Всесвітня історія. Історія цивілізацій - Орлова Т.В. - Тема 11. Цивілізації Доколумбової Америки

Щорічно 12 жовтня жителі Американських континентів відзначають день відкриття Америки Христофором Колумбом, який, як прийнято вважати, здійснив це в 1492 р. Подію за її значенням вважають другою за народженням Христа, адже світ "замкнувся" - стало відомо про життя в іншій півкулі, куди було принесено Великий Хрест, тобто "справжню цивілізацію". Проте далеко не всі вважають подібні твердження історично коректними. По-перше, є припущення, що Колумб досягав американського узбережжя раніше 1402 р., проте не збагнув цього. По-друге, до Колумба берегів Америки досягали зі Сходу древні римляни, вікінги, а із Заходу - полінезійці, китайці (останні взагалі вважають, що честь відкриття Америки належить їхньому адміралу Чжен Хе, який прибув туди раніше Колумба). По-третє, на американському континенті до появи європейців уже існували свої цивілізації, які незабаром були зруйновані тими, хто ніс "світоч справжньої істини".

Назва "Америка" походить від імені Америго Веспуччі - флорентійського дослідника, який у 1501-1502 рр. проплив уздовж східного узбережжя Південної Америки. Переконаний у тому, що відкрито Новий світ, він оприлюднив свій звіт про подорож. Назва "Новий світ" виникла через те, що в середньовічній Європі панували уявлення, що ґрунтувалися на писаннях церковників, а також древніх грецьких і римських авторів. Відповідно до них сміливі мореплавці шукали шляхи з Європи до Азії й Африки, в існуванні яких сумнівів не було. Тільки досягти їх спробували, рухаючись не на схід, як робили раніше, а на захід, і не очікуючи знайти нові континенти. Невдовзі німецький географ М. Вальдсмюллер запропонував назвати відкриті землі "Америкою", аби увічнити пам'ять про Веспуччі. Спочатку застосована до південної частини континенту до кінця XVI ст. назва поширилася на обидві його половини. Колумб, вважаючи, що він дістався Індії, називав місцевих жителів індіанцями. Назва закріпилася, незважаючи на те, що вихідці з Європи мали справу з великою кількістю різноманітних етносів - справжніх господарів континенту.

Новий світ, як назвали відкриті землі європейці, був унікальною історичною лабораторією, оскільки процеси розвитку від би валися в ньому ізольовано від інших цивілізацій. Археологи не знайшли на американському континенті останків прадавніх людей, тобто перші мешканці прийшли сюди з інших регіонів. Заселення, на думку більшості сучасних науковців, розпочалося від часів пізнього палеоліту (30-20 тис. рр. тому) і відбувалося з Північно-Східної Азії через Берингову протоку. Вона в наш час мас лише 50 км завширшки, що дозволяє в хорошу погоду бачити береги обох континентів. У стародавні часи рівень Світового океану був нижчим, протока вужчою, тому перетнути її було не дуже складно. Знахідки скелетів переселенців засвідчили, що вони належали до кількох етнічних груп. Антропологи відносять перших переселенців до амуріан - короткотілесих людей із видовженою приплюснутою формою голови і мідним кольором шкіри. Пізніші переселенці мали виразні монголоїдні риси - широкі обличчя, жовтуватий відтінок шкіри. З огляду на це вигляд америндів мас багато схожих рис із тими, і з іншими. Плюс ті елементи, що додалися згодом внаслідок змішування із переселенцями з островів Тихого океану. Заселення тривало довгий час і відбувалося хвилями - з різних місць і групами, які осідали в різних місцевостях, що часто сильно відрізнялися між собою. Рухаючись із півночі на південь, люди поступово освоїли обидві частини континенту.

