут називається поряд з О. Олесем, С. Черкасенком, С. Русовою.

Згадується в цьому дослідженні й ужгородське видавництво "Пчілка", власником якого був П. Кукуруза і де протягом 1923—1938 років вийшло 73 назви книг, переважно письменників-емігрантів з України. Серед авторів видавництва зазначається і А. Животко. На жаль, ні в українських, ні в німецьких архівах жодної книги цього автора з маркою ужгородської "Пчілки" віднайти не вдалося. Відомо лише, що саме протягом тих кількох важких і довгих місяців життя в Ужгороді учений активно працював над дослідженням "Преса Карпатської України". Але тоді воно не було надруковане й побачило світ окремою книгою вже пізніше — 1940 року в Празі.

Не знайшовши постійної роботи в Ужгороді, учений повертається до Праги.

У червні 1930 року рішенням чеського уряду при Міністерстві закордонних справ цієї країни засновується специфічна архівна установа — Український історичний кабінет. Ставилося завдання систематизувати й відібрати на довічне зберігання найсуттєвіше з того колосального архівного і бібліографічного матеріалу з історії українського національно-визвольного руху, який містився в розрізнених місцях, де облаштовувалися емігрантські організації, переважно у непридатних для зберігання цінних документів умовах. На посаду референта, а згодом і керівника цього кабінету й був запрошений Аркадій Животко.

То був найцікавіший, найспокійніший і найрезультативніший період життя й діяльності українського ученого-емігранта. Не шукаючи тепер щодня копійчаних і принизливих підробітків, він з ентузіазмом береться до нової справи. Про результати зробленого ним дізнаємося із рукописного звіту про перші п'ять років діяльності Історичного кабінету в Празі, на який авторові цих рядків пощастило натрапити в архіві митрополита Іларіона, що нині зберігається в консисторії Української православної церкви в Канаді.1 Цей звіт Аркадій Животко надіслав 9 липня 1935 року до Варшави на адресу українського видавництва "Наша культура", що діяло там під орудою професора Варшавського університету Івана Огієнка — колишнього ректора Кам'янець-Подільського українського університету й міністра освіти та віросповідань уряду УНР, з надією побачити надрукованим на сторінках однойменного з видавництвом часопису "Наша культура".

І сьогодні вражають обсяги опрацьованого цією людиною безцінного матеріалу з української історії, що формувався за трьома головними розділами: документи, газетно-журнальна періодика, книжкові видання. Так, лише фонд архівних документів цього кабінету налічував 78.875 одиниць. Це передусім протоколи, листування, щоденники, спомини діячів українського національно-визвольного руху, інші рукописні матеріали. Окремо було сформовано велику збірку фотографій, карт, плакатів тощо. Фонд періодичних видань налічував 69.497 чисел газет і 1.116 річних комплектів журналів починаючи від 1859 року. Серед них немало справжніх раритетів, що виходили в кількості від одного до десяти примірників, видань, писаних від руки, друкованих циклографічним стилем, літографованих. Книжковий фонд обіймав практично увесь український видавничий рух, що розвивався на етнічних українських теренах і далеко поза ними від початку XIX століття. Спеціальний відділ складали чужомовні книги, газети, журнали, в яких так чи інакше йшлося про Україну і українців. Через руки А. Животка пройшли всі архівні та бібліотечні приватні збірки цілого ряду непересічних особистостей української історії, з-поміж яких - М. Шаповал, С. Шелухин, Ф. Швець, С. Черкасенко. І все це було ретельно описано й систематизовано в окремій картотеці.

Для збереження цього дивовижного українського історичного архіву чеським урядом було відведено два великі й одне мале приміщення Тосканського палацу. Аркадій Животко був серед тих творців і оберегів архіву, хто глибоко вірив, що все це безцінне духовне багатство колись повернеться на Батьківщину і слугуватиме благородній справі розбудови власної незалежної держави.

