У середині 80-х років міжнародні відносини досягли критичної межі, у світі знову відродилася атмосфера "холодної війни". У складному становищі опинився СРСР: продовжувалася афганська війна, починався новий тур гонки озброєнь, яку виснажена економіка країни вже витримати не могла. Технічне відставання в основних галузях економіки, низька продуктивність праці, припинення економічного зростання - все це стало свідченням глибокої кризи комуністичної системи. За таких умов відбулась чергова зміна політичного керівництва СРСР. У березні 1985 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС був обраний М.С. Горбачов, з ім'ям якого пов'язані принципові зрушення в зовнішній політиці СРСР.
Михайло Сергійович Горбачов (нар. 1931) - радянський партійний і державний діяч. З1955 р. на комсомольській і партійній роботі в Ставропольській області РРФСР. У1978-1985 рр. секретар ЦК КПРС. З1980р. член політбюро ЦК КПРС, з 1985 р. Генеральний секретар ЦК КПРС. У1988-1990 рр. голова Президії Верховної Ради СРСР. У 1990-1991 рр. президент СРСР. Ініціатор "перебудови", яка зумовила значні зміни в економічній і політичній сферах життя радянського суспільства, а також у міжнародних відносинах. Лауреат Нобелівської премії миру за 1990 р. 19-21 серпня 1991 р. Горбачов був усунутий від влади ортодоксально налаштованими найвищими посадовими особами, які, прагнучи зберегти Союз у незмінному вигляді, вчинили державний переворот. Залишався президентом СРСР до 25 грудня 1991 р., але не мав реальної влади і не зміг зупинити процес остаточного розпаду СРСР. З грудня 1991 р. президент Міжнародного фонду соціальних, економічних і політичних досліджень ("Горбачов-фонд"). У1996 р. взяв участь у виборах президента Російської Федерації, але отримав менше 1 % голосів.
Основні напрями нової політики Москви полягали у пом'якшенні відносин із Заходом і сприянні врегулюванню регіональних конфліктів. Проголосивши курс на реалізацію нового політичного мислення в міжнародних відносинах- визнання пріоритету загальнолюдських інтересів над класовими, а також того, що ядерна війна не може бути засобом досягнення політичних, ідеологічних та інших цілей, радянське керівництво пішло на відкритий діалог із Заходом. Відбулася серія зустрічей між М. Горбачовим та Р. Рейганом. У листопаді 1985 р. на першій зустрічі в Женеві два лідери обговорили актуальні проблеми міжнародних відносин і прийшли до висновку, що ядерна війна не повинна бути розв'язана, бо в цій війні переможців не буде. В наступних зустрічах (Рейк'явік, 1986 р,; Вашингтон, 1987 р.; Москва, 1988 р.;
Нью-Йорк, 1988 р.) були закладені основи для взаєморозуміння між СРСР і США з досягненням конкретних рішень, спрямованих на згортання гонки озброєнь. Особливо важливим результатом цього стало підписання 8 грудня 1987 р. договору про усунення з європейської території найновіших ядерних ракет середньої та меншої дальності (500-5000 км). Передбачалося повне знищення двох класів ракет з боку СРСР і США. Вперше за післявоєнний період СРСР погодився на контроль над ліквідацією озброєння. 1987 р. почались радянсько-американські переговори про обмеження й припинення ядерних випробувань.
У квітні 1988 р. в Женеві була укладена угода про врегулювання конфлікту в Афганістані. СРСР і США підписали Декларацію про міжнародні гарантії та меморандум взаєморозуміння. Поетапно - до 15 лютого 1989 р. - радянські війська були виведені з Афганістану. Закінчилася найганебніша війна Радянського Союзу, в якій він втратив понад 13 тис. убитими.
Американсько-радянський мирний діалог продовжувався і за президентства Джорджа Буша (1989-1993), зокрема тривали переговори про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО). Важливим кроком у цьому напрямі став перший візит М.С. Горбачова як президента СРСР до Вашингтона 1990 р. та його переговори з Дж. Бушем. Тут було погоджено основні положення договору про СНО, а також укладено угоду про ліквідацію переважної більшості хімічної зброї та відмову від її виробництва. В документах зазначалося, що період конфронтації між Заходом і Сходом поступається місцем партнерству і співробітництву.
Переговорний процес захопив широкий спектр озброєнь. 1989 р. у Відні розпочалися багатосторонні переговори про скорочення збройних сил і звичайних озброєнь у Європі. На зустрічі 22 країн - учасниць Наради з безпеки і співробітництва (НБСЄ) в листопаді 1990 р. в Парижі було підписано Договір про звичайні збройні сили в Європі, що визначав радикальне скорочення звичайних сил НАТО й ОВД.
