Історія української преси - Животко А.П. - РОЗДІЛ ДРУГИЙ. РОКИ 1860 - 1880

Преса на східноукраїнських землях. Роки 1850-1860-ті. По ліквідації Кирило-Мефодіївського братства. "Самостайне Слово"

Ліквідація Кирило-Мефодіївського братства відбилася тяжкими наслідками на національно-громадському житті східноукраїнських земель кінця 40-х та першої половини 50-х років. Зокрема в літературно-журналістичному житті ці роки визначалися як роки порожнечі, що за винятком лише деяких спроб протяглися аж до початку 1860-х років.

До цих спроб треба зарахувати також перший український рукописний часопис під назвою "Самостайне Слово", що його в 1861—1862 рр. видавали студенти-українці Київського університету.

Поза цим українське слово в публікаціях зовсім замовкло, а коли часом і озивалося, то лише десь на сторінках провінціальної чужої преси. Серед органів цієї преси, крім інших, у першу чергу треба згадати "Черниговские Губернские Ведомости", у редагуванні яких брав участь український етнограф О. Шишацький — ближчий знайомий Л. Глібова. У неофіційному відділі тут часто було друковано матеріали літературного характеру і то українською мовою, що їх постачав гурток літературних діячів при активній співпраці Л. Глібова.

Пробудження другої половини 1850-х років. "Записки о Южной Руси"

Та придушене змагання національного відродження не переставало жевріти ще серед українського суспільства. У другій половині 1850-х років здобуває воно підпертя з боку селянських заворушень, у творенні "Громад" та в спробах організації ширших кіл на ґрунті культурної і наукової праці. Сприяє тому послаблення політичного утиску, що наступило по смерті царя Миколи І і з вступлениям на російський престол Олександра II.

Першою ластівкою літературно-наукового руху цього часу стають "Записки о Южной Руси", що їх 1856 р. в Петербурзі починає видавати П. Куліш. Це були цінні збірки наукових праць та друкованих українською мовою літературних творів.

Серед праць і матеріалів, тут опублікованих, звертають на себе увагу в першу чергу такі: "О древности й самобытности Южно-Рускаго языка" І. Могильницького, де автор, оперуючи широкою ерудицією справи, всупереч поширеним думкам тогочасних авторитетів (Лінде, Дубровський та інші) доводить самостійність української мови, що вийшла від мови слов'янської, вказуючи при цьому на те, "що народ може втратити свою самостійність, але характер і мова його завжди залишаються його власністю"; статті П. Куліша та М. Грабовського "О причинах взаимного ожесточения поляков и малороссиян в XVII в.", Закревського "Разсказ современника-поляка о походах проти гайдамак"; цікава й цінна як історичний документ "Записка члена Малороссийской Коллегии, Григория Николаевича Теплова, составленная в царствование императрицы Єлисаветьі Петровны: о непорядках, которые происходят от злоупотребления прав й обыкновений, грамотами подтверджених Малороссии", в якій автор подав зловживання, що їх терпів український народ від панства і старшинства.1

З літературних творів - поема Т. Шевченка "Наймичка", оповідання П. Куліша "Орися" та інші. "Наймичку опубліковано було тут вперше, хоч вона була написана ще 1845 р. Подано її без підпису автора з передмовою від видавця такого змісту:

"Один з моїх приятелів, разом з паперами, що дісталися йому від когось в спадщину, передав мені зшиток різних пісень та віршів, писаних жіночим письмом, і все в українській (малоросійській) мові. Був це один з альбомів, що їх чимало ходить по руках між нашими українськими (малоросійськими) панночками, і особливо між тими з них, котрі не були в пансіонах і не вчилися по-французьки. Я люблю ці альбоми і не пропускаю жодного з них, не перелиставши...Та ніколи мої розшукування не були так щасливі, як на цей раз. У заялозеному і неправильно списаному альбомі якоїсь самітної мрійниці, а може бути, що й веселої подруги цілого товариства сільських красунь, знайшов я поему, про яку досі не чув ні від кого ані слова. Ім'я автора на ній не зазначено, і я навіть не знаю, хто б міг бути її автором".

Далі йде характеристика поеми, що кінчається такими словами:

"...І такий твір заховується, може бути, що в єдиному списку, у зшитку якоїсь сільської панночки! І сам його автор, може бути, що вже не існує, може бути, що ми вже не почуємо інших його звуків, других його щирих мотивів! Даючи в своєму збірнику його поеми, я далекий від того, щоб я важився на чужу власність; навпаки, думаю, що роблю послугу, як йому самому, так і його землякам, для котрих писав він, котрих серця, що з'єднаються співзвучно між собою, чарівною силою його віршу, будуть для нього ліпшою нагородою..."

Так писав до поеми видавець "Записок" П. Куліш. Тяжко вірити, що він не знав автора. До певної міри прозраджує як сама характеристика, так і думки, висловлені ним у кінцевих рядках. Треба думати, що як переднє слово, так і анонімність поеми, є наслідком нічого іншого, як цензурних умов, що могли не пропустити твору поета, який у цей час був на засланні.

Серед інших матеріалів — опис з українського побуту, звичаїв тощо. Тут же збірки українських пісень, зібраних М. Максимовичем і поданих у супроводі нот, та інші.

"Записки о Южной Руси" зробили велике враження на Т. Шевченка. Ще в сорокових роках, коли був на волі, мріяв він про потребу українського журналу. Дістаючи тепер у далекому засланні "Записки", Шевченко ще більш захопився думкою про такий журнал. Порушив він цю думку наприкінці 1857 p. у листі до П. Куліша, нав'язуючи її до другого тому "Записок".

"... Як би мені хотілося, — пише він, — щоб ти зробив свої "Записки о Южной Руси" постоянним періодичним виданням на кшталт журналу. Нам з тобою треба б добре поговорити о сім святім ділі.".