Історія української преси - Животко А.П. - "Діло"

Стається так, що єдиним громадсько-політичним органом мало залишитися на західноукраїнських землях "Слово". Здавалося вже, що для його діяльності відкривалося широке, чисте поле. Представники українського народовецького напрямку бачили в цьому загрозу. Це викликає думку необхідності мати свій політичний орган.

Тим часом з ініціативи і старанням Ю. Романчука народжується новий український орган, що скеровує свою увагу на українське село. Був ним часопис під назвою "Батьківщина", що починає виходити з 1 жовтня 1879 р. На початку за редакцією М. Желіховського виходить він раз на два тижні, потім тижнево, аз 1886 р. старанням київської студентської організації, а головним чином О. Доброграєвої, почав виходити місячний літературно-науковий популярний "додаток" до "Батьківщини". З української інтелігенції, що взяла участь в цьому часописі, можна згадати А. Дольницького (Харко Таран або X. Нарат) та М. Дорундяна. Обидва писали на правничі теми. Крім них - Д. Танячкевич, В. Нагірний, К. Устиянович та інші. Року 1888 редакцію перебрав М. Павлик, повівши п в радикальному дусі. Симпатії до часопису серед ширших кіл українського суспільства зростали. Був він дійсно селянським часописом, в якому село само брало участь, писало про своє життя, про свої громадські порядки, про злидні, кривди і потреби.

Проте тверезе слово, захист селянських інтересів, інформації і літературний та популярно-науковий матеріал являв собою зміст "Батьківщини".

Як свідчить І. Франко, "Батьківщину"... дожидали люди цілими громадами геть за селом, визираючи посланця, що мав принести номер із пошти, її відчитували письменні на цвинтарях, під церквою по неділях перед цілою зібраною громадою, що, слухаючи непривичних для себе слів, звісток і порад, забувала про їжу, і недільний відпочинок, її слово було святе"...

Інакше серед старої інтелігенції. Вже на початках "Батьківщина" викликала серед неї своїм напрямком застереження. Вбачали в ній впливи радикального і соціалістичного духу, дарма що, як організатор і провідник (Ю. Романчук), так і співробітники в той час не були ані радикалами, ані тим більше соціалістами.

Та вже зовсім неприхильне становище зайняла ця громада до "Батьківщини" з приходом до редакції М. Павлика. Під впливом цього незабаром М. Павликові було відмовлено в співробітництві. Це в свою чергу викликало незадоволення на місцях. Почулися голоси протесту, а серед них голоси Василя Стефаника та Леся Мартовича. Було це 1889 р. Після того "Батьківщина" протрималася ще якийсь час, виходячи побіч з іншими органами, що почали вже набирати сили, і серед якої не останнє місце почала займати і преса українського радикального напрямку.

"Діло"

Незабаром по виході "Батьківщини" появляється новий часопис громадсько-політичної думки. Був це часопис, про потребу якого вперше піднесено було голос ще 1878 р. на загальних зборах Товариства "Просвіта" у Львові. Але особливої актуальності справа набрала після програшу народовців при виборах до рейхстагу у червні 1879 р.

Найвідданішим пропагатором, а потім таким же працівником нового часопису став згаданий уже молодий журналіст В. Барвінський. Було йому тоді щойно 19 років. Його заходами, разом з гімназійним професором Д. Гладиловичем, у грудні 1879 р. скликано в цій справі довірочну нараду. Відбулася вона під проводом Ю. Романчука при участі 36 осіб.

Справа не була легкою. Одної думки зразу не було. В. Барвінський доводив необхідність виступу з теоретичного і літературного становища на полі реальної політики. З думкою обережності виступав В. Навроцький, вказуючи на непідготованість інтелігенції. Переміг своєю сміливою політичною думкою В. Барвінський. Ухвалено приступити до видання громадсько-політичного органу.

По обговоренні засад спинилися на справі матеріального забезпечення. В. Барвінський заявив, що залишає адвокатську канцелярію і готовий безплатно взяти на себе редакційну працю, запросивши до ближчого співробітництва в ній І. Белея (Роман Розмарин), що мав 23 роки.

Так само приступили з безплатною допомогою в редакції Ю. Романчук, а за ним А. Вахнянин, М. Подолинський, Ю. Целевич. Проф. Д. Гладилович зголосився безплатно вести адміністрацію. Тут же ухвалено заснувати спілку видавництва, до якої зразу ж увійшло кільканадцять осіб. Внесок було вставновлено в розмірі 50 злотих. Першим вступив посол С. Качала. Він же значними сумами прийшов на допомогу видавництву в перших роках.

Названо було часопис "Ділом" в противагу "Слову", тобто не словом, а ділом до ліпшого в народі.