На межі 80-90-х років СРСР проводить активну міжнародну політику. Москва сприяла врегулюванню низки регіональних конфліктів із залученням ООН, яка вперше за свою історію стала відігравати роль гаранта в підтримці миру. Після візиту М. Горбачова в Пекін 1989 р. починається нормалізація радянсько-китайських відносин. Але ще більші зміни відбулися в європейській політиці. Впродовж 1988-1989 рр. в європейських державах Варшавського договору різко загострилася економічна криза. Майже всюди спостерігався застій виробництва і зниження рівня реальних доходів населення. Зростали бюджетні дефіцити. Населення країн Східної Європи рішуче піднімалося на боротьбу проти тоталітарних комуністичних режимів. Правлячі кола Польщі та
Угорщини, намагаючись перекласти відповідальність за кризу на опозицію, погодилися поділитися владою з демократичними рухами, провести вільні вибори. Однак вибори в червні 1989 р. в Польщі й в березні 1990 р. в Угорщині привели до мирного усунення комуністів від влади. В жовтні 1989 р. розпочалася революція в НДР, символом якої стали відставка Б. Хонеккера, розвал СЄПН і падіння Берлінського муру. У листопаді 1989 р. розпочалася "оксамитова революція" в Чехословаччині, де опозиційні сили мирним способом поступово відтіснили комуністів від влади; 1993 р. Чехословаччина розпалася на дві незалежні держави - Чеську і Словацьку Республіки. Протягом 1988-1990 рр. було повалено комуністичний режим у Болгарії. Після кровопролитних боїв у грудні 1989 р. народна революція перемогла в Румунії. Революційний процес охопив не лише країни ОВД, а й Албанію і Югославію. Наприкінці 1990 р. під натиском студентських виступів правляча марксистська Албанська партія праці прийняла рішення про запровадження в країні багатопартійної системи.
Перехід до політичного плюралізму в Югославії відбувався в 1990 р. на фоні загострення міжнаціональних суперечностей, що призвели до розпаду федерації. Словенія, Хорватія, Боснія та Герцеговина, Македонія проголосили 1991р. незалежність. Комуністи зберегли владу лише в Сербії та Чорногорії. Ці дві республіки оголосили про відновлення Югославської федерації. Сербське населення Хорватії (11 %) і Боснії та Герцеговини зажадало приєднання районів свого компактного проживання до Сербії. В колишній Югославії вибухнула міжнаціональна війна, яка особливо жорстокого характеру набула в Боснії та Герцеговині. Для розв'язання цих суперечностей змушений був втрутитися військовий контингент ООН, до складу якого входив український підрозділ.
Остаточне закінчення періоду "холодної війни" ознаменувалося об'єднанням Німеччини. У лютому 1990 р. чотири держави - переможниці в Другій світовій війні - СРСР, США, Велика Британія та Франція - домовились з двома німецькими державами - ФРН і НДР - про створення переговорного механізму "2 + 4" для об'єднання Німеччини. У вересні 1990 р. в Москві було укладено Договір про остаточне врегулювання німецького питання, за яким об'єднана Німеччина визнавала наявні кордони в Європі, відмовлялася від зброї масового знищення, зобов'язалася скоротити свої збройні сили. Радянський Союз брав зобов'язання вивести свої війська з території Німеччини і не заперечував її входження в НАТО.
Зміни в політичному кліматі Східної Європи привели до розпуску ОВД 1991 р. і виведення в наступні роки радянських військ з Угорщини, Чехословаччини, Польщі, Німеччини. Наймогутніша держава комуністичного блоку - СРСР - також розпалася. Ще в листопаді 1988 р. Верховна Рада Естонської PCP проголоси ла державний суверенітет Естонії. 1989-1990 pp. вперше в республіках СРСР відбулися вибори на багатопартійній основі. Національно-патріотичні сили потіснили комуністів від керма влади. Новообрана Верховна Рада України 16 липня 1990 р. прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Декларації про державний суверенітет проголосили також парламенти Литви, Латвії, Білорусі, Росії, Молдови та інших республік. Після невдалої спроби консервативних сил здійснити державний переворот у СРСР (19-20 серпня 1991 р.) учасниця заколоту- компартія - була оголошена поза законом. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Акт проголошення незалежності України, а 1 грудня 1991 р. Всеукраїнський референдум понад 90 % голосів його затвердив. 8 грудня 1991 p. у Біловезькій пущі лідери Росії, України, Білорусі оголосили про припинення існування СРСР як суб'єкта міжнародного права. Було створено нове об'єднання - Співдружність Незалежних Держав (СНД), яка є більше політичною декларацією, ніж реальним договором. Спадкоємницею СРСР і відповідальною за всі підписані Москвою угоди оголосила себе Росія. Після розпаду СРСР ядерними державами стали Росія, Україна, Білорусь, Казахстан, які уклали 1992 р. в Лісабоні угоду про те, що вони крім Росії позбудуться ядерної зброї протягом 7 років. На основі цих домовленостей президенти Б. Єльцин і Дж. Буш у Вашингтоні підписали у цьому ж році текст договору СНО-1, за яким США і держави колишнього СРСР скорочують стратегічні наступальні озброєння на 50 % протягом 7 років, що символізувало кінець конфронтації між СРСР і США.