А поки що опрацьовані й "перепущені" через вразливе серце маловідомі факти з трагічної і водночас величної, повчальної української історії А. Животко прагнув осмислити в своїх публікаціях, начерках до книг, численних виступах у різних аудиторіях. Найперше, він стає одним з активних організаторів Товариства українських письменників і журналістів у Празі, кістяк якого складали Л. Білецький, Н. Григоріїв, С. Черкасенко, С. Шелухин. За його безпосередньої участі в Празі урочисто відзначалися шевченківські дні, свято 22 січня, жалобна академія пам'яті Михайла Грушевського, відкриття товариства "Просвіта". Він підготував і виголосив на засіданнях товариства цілий ряд цінних з наукової точки зору доповідей. Серед них — "Сімдесят п'ять літ підкарпатської преси", "Літературна продукція на Україні в роки 1932—1934", "Адольф Черни і українці", "Політико-громадська діяльність доктора Л. Кобилянського".

Деякі з таких доповідей вдалося видрукувати. Скажімо, виголошений 16 грудня 1936 року текст доповіді "Сучасне українське письменство поза межами СССР" спочатку було вміщено на сторінках кількох чисел "Українського тижня". А згодом автор віднайшов видавця. Книга з такою ж назвою побачила світ у Празі в друкарні Ф. Германа 1937 року.

Це невелике за обсягом видання містить для сучасного дослідника історії української літератури надзвичайно рідкісний фактологічний матеріал про життя й діяльність на еміграції як відомих наших майстрів красного письменства (С. Черкасенка, О. Олеся, Є. Маланюка, Ю. Липи, О. Ольжича, В. Винниченка, Б. Лепкого, У. Самчука), так і письменників-початківці в (В. Шаяна, І. Коровицького, Б. Жар-ського, М. Дяченка, Ю. Косача), чиї перші творчі спроби припали на драматичний у їхніх долях еміграційний період життя.

На чеський період еміграції припадає найбільш плідне співробітництво ученого з різноманітними україномовними друкованими органами, що виходили в Європі. Свої статті, здебільшого літературознавчого й історичного характеру, він друкує на сторінках чернівецької "Самостійної думки" ("Українська преса за сто років"), львівських ,Дзвонів" ("Мовна боротьба в пресі Карпатської України"), празького "Слов'янського погляду" ("Утиски Підкарпатської Русі"), варшавської "Нашої культури" ("Українське питання в поглядах представників російської суспільної думки XIX століття"), "Краківських вістей" ("Великдень на Подонню") та ряді інших видань.

Окрім наукового покликання, така інтенсивна журналістська праця була обумовлена й суто матеріальними потребами. В одному з листів до Івана Огієнка у Варшаву він так пояснює причину свого прохання зробити й надіслати в Прагу сто відбитків його чергової статті, опублікованої на сторінках часопису "Наша культура": "Є надія бодай небагато продати. Може, пощастить здобути кілька крон для підтримки родини дружини, що перебуває в надзвичайно тяжкому стані у Кремінці на Волині. Скільки наших сил — підтримуємо їх. Але скільки ми можемо?.. Крутимося на всі боки. Думаємо, що продавши брошуру, бодай якось можна буде вислати родині".1

На межі воєнних 30—40-х років публікується у Празі кілька солідних книжкових праць українського дослідника — "Преса Підкарпатської України" (1940), "Острогожчина: осередок Подоння" (1942), "Подонь. Українська Вороніжчина в культурному житті України" (1943). На превеликий жаль, ці праці й сьогодні залишаються практично невідомими для українського читача — одиничні примірники їх збереглися лише у великих бібліотеках, переважно закордонних, та приватних колекціях старіючих українців-емігрантів, розкиданих країнами Європи й Америки. А який же пізнавальний і виховний матеріал зібраний і узагальнений там ретельним дослідником!

Візьмемо, для прикладу, останню книгу — "Подонь. Українська Вороніжчина в культурному житті України", епіграфом до якої стали слова Є. Плужника "Для вас, історики майбутні, наш біль — рядки холодних слів". Книга вийшла в серії "Наукова бібліотека Юрія Тищенка" (видавця українських книг у Празі) і являє собою короткий науковий виклад історичного та культурно-побутового розвою цієї віддавна заселеної переважно українцями території сучасної Воронезької області Росії. Дуже цінним є останній розділ видання, де подані короткі нариси життя і творчості українських громадсько-політичних і освітніх діячів — вихідців з цього краю, зокрема М. Костомарова, О. Коваленка, Є. Плужника, В. Скрипника, А. Дівицького, І. Карманського, М. Одуда, О. Склабовського, Б. Познанського у контексті їхньої безпосередньої участі у культурному житті України на крутих переломах її історії.