Перше число "Діла" появилося 1 січня (14.1) 1880 р. за фактичною редакцією В. Барвінського. З тактичних міркувань, впродовж перших двох років підписували часопис М. Коссак як видавець, М. Желіховський як редактор. Лише з третього річника починає підписувати сам В. Барвінський. Та не довго так було. Цього ж року, на 23 році життя, цей талановитий і багатонадійний журналіст і громадський діяч на віки відійшов з життя...

Спочатку виходило "Діло" двічі на тиждень (1880-1882), потім тричі (1883-1887). На цей саме час припадає спроба митрополита О. Сембратовича при допомозі польських політичних чинників протиставити "Ділу" свій часопис під назвою"Мир". Але не пощастило.

Вже в перших місяцях свого існування "Діло" звернуло на себе увагу і здобуло 600 передплатників. Ця кількість в дальшому зростала. Разом з тим при матеріальній жертвенності найближчого гуртка громадян, а зокрема С. Качали та співробітників, при зразковій організації адміністративної видавничої праці Д. Гладиловича, з 1888 р. стає "Діло" вже щоденним органом української політичної думки. І таким залишається воно поверх п'ятдесяти років.

По смерті В. Барвінського (1883) другим з черги редактором "Діла" стає кандидат адвокатури А. Горбачевський, пізніше сенатор, при найближчій співпраці І. Белея. Белей назабаром перебрав до своїх рук фактичне редагування. На цьому становищі перебув він, як третій з черги редактор, 18 років. Прислужився він до розвитку газети і то в часах найтяжчих. Головним співробітником його до 1891 р. був визначний того часу публіцист К. Кахникевич. Ближчими поза редакційними співробітниками "Діла" за І. Белея були: І. Франко, К. Устиянович, В. Навроцький, В. Коцовський, як також ціла група гімназійних професорів — Ю. Романчук, Ю. Целевич, А. Вахнянин, О. Барвінський, правники — К. Левицький, Є. Олесницький та інші. З молодших — О. Маковей, П. Кирчів, М. Струсевич, що довший час (до своєї смерті 1898 р.) був передовиком "Діла".

Року 1896 до складу редакції вступив проф. О. Борков-ський (до 1911 р.), заступаючи часом головного редактора. За цей час співробітниками були: В. Щурат, В. Будзинов-ський, М. Лозинський, Л. Цегельський та інші.

По І. Белеєві редакцію "Діла" перейняв В. Охримович, адвокат із Заліщиків.

Був це час, коли "Діло", залишаючи свій компромісовий шлях, підносить бойовий тон у боротьбі з ворожими таборами: польським і москвофільським. До співробітництва стають нові молоді сили, що оживлюють зміст часопису. З них такі публіцисти, під пером яких оживають рядки "Діла", як М. Лозинський та Л. Цегельський.

По відході В. Охримовича редакцію перебирає Є. Левицький, яку провадив в 1902—1906 рр.; його на короткий час замінює В. Охримович. Року 1907 головним редактором стає Л. Цегельський.

Настали бурхливі часи завзятої боротьби за український університет, завершенням якого було вбивство А. Ко-цка. Одночасно боротьба за виборче право та сама виборча акція. Сеймові вибори до галицького сейму і політика гр. Потоцького, що привела до голосного в усьому світі акту М. Січинського. Все це виповнило сторінки тогочасного "Діла", що стало центром і трибуном українського життя.

Від 1908-1911 рр. редактором був Я. Весоловський, який зміг поставити часопис, справді, на високий журналістичний рівень. По Весоловському прийшов не менш вправний журналіст В. Кушнір і врешті В. Панейко, за редакції якого "Діло" застала перша світова війна.

З четвертого річника в "Ділі" появляються імена декого з українських земель з-під Росії. Досить із них пригадати тут хоча б таких як М. Грушевський (псевдонім М. Заволока), О. Кониський, І. Нечуй-Левицький, М. Комаров. Потім прилучаються І. Липа, О. Макаренко (псевдонім Іван Тимошевський) та багато інших, як також низка українців-емігрантів (після 1905—1906 рр.) як В. Дорошенко, Андрій Жук, Гнат Хоткевич, М. Залізняк, В. Степанківський та інші.

Ця співпраця зміцнювала всеукраїнський характер єдиного довший час українського громадсько-політичного часопису, що розвинувся і зміцнів у пізніших часах та заслужив признання на сторінках інших часописів.

Спільним зусиллям усіх цих сил спромоглося "Діло" перемогти всі труднощі й вийти на певний шлях, на якому не змогли вже встояти й москвофільські сили, плекані зовнішніми силами.

Але не позбавлений був таки часопис труднощів. Особливо виявилися труднощі під час нової спроби угодової політики, що прибрала назву "Нової ери" і не могла оминути сторінок "Діла".