Остаточним завершенням періоду "Холодної війни" вважається:
o виведення радянських військ з Афганістану (лютий 1989 р.);
o падіння тоталітарних режимів у країнах Центрально-Схід-ної Європи (1989);
o зруйнуванням Берлінського муру (листопад 1989 p.);
o об'єднання Німеччини і розпуск Організації Варшавського договору (липень 1991 p.).
1 лютого 1992 р. Дж. Буш і Б. Єльцин підписали у Кемп-Девіді угоду, за якою США і Росія перестали вважати один одного потенційними супротивниками, заклавши основу для розвитку партнерських відносин між ними. Однак наприкінці 1990-х років криза у Косово і події у Чечні відродили взаємну недовіру у відносинах між двома найбільшими ядерними державами.
У січні 1993 р. в Москві Єльцин і Буш підписали новий договір СНО-2 про скорочення вдвоє стратегічних наступальних озброєнь до рівня договору СНО-1. Відповідно до тристоронньої угоди між США, Росією й Україною від 14 січня 1994 р. Україна погодилася передати 200 ядерних боєголовок на демонтаж у Росію. Москва зобов'язалася надавати Україні ядерне паливо, а Сполучені Штати - фінансувати цю угоду.
З розвалом комунізму зникла двополюсність світу та конфронтація за лінією "Схід - Захід", але кількість міжнародних конфліктів не зменшилась. Особливо небезпечним став конфлікт у Перській затоці, що розпочався нападом у серпні 1990 р. військ іракського диктатора Саддама Хусейна на Кувейт. Рада Безпеки ООН, засудивши агресію, встановила кінцеву дату виведення іракських військ з Кувейту - 15 січня 1991 р. Багатонаціональні збройні сили під керівництвом американського командування здійснили операцію "Буря в пустелі" проти Іраку і визволили Кувейт.
Зміни, що відбувалися в міжнародному житті на початку 90-х років, привели до нової розстановки сил у світі. Росія виявилася неспроможною підтримувати "прорадянські" режими в Азії, Африці. Це сприяло розв'язанню або поглибленню діалогу у вирішенні регіональних конфліктів, зокрема арабо-ізраїльського. Хоча процес нормалізації відносин Ізраїлю з арабськими країнами постійно гальмується, шляхи до розв'язання цього найтривалішого конфлікту окреслені досить чітко. Було в цілому вирішено конфлікти в Камбоджі, Анголі, Мозамбіці, ліквідовано 1990 р. режим апартеїду в Швденній Африці. Однак до справедливого та безпечного світового співтовариства ще далеко. На території колишнього СРСР і табору соціалізму виникли і продовжують тліти локальні конфлікти (війна Росії проти Чечні, абхазько-грузинський конфлікт, вірменсько-азербайджанські зіткнення в Карабасі, неврегульованість відносин після кривавих сутичок між Молдовою і так званою Придністровською Молдавською республікою, міжетнічні конфлікти на території колишньої Югославії тощо).
Важливим елементом міжнародних відносин стало прискорення західноєвропейської та загальноєвропейської інтеграції. 1992 р. в Маастрихті (Нідерланди) країнами - учасницями Європейського Економічного Співтовариства був підписаний новий договір про Європейський Союз, на основі якого до 1999 р. мало завершитися створення економічного і валютного союзу. Співтовариство планує також розробити спільну оборонну політику в галузі безпеки і запровадити єдине європейське громадянство. В 1997 р. в ЄС було запроваджене єдине європейське громадянство, яке не скасовує національного громадянства. 31 січня 1999 р. для проведення безготівкових операцій запроваджена єдина валюта - євро - в 12 з 15 країн ЄС (Бельгії, Німеччині, Греції, Іспанії.