До речі, тему "українське Подоння" автор не полишив з виходом цієї книги. Він невпинно збирав нові матеріали й незабаром підготував ще одне, втричі більше за обсягом від попереднього, видання. Було додано, зокрема, новий чималий за обсягом розділ - "Походження та історія назв місцевостей української Вороніжчини". Але ця праця, в числі інших рукописів, безповоротно загубиться пізніше в полум'ї другої світової війни.

Сьогодні залишається лише дивуватися й захоплюватися наполегливості, силі волі й надії, які спонукали ученого в таких, здавалося б, безперспективних умовах продовжувати й публікувати українознавчі студії. З настанням війни робити це ставало все важче. В одному з листів у Прагу (від 30 травня 1943 року) до видавця Ю. Тищенка, з яким раніше домовився про системне видання "Наукової бібліотеки" з україністики, він про це зазначає з болем: "Тяжко брати дозвіл на книги, бо за цей рік я дістав дозвіл тільки на одну книгу — "Подонь", яку я Вам сьогодні й висилаю"1.

Одночасно з працею в Українському історичному кабінеті й випадковими журналістськими підробітками Аркадій Петрович оформляється лектором в Український технічно-господарський інститут позаочного навчання в Подєбрадах. Тут йому доручають читати курс лекцій з історії української преси. Станеться так, що саме з цією науково-освітньою інституцією буде пов'язане його подальше мандрівне емігрантське життя.

Нова хвиля житейських випробувань після, здавалося б, сяк-так улаштованого побуту в Празі починалася із наближенням радянсько-німецького фронту до теренів Західної Європи. Ризикуючи бути арештованим радянськими службами НКВС, які на звільнених від німецьких окупантів територіях країн у так званих таборах ДіПі (дісплей персон) тобто позбавлених постійного місця помешкання осіб) влаштовували справжнє полювання не лише на колишніх співробітників установ УНР у екзилі, а й на представників української інтелігенції, надто ж вихідців із Східної України, Аркадій Животко з дружиною виривається одної ночі з палаючої Праги до містечка Пілнзен і в червні 1945 року опиняється в одному з тамтешніх таборів ДіПі. У серпні цей табір під назвою "Лягарде" переводять в американську окупаційну зону до німецького міста Ашафенбурга.

Таких таборів налічувалося тоді в американській та французькій зонах окупації Німеччини десятки і сотні. І в багатьох з них серед тисяч військовополонених опинилися сотні, тисячі українських письменників, учених, митців, громадських і політичних діячів. Саме цим людям через їхні політичні переконання на випадок передачі їх адміністраціями таборів у радянську окупаційну зону загрожували, як і в тридцятих роках, сибірські та колимські табори ГУЛАГу. І справді, незабаром після переміщення табору до Ашафенбурга, туди таки добралася спеціальна комісія з радянської окупаційної зони для виявлення в ньому вихідців з теренів Радянського Союзу.

За свідченнями Григорія Комаринського, якого в ті місяці й звела доля з Аркадієм Животком, врятуватися від неминучої відправки української частини мешканців цього табору (переважно інтелігенції, що працювала донедавна в навчальних та наукових установах Праги) до Сибіру допоміг щасливий збіг обставин. Оскільки табір вважався польським, то, за порадою його коменданта Василя Орле-цького, всі емігранти - українці оформлялися в документах як поляки.

Про перші місяці митарств після полишення Праги читаємо в одному з листів А. Животка: "Тяжкі часи довелося пережити в Празі. Тяжко було відірватися від улюбленої праці і мандрувати світ за очі. Але, зрештою, мусив. Мусив усе покинути за нових обставин і податися в світи ось так, як був на вулиці. Петля зашморгувалася і коли людина не хотіла, щоби вона зовсім зашморгнулася, коли ще мала рештки сил — мусила шукати стежки до свіжого повітря. Не всі спромоглися, не у всіх вистачило тієї сили. Чимало залишилися і петля зробила своє діло. Не називаю їх — серед них чимало й тих, кого Ви знали і шанували. Мені пощастило таки вискочити зі страшного полум'я і опинитися після поборення низки небезпек аж в Ашафенбурзі (Баварія)".