Географічні умови існування цивілізацій дещо відрізнялися в Мезоамериці та в Андах. Мезоамерикою називають територію сучасної Мексики та Центральної Америки. У Мексиці панують високі плато, оточені береговими рівнинами. Клімат на плато - холодний, у долинах між ними - помірний, а узбережжя затоки та узбережжя океану - жаркі землі. Наявні густі джунглі у низинах, рясні опади, жорстока спека. У Південній Америці вздовж усього західного берега тягнуться Анди - найвищий гірський ланцюг у Західній півкулі. Три чверті Південної Америки е рівнинною. Ріка Амазонка - друга найдовша ріка світу - розділяє центральну і північну частини континенту. Басейн Амазонки - це низинні тропічні дощові ліси, що характеризуються надмірними щорічними опадами. Ці джунглі є найбільшими у світі і вважаються "легенями планети".

На той момент, коли іспанські кораблі з'явилися біля східного узбережжя Нового світу, цю землю заселяла велика кількість племен. Загальна кількість населення в Західній півкулі становила близько 90 млн осіб, з них приблизно 10 млн - у Північній Америці, решта - у Центральній та Південній. Спільноти знаходилися на різних щаблях розвитку. Більшість із них перебувала на неолітичному рівні, займалася мисливством, рибальством, збиранням і примітивним землеробством. Археологічні дослідження свідчать, що в долині Мексики кукурудзу вирощували, починаючи із середини III тис. до н. е., від приблизно 2300 р. до и. е. культивували боби, усі види гарбузових (кабачки, гарбузи тощо), томати. Здавна практикувалися чинампи - плавучі городи, які були плотами, зробленими зі стовбурів дерев і гілок. На них насипали землю із дна ріки або ставка і висаджували різні рослинні культури. Чинампи виявилися дуже продуктивними - по три врожаї на рік. За підрахунками сучасних учених, 1 кв. км таких площ міг забезпечити продовольством близько 700 осіб. У Південній Америці схили Анд люди перетворили на тераси за допомогою кам'яних стін, що утримували землю від сповзання. У цьому регіоні популярною культурою стала біла картопля. І чинампи, і тераси вимагали великої кількості робочої сили, що викликало необхідність в осілих поселеннях. Ретельна обробка землі гарантувала надійне і постійне харчування, що сприяло відносно високій народжуваності. Оскільки кукурудза і картопля потребують набагато менше витрат праці, ніж пшениця, то цивілізації доколумбової Америки могли спрямовувати свої значні трудові ресурси на спорудження релігійних і політичних споруд та підтримку постійних армій. Таким чином, успіхи сільського господарства мали визначальні соціальні та політичні наслідки.

У морі первісного ладу піднялося кілька справжніх цивілізацій. Усі вони мали повний набір рис, що дають підстави так вважати. Одні з них були карликовими, інші, особливо в пізній пері* од свого розвитку, досягали рівня імперій. Археологічні дослідження тривають, поки що залишається більше запитань, ніж відповідей. Наприклад, на початку 2008 р. повідомлялося про знахідку в Перу найстародавнішого в Західній півкулі храму або палацу невідомої цивілізації, що виникла одночасно з цивілізаціями Стародавнього Межиріччя та Єгипту. Величезна споруда - 180 м у довжину і 120 м завширшки - була зведена за тисячу років до появи піраміди Хеопса. Якій культурно-історичній спільноті вона належала - невідомо. У наш час учені вважають найдавнішою цивілізацією, що виникла на американській землі, ольмекську. Вона з'явилася приблизно в 1500 р. до н. е. на узбережжі Мексиканської затоки в районі Ла Венти і розцвітала до 800 р., поширюючи свій культурний вплив на тисячі кілометрів навкруги. її називають "праматір'ю" майянської, теотиуаканської, ацтекської й інших цивілізацій. Переважали невеличкі поселення, а центром ольмекської спільноти служили групи величезних кам'яних споруд, у яких перебували політична еліта, вище духовенство. Селяни мешкали навкруги і підпорювалися владі невеликої спадкової правлячої еліти. Грандіозні кам'яні споруди використовувалися не тільки для проведення релігійних церемоній, а і як торгові майданчики, на яких відбувався обмін сільськогосподарських продуктів і ремісничих виробів.

Саме ольмекам належить першість у культивуванні маїсу (кукурудзи), виготовленні гуми із соку каучукового дерева, винайденні першої на континенті системи писемності - ієрогліфів, складанні календаря на основі спостереження за зірками, а також гри, яка згодом поширилася в усіх цивілізаціях Мезоамерики. Гра дещо схожа на сучасний баскетбол, сенс її полягав у тому, що гравці мали влучити м'ячем у кам'яне кільце, прикріплене вертикально до стіни спеціального ігрового майданчика. При цьому каучукового м'яча, що важив приблизно 4 кг, не можна було торкатися руками і ступнями, а тільки ліктями, плечима, стегнами і сідницями. Змагання мало ритуальний, магічний характер і пов'язувалося із культом родючості землі. Про це свідчать зображення відсікання голови (в інших цивілізацій - розтинання грудей і вирізання серця) - вони завжди містять елементи рослинного орнаменту. До того ж глядачі були відсутні, за грою спостерігали тільки жерці та верховний вождь, які керували ритуалом. Хто заслуговував на смерть - переможені чи переможці - серед сучасних дослідників єдиної думки немає. Смерть вважалася у древніх жителів Америки найвищим благом, яке треба було заслужити - наприклад, перемогою у ритуальній грі. Чи не тому всі цивілізації америндів влаштовували у своїх містах масові жертвоприношення, коли на заклання віддавали молодих, здорових і прекрасних юнаків та дівчат? Якщо це так, то можна припустити, що занепад і зникнення найдавнішої цивілізації доколумбої Америки однією з причин мало те, що ольмеки "пішли у кращий світ"? Залишилося чимало їхніх портретів - величезних кам'яних голів, які важать від 10 до 35 т і у висоту сягають трьох з половиною метрів. Особливий інтерес викликають їхні яскраво виражені негроїдні риси обличчя - приплюснуті носи із вивернутими ніздрями, пухлі губи, великі очі. Це наводить на думку про досягнення континенту жителями Африки. Пояснень в антропологів й етнографів поки немає. Незрозумілою залишається й та обставина, що в дощових лісах Ла-Венти, де знайдено найбільшу кількість "голів", подібних великих базальтових брил немає. Отже, їх звідкись і невідомо для чого везли. Викликає здивування техніка обробки базальту - однієї із найтвердіших порід каменю, адже ольмеки не знали знарядь із заліза. Чимало загадок, пов'язаних із цією цивілізацією, залишаються без відповідей. Серед них - причини її зникнення. Ольмекський церемоніал, велична скульптура, майстерна робота по каменю, соціальна організація, писемність й інше стали важливими культурними досягненнями, що проклали шлях для тих цивілізацій, які розвинулися в Мезоамериці пізніше.

Серед них - цивілізація майя. Вони багато чого навчилися в ольмеків, зокрема, на основі їх системи розробили свою складну ієрогліфіку (близько 850 знаків). Перші пам'ятки писемності майя датуються першими століттями нашої ери і знайдеш на предметах монументальної скульптури, архітектури і царського культу. Невдовзі було винайдено технологію вироблення своєрідного паперу із лубу фікуса. Він вкривався шаром вапна, на якому ієрогліфи і малюнки виводили спеціальними пензликами. Малюнки наочно відображали зміст тексту. Манускрипти складалися і вкладалися у спеціальні футляри. Проте майже всі вони були спалені іспанськими і португальськими завойовниками. До теперішнього часу збереглося лише три книги майя. Одну з них під час Другої світової війни витяг із полум'я, коли палала бібліотека у Дрездені, радянський офіцер Ю. Кнорозов, який згодом і дешифрував писемність майя. Тексти за їх змістом він класифікував таким чином: ювілейні (на честь завершення певних великих періодів історії); переможні; ритуальні; міфологічні; будівельні написи (у них розповідалося про освячення споруд і проведення в них відповідних ритуалів). Майя також розробили власний календар - точніший, ніж тогочасний європейський, у математиці досягнуті висоти, недоступні європейцям ще кілька століть. Це важливо, тому що метод вимірювання і запису часу для організації та фіксації подій у житті суспільства, а також для планування сільськогосподарського і церемоніального року - основна риса усіх розвинених суспільств. Майя мали й інші інтелектуальні та культурні здобутки.

Цивілізація розташовувалася на території сучасних південно-західної Мексики, Гондурасу, Гватемали. Учені вважають, що перші майя були невеликою групкою північноамериканських індіанців, які мігрували з Південного Орегону та Північної Каліфорнії до західних узгірь Гватемали між III і II тис. до н. е. У своїй основі цивілізація мала успішне сільське господарство, яке надавало достатню продовольчу базу для життєзабезпечення в найкращі часи приблизно 14 млн осіб. Якщо основою азіатського раціону був рис, а європейського - пшениця, то у Мезоамериці - маїс (кукурудза). За умов мотичної технології обробки землі, яка не зазнала змін упродовж тисячоліть, досягався врожай сам-500 (збирали зерна в 500 разів більше, ніж сіяли: у початках кожної рослини їх було чимало), неймовірний для Африки або Азії. Голоду і недоїдання, які часто призводили до епідемій та високої смертності у Старому світі, не знали в Новому. Майя зводили особливі ділянки ланів, щоб уникати шкоди від сильних повеней. Вони знаходилися вище тих земель, що час від часу затоплювалися. Оскільки ґрунти псувалися рясними тропічними опадами і пекучим сонцем, то землероби також покладалися на мільпу -- метод, коли спилювалася і спалювалася ділянка лісу разом із підліском, а потім палками в попелі робилися заглиблення, куди висаджувалися кукурудзяні зерна. Мільпа (термін позначав і метод, і землю ним оброблену) давала врожай тільки два роки, після чого лежала мертвою впродовж семи. Окрім тих культур, що були відомі ще ольмекам, майя вирощували фруктові дерева, а також бавовник, який поширився всією Мезоамерикою. Вони одомашнили індичок, проте основним джерелом протеїнів було м'ясо собак, яких відгодовували кукурудзою. Майя займалися бджільництвом. Приватної власності не існувало: вважалося, що вся земля належала богу Сонця, від імені якого нею розпоряджався верховний правитель. Крім землеробства, розвивалися ремесла. Незважаючи на те, що майя навчилися обробляти мідь, золото і срібло досить пізно - у УІП-X ст., їхня техніка ще до того досягла такого рівня розвитку, що давав змогу будувати складні акведуки, цистерни для накопичення води, інші гідротехнічні споруди.

Було винайдено кам'яне склепіння, що дозволило майя зводити величні східчасті піраміди висотою до 70 м. Для будівництва використовувалося каміння або суміш землі та щебеню, зцементована вапном. До нашого часу збереглися тисячі пірамід, сотні культових центрів, обсерваторій, палаців, майданчиків для ритуальної гри у м'яч і театральних вистав, хоча більшість з них за століття вкрилася густою рослинністю.

Традиційно розвиток цивілізації майя поділяється на три періоди

o перший - докласичний - 2000 р. до н. е. - 250 р. н. е.;

o другий - класичний" що поділяється на ранній - 250- 600 рр. н. е. і пізній - 600-900 рр.;

o третій - посткласичний - X-XVI ст.

Розквіт класичної цивілізації припав на III-IX ст., коли були побудовані такі величні міста, як Паленке, Копан, Тікаль та ін., що переважно виконували релігійні та церемоніальні функції. У VIII ст. майя створили сильну централізовану державу зі столицею Майяпан. Місто оточувала велика стіна, протяжністю 8 км, у середині неї знаходилося понад 4 тис. будівель, у яких проживало приблизно 12 тис. мешканців. Найбільшим було м. Тікаль, населення якого сягало 40 тис. Протягом IX-X ст. цивілізація майя занепадає. Серед причин називають тиск з боку войовничих племен тольтеків, внутрішні повстання підкорених племен, перенаселення, неврожаї через виснаження ґрунтів тощо. Як учені не можуть достеменно виявити головну причину занепаду римської цивілізації, так само й у випадку з майя. Проте останні не повністю зникли. Залишивши свої міста і лани, вони мігрували на півострів Юкатан, де розквітла Нова імперія з новими міськими центрами - Чічен-Іца, Ек Балам, Ушмаль, Кабах, Ецна тощо. Політична організація північних царств відрізнялася від класичної. У центрі політичного життя в ПІ-IX ст. стояв "священний цар" - халач-вінік, який одночасно виконував й управлінські, і жрецькі функції. Його влада була спадковою. У юкатанський період з'явилася інша система владної організації, за якою можливим стало правління кількох царів водночас. Проте сутність нагадувала східну деспотію. Існувало рабство, а вільні общинники сплачували податки, виконували повинності у вигляді різноманітних будівельних робіт, обробляли поля знаті. Спадкова еліта мала землю, провадила ділову активність, керувала релігійними ритуалами і впливала на політичну владу, контролювала інтелектуальну сферу. Ухилення від податків та повинностей суворо каралося. Узагалі право майя відрізнялося жорстокістю. Більшість злочинів каралася смертю. Страта призначалася за богохульство, зневажання гідності правителя, подружню невірність. Остання - най жорстокіша: того, хто завдавав удар по честі чоловіка або протинали стрілами, або розчавлювали голову між каменів, або витягали кишки через пупок. Невірну дружину також страчували, проте чоловік міг її помилувати, після чого на неї чекав громадський осуд. За крадіжку карали рабством, яке тривало залежно від розміру шкоди.

Давні майя вважали, що душа людини не вмирає разом із тілом, а проходить тривалий і складний шлях, наприкінці якого потрапляє до жінки, рівної за соціальним статусом померлому, і відроджується у її новонародженому немовляті. Таке переконання офіційно санкціонувалося жерцями майя. Вони також переконували, що найкращий шлях досягнення блаженства в потойбічному світі - суїцид. Ушановувався навіть бог самогубців. В історії це - дуже рідкісний випадок виправдання добровільної відмови від життя. Релігія майя вважала Сонце богом війни, який постійно вимагав людської крові. Жерці постійно справляли криваві тризни, оскільки богів було безліч: неба, смерті, сторін світу, родючості, дощу, маїсу, підземного царства тощо. Жертвоприношення здійснювалися із найрізноманітніших приводів - аби пом'якшити гнів богів, здобути їх прихильність, урятуватися від посухи, хвороб, загарбників тощо.

Цивілізація майя проіснувала понад тисячу років, досягла піку приблизно в той час, коли в Китаї існувала потужна держава, по Середньому Сходу поширювався іслам, а в Європі посилювали свій вплив Каролінги. Неймовірно, але древні майя передбачили іноземне завоювання. Задовго до появи конкістадорів вони зробили такий запис: "... було встановлено двадцятиріччя, коли прийшли іноземці із рудими бородами... бородаті люди прийшли зі сходу...вогонь буде спалахувати на кінцях їх рук. Вони закутані в плащі, з ними мотузки, щоб вішати владик, нелюдськими будуть їхні солдати. Ви нестимете ярмо данини і надалі, коли це настане, о діти!" Сила цивілізації поступово зменшувалася, союз міст-держав розпався приблизно в 1450 р. Головні населені пункти перетворювалися на маленькі держави, що ворогували між собою. Це полегшило їх підкорення іспанцям на чолі з Ф. де Кордовою, що в 1517-1518 рр. поклало край цивілізації майя. Крапку поставили загони іспанця Ф. де Монтейо Молодшого, які в 1546 р. захопили півострів Юкатан.

Долина Мексики має особливе значення в цивілізаційному процесі доколумбової Америки. Тут існували кілька високих культур, які приходили одна на зміну іншій. Серед них найпотужнішими вважаються теотиуаканська, а потім тольтекська. Фактично кожна наступна мезоамериканська культурно-історична спільнота ставала спадкоємницею попередньої. Серед них - и ацтекська. Ацтеки прибули в долину Мексики зі своєї напівлегендарної прабатьківщини Ацтлан. За переказами, вони мандрували 70 років, шукаючи місце, де їм було роковано закласти нову столицю держави. Це мав бути острів посеред озера, на якому кактусі сидів би орел і тримав у пазурах змію. У1325 р. такий острів знайшли посеред озера Тескоко, де й заклали м. Теночтітлан.

Як неодноразово траплялося в історії, завойовані серйозно вплинули на завойовників, тобто ацтеки багато чого запозичили в тольтеків. І на фундаменті попередників - ольмеків, майя, теотиуакана і тольтеків - створили останню квітучу цивілізацію в Мексиці, що проіснувала до прибуття європейців. Спочатку Теночтітлан був невеликим містечком, але поволі його сила і значення зростали. Зміцнення позицій ацтеків позначилося і на релігійному житті. Ацтекський племінний бог Уїцілопочтлі поступався в значенні тольтекським, які називалися Тескатліпока і Кецалькоатль. Останній - особливо шанований серед давніх народів Мексики. За переказами, він був мудрим правителем стародавньої столиці Тула, учив людей усього необхідного в житті, допомагав одержувати високі врожаї кукурудзи, сприяв освіті та мистецтвам. Проте в боротьбі із Тескатліпокою, який постійно вимагав людських жертвоприношень, Кецалькоатль обмежувався жертвопринесенням метеликів і змій, виявився слабшим і мав відступити, проте обіцяв повернутися. Яка б реальність не стояла за цією легендою, вона стала наріжним каменем ацтекської традиції, а також відіграла вагому роль у подальшій історії. Так сталося, що рік, коли обіцяв повернутися Кецалькоатль, збігся із висадкою конкістадорів на чолі із Ф. Кортесом. Це пояснює нерішучість правителя ацтеків Монтесуми П (1502-1520 рр.) у ставленні до прибульців та його подальшу долю.

Почавши від невеликих груп прибульців, яких місцеве населення сприймало як варварів, ацтеки швидко засвоїли культурні навички своїх попередників, зміцнили свої позиції і в 1428 р. почали територіальну експансію. До часу прибуття Ф. Кортеса в 1519 р. ацтекська конфедерація обіймала всю центральну Мексику від Мексиканської затоки до Тихого океану і до Гватемали на півдні. Правителі сусідніх держав вклонялися ацтекському правителю і 38 підкорених провінцій сплачували йому данину. Зростання сильного торговельного класу привело до напливу тропічних товарів і предметів розкоші: бавовни, пір'я, какао, шкіри, бірюзових прикрас і золота. Вищі класи вели елегантне й екстравагантне життя. Двір імператора Монтесуми II своєю величчю перевершував будь-який інший у Західній Європі. Таким чином, менш ніж за два століття незначне плем'я кочівників перетворилося в народ із величною владою і казковим багатством. Ацтеки відрізнялися силою волі і волею до влади. їхня держава орієнтувалася на війну. Упродовж XV ст. примітивні кочівники перетворилися на професійних солдат. Із розширенням території, підконтрольної ацтекам, і продовженням військових кампаній воякам доводилося перебувати у стані постійної бойової готовності, оскільки потрібно було вести безперервні завойовницькі війни і придушувати повстання. Сильна діюча армія перетворилася на становий хребет ацтекської держави, а війна - на центральну тему культури.

В ацтекському суспільстві війна сформувала соціальну ієрархію, освіту й економічний добробут. Війна також була предметом релігійної віри. Головним серед багатьох ацтекських богів вважався Уїцілопочтлі, який символізував сяюче полуденне Сонце. Вважалося, що Сонце - джерело усього живого - необхідно підтримувати в його русі орбітою, щоб пітьма не охопила світ. Ацтеки вірили, що Сонце треба напувати людською кров'ю. Людське офірування вважалося священним обов'язком заради підтримання існування всього суспільства. Жертву простягали на спині на трохи випуклому камені, руки і ноги тримали чотири жерці, а п'ятий розтинав грудну клітку ритуальним ножем. Принесення жертви варіювалося. Інколи жертву прив'язували до великого кам'яного диску мотузкою, яка залишала свободу руху, давали дерев'яну зброю аби відбиватися від кількох ацтекських воїнів із нормальною зброєю. Якщо жертві це вдавалося, її відпускали, але майже завжди людина гинула від отриманих ран. Практикувалися масові офірування із сотнями і тисячами жертв на пошану особливих подій. Наприклад, іспанським хронікером залишено свідчення того, що в 1487 р. при освяченні Великої піраміди Теночтітлану чотири ряди військовополонених, кожен ряд довжиною дві милі, були вбиті командою катів, які працювали чотири доби. Сучасний демограф й історик Ш. Кук підрахував: якщо на кожну страту відводилося по дві хвилини, то число жертв дорівнювало 14 100. Супутник Ф. Кортеса нарахував 136 тис. людських черепів, розкладених навколо одного з храмів. Криваві жертви приносили й іншим богам. Так, у день святкування на честь богині маїсу на центральній площі міста десять найгарніших дівчат виконували ритуальний танок, під час якого їм по черзі відрубували голови, що мало забезпечити вдале збирання кукурудзи. У процесі релігійної церемонії на славу бога дощу на майдан виводили дітей 5 - 8 років і при великому зібранні народу піддавали їх тортурам. Сльози дітей символічно зображали дощ, і вважалося, чим більше дитячих сліз - тим ряснішими будуть довгоочікувані опади.

Антропологи пропонували різні пояснення масовим жертво приношенням і канібалізму, що їх супроводжував. Проте жодне з них не може вважатися повністю задовільним. Дехто пропонував версію про те, що це - засіб регулювання зростання народонаселення. Однак ритуальні вбивства практикувалися і більш ранніми народами, починаючи з ольмеків, імовірно ще до того, як густота і кількість населення могла загрожувати обсягам продовольства. Крім того, оскільки більшість жертв були військовополоненими чоловіками, то зростання народонаселення все одно могло перевищувати смертність. Для зменшення зростання людності ефективнішою могла бути екзекуція жінок дітородного віку. За другою гіпотезою, тіла жертв віддавали простим людям як джерело білка, оскільки вони жили на дієті з кукурудзи, бобів, кабачків, томатів і перцю. Дичини бракувало, м'ясо собак, індичок, курей, риба були привілеєм вищих класів. Проте свідчення сучасних дієтологів, що боби багаті на білок, і те, що в регіонах, повних дичини, плем'я гуронів у Північній Америці ритуально вбивало полонених і ласувало печенею з них, ставить під сумнів зазначену версію. Третя, найбільш прийнятна теорія, вважає, що ритуальні людські жертви служили інструментом державного терору, за допомогою якого ацтекські правителі придушували непокору. Ацтеки контролювали велику конфедерацію міст-держав, приносячи в жертву військовополонених, беручи заручників з підкорених народів як гарантію від можливих повстань і вимагаючи від підкорених держав щорічної людської данини для принесення в жертву Уїцілопочтлі. В звичайному порядку страчували військовокомандувачів-невдах, корумпованих суддів, неуважних чиновників і навіть людей, що випадково заходили в заборонені покої палаців владик. Коли запас таких жертв закінчувався, убивали рабів, простолюдинів і навіть дітей, яких відривали від матерів. Правитель