Франції, Ірландії, Італії, Люксембурзі, Нідерландах, Австрії, Португалії та Фінляндії). Колишні країни радянського блоку намагаються вийти зі сфери впливу Росії шляхом поступової інтеграції до ЄС та НАТО. Проте рівень їх економічного розвитку не дає змоги західноєвропейцям відчинити двері до ЄС усім бажаючим. У травні 2004 р. до ЄС приєдналися Естонія, Латвія, Литва, Словенія, Словенія, Польща, Угорщина, Чехія. З 1 січня 2007 р. повноправними членами ЄС стали Болгарія і Румунія. Щодо Північноатлантичного блоку, то на початку 1994 р. США запропонували програму в межах НАТО "Партнерство заради миру", що передбачає поступове зближення країн Східної Європи. 1997 р. атлантичне керівництво розглянуло заяви про вступ до НАТО Польщі, Чехії, Угорщини і прийняло їх до НАТО у 1999 р. У травні 2004 р. членами НАТО стали Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія. У липні 1997 р. у Мадриді Президент України Л. Кучма підписав Хартію про особливі відносини між Україною і НАТО, яка передбачала розширення відносин між Києвом і Брюсселем у питаннях європейської безпеки. У1997 р. у Києві було відкрито Центр інформації та документації НАТО в Україні, а в 1999 р. засновано Офіс зв'язку НАТО в Україні. З 2000 р. Киев і Брюссель започаткували низку ініціатив, які мали сприяти розвитку особливого партнерства між обома сторонами, зокрема в 2001 р. затверджено Державну програма співробітництва України з НАТО на 2001-2004 р., створено Державну раду з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України у 2002 р. і Національний центр із питань євроатлантичної інтеграції України у 2003 р., проведено засідання Комісії "Україна - НАТО" в Стамбулі в 2004 р. тощо. Президент В. Ющенко задекларував як один із головних пріоритетів нової влади вступ України до НАТО. У квітні 2005 р. під час зустрічі "Україна - НАТО" (Вільнюс, Литва) на рівні міністрів закордонних справ офіційно започатковано діалог щодо членства України в НАТО. Однак політична нестабільність в Україні, зовнішньополітичні ускладнення гальмують євроінтеграційний процес України.
Міжнародна ситуація в посткомуністичну епоху не стала більш передбачуваною і стабільною. У подоланні локальних і регіональних конфліктів усе важливішу роль відіграє Організація Об'єднаних Націй, якій відводиться роль головного гаранта міжнародної безпеки.
Найбільшим важливим чинником впливу на розвиток міжнародних відносин у постбіполярну епоху стала зовнішня політика Сполучених Штатів Америки. Республіканська адміністрація Дж. Буша-молодшого, обраного 43-м президентом США у листопаді 2000 р., проголосила довгостроковою метою ствердження домінуючого становища США в системі міжнародних відносин. Вашингтон узяв курс на кількісне і якісне зміцнення військової могутності. Військовий бюджет США зріс із 310 млрд дол. у 2001 р. до 380 млрд дол. у 2003 р. і до 450 млрд дол. у 2008 р. США вийшли за рамки обмежень Договору про ПРО, оголосивши в 2001 р. про розгортання Національної системи протиракетної оборони (НПРО). Адміністрація Буша активно сприяла вступу до НАТО країн Центрально-Східної Європи і Прибалтики.
Важливе місце в зовнішній політиці США посіла боротьба з міжнародним тероризмом, особливо після терористичних акцій проти американських міст 11 вересня 2001 р. США створили широку антитерористичну коаліцію, яка в жовтні 2001 р. розпочала війну проти уряду "Талібану" в Афганістані, який дав притулок терористам "Аль-Кадди". Характерною рисою зовнішньополітичного курсу адміністрації Дж. Буша-молодшого стала односторонність в ухваленні рішень із міжнародних проблем, що, зокрема, виявилося у розв'язанні в березні 2003 р. війни проти Іраку всупереч позиції ООН і багатьох держав. Ця війна ускладнила відносини США з Францією, Німеччиною, іншими державами. Неоднозначно розвивалися американсько-російські відносини. Підтримка Російською Федерацією антитерористичної діяльності США після вересневих подій 2001 р. сприяла суттєвому поліпшенню відносин між двома державами, але засудження російським керівництвом іракської війни США, порушення прав людини в Росії, прагнення Москви відігравати домінуючу роль на пострадянському просторі, що призвело до російсько-українських суперечностей через Тузлу, російсько-грузинської війни в Південній Осетії восени 2008 р., енергетичної (газової) війни проти України наприкінці 2008 - на початку 2009 р., зіпсували двосторонні американсько-російські відносини. В районі Перської затоки міжнародна напруженість, викликана воєнними діями в Афганістані та в Іраку, посилюється американсько-російськими суперечностями навколо ядерної програми Ірану. Росія продовжує надавати допомогу (продає обладнання) в будівництві іранської атомної електростанції, відходи діяльності якої можуть бути використані для виготовлення ядерної зброї, тоді як Сполучені Штати рішуче протидіють розвитку ядерної програми Ірану. Війна США в Іраку та Афганістані, ізраїльсько-палестинський конфлікт, що періодично переростає в кризову ситуацію, тощо - все це перетворює Близький і Середній Схід на вибухонебезпечний регіон.
Кінець XX - початок XXI ст. пов'язані як з ослабленням, так і з інтенсифікацією багатьох конфліктів, що мають не лише внутрішньополітичне, а й міжнародне значення. В їхній основі лежить багато факторів: релігійний, етнічний, соціально-економічній та ін. Боротьба тамільської меншини в Шрі-Ланці за утворення власної держави, режим Талібану в Афганістані, прагнення значної частини тибетського народу до незалежності, чеченські війни вимагали адекватних відповідей не лише від окремих країн, а й від усього світового співтовариства.
Деякі підсумки минулого століття та нові плани на майбутнє було сформульовано в деклараціях та програмі дій Саміту тисячоліття, що відбувся під егідою ООН б-8 вересня 2000 р. на рівні глав держав та урядів. Одним із першочергових завдань ставилося подолання до 2015 р. бідності й злиднів, поліпшення ситуації з правами людини. Але людство лише стоїть на шляху виконання цих завдань. На сьогодні близько половини населення світу існує за межею бідності. Одним із головним пріоритетів, у тому числі в діяльності ООН, є боротьба з розповсюдженням ВІЛ/СНІДу. Проте, за даними спеціальної агенції ООН із боротьби з епідемією цього захворювання ефективна протидія СНІДу в бідних країнах потребує досить значної суми - до 10 млрд дол. США щороку.
ООН проводить роботу, спрямовану на полегшення становища біженців, змушених шукати порятунку та допомоги за кордоном. На 2006 р. налічувалося до 10 млн осіб, які перебували під патронатом Агентства ООН у справах біженців. Організація утримує свої представництва в Афганістані та Судані. В цілому з 18 миротворчих місій ООН у 2004 р. сім працювало в Африці, а дві - в Азії.
Тоді як ООН є організацією глобального значення, діяльність якої охоплює практично всі сфери взаємної діяльності між державами, на початку XXI ст. все помітнішу роль відіграють і різні міждержавні утворення з різними функціональними завданнями. Світові ціни на нафту формуються значною мірою під впливом Організації країн-експортерів нафти (ОПЕК), утвореної в 1960 р. Із дванадцяти її членів 10 належать до країн афро-азійського простору.
Важливу роль у міжцивілізаційному діалозі як представник ісламського світу відіграє утворена ще в 1945 р. Ліга арабських держав, до якої входить 22 арабські країни. Ця організація є важливим чинником впливу на міжнародно-політичну ситуацію на Близькому та Середньому Сході. Незважаючи на значні розбіжності в арабському світі, з 2005 р. почав роботу Загальноарабський парламент, що в подальшому сприятиме більшій консолідації арабського світу, в тому числі стосовно ключових міжнародних проблем.
Важливим системним чинником стабільності та розвитку в Азійсько-Тихоокеанському регіоні можна назвати Асоціацію держав Південно-Східної Азії (АСЕАН), політико-економічну організацію, утворену в 1967 р.
З метою подолання специфічних африканських проблем, посилення ролі Африки в сучасному світі в 2002 р. колишню Організацію африканської єдності було перетворено на Африканських союз (АС), у межах якого почався поступовий процес політичної та економічної інтеграції 53 країн Чорного континенту. АС відіграє важливу роль в процесі пацифікації (замирення) тривалих громадянських конфліктів. У липні 2007 р. спільно з ООН АС розпочав миротворчу операцію в суданській провінції Дарфур, в якій унаслідок конфлікту між урядом Судану та місцевим населенням загинуло понад 70 тис. осіб.
У полі зору неформального об'єднання провідних світових економічних держав - "Великої вісімки", до якої входить і Японія, обговорюються ключові світові проблеми та шляхи їх подолання. Зокрема у 2007 р. тематика 33-го саміту глав держав цих країн охоплювала питання глобального потепління, ситуацію на Близькому Сході та в Іраку, а також становище в Африці тощо.
Світ на початку ІІІ тисячоліття