Найбільше, за чим боліла душа, — це полишений Український історичний кабінет у Празі, який розрісся був за його безпосередньої участі в поважну наукову установу світового рівня. І якщо за долю самого архіву ще жевріла надія, що все те не пропаде намарно, що незалежно від того, до чиїх рук потраплять ті документи, вони все ж збережуться, то із численними своїми закінченими і щойно розпочатими рукописами та зібраним за роки величезним матеріалом до них, полишеним у помешканні на околиці Праги, яке винаймав, довелося вже розпрощатися назавжди. З-поміж найсумнішої втрати — майже завершений машинописний варіант більш ніж на 300 сторінок — монографічне дослідження "Література і матеріали до історії журналу " Основа 1861—1862 років". Відновити такий матеріал у пам'яті й написати заново, гірко розмірковує автор цього листа, — справа практично безнадійна.

Опинившись поза полум'ям пожеж, перебуваючи й надалі у повній невизначеності за свою завтрашню долю, ці люди шукали порятунку в праці. Вони заявляли на весь світ про бажання творити велику українську літературу, видавати українські газети, журнали, організовувати свої видавництва. Загрожені небезпекою бути знищеними чи висланими до Радянського Союзу, вони гарячково хапалися за друковане слово. З нестримною і палкою вірою, що майбутність їх почує і... зрозуміє. З щирою вірою в те, що прожили вони свої життя не марно, що вигнана з рідної землі Українська республіка все ж повернеться до своєї столиці на береги Дніпра...

Один з незбагненних феноменів української історії: в таборових умовах, на чужих землях і в чужомовному оточенні творилися десятки україномовних часописів, виходили значними накладами сотні україномовних книг. Здебільшого, все це творилося в умовах, коли, за словами свідка й безпосереднього учасника тих подій, соратника Аркадія Животка — Уласа Самчука, "ні стола, ні стільця, ні паперу, ні словника, ні довідника, ні бібліотеки, ні архіву, ні редактора, ні видавця, ані навіть коректора. Повне, кругле, абсолютне "ні". А їм будь-що хотілося стверджувати "так". І це "так" невпинно і саможертовно стверджував в умовах таборової дійсності Аркадій Животко разом із своїми побратимами за духом і переконаннями — Іваном Багряним і Уласом Самчуком, Дмитром Дорошенком і Наталею Полонською-Василенко, Василем Баркою і Юрієм Шевельовим, Степаном Смаль-Стоцьким і Оксаною Лятуринською...

Важко не погодитися із зболеною думкою того ж Уласа Самчука, який, роздумуючи над долею тогочасних україномовних таборових видань, з вірою писав про те, що "колись на ринку бібліофільства ці видання цінуватимуться на вагу золота. І майбутньому досліднику української журналістики і красного письменства важко буде збагнути й осмислити місійну силу нашого гнаного з рідної землі друкованого слова без прочитання, без перепущення через власне серце десятків, сотень сторінок таких видань?

Як і в Празі, Аркадій Животко швидко знаходить порозуміння серед неоднорідного за політичними уподобаннями емігрантського середовища. Його обирають головою баварського відділення Спілки українських журналістів, лектором курсів українознавства. Він з власної ініціативи заново збирає, де й від кого лише можна було, український архів і приступає до своєї улюбленої справи — написання наукових досліджень, переважно з ділянки історії української преси. Так, у рукописах з'являються незабаром викінчені розвідки: "Українські рукописні та відбивні часописи 1854—1939 років", "Нездійснені плани видання українських часописів", "Українська церковно-релігійна преса", "Просвіта" як виховний чинник все українства". Невпинно шукав видавця, мріяв побачити ці рукописи надрукованими. Щиро вірив у те, що результати його наукових пошуків потраплять колись в Україну, що зроблене ним полегшить працю наступних дослідників вітчизняної журналістики.

Певного оптимізму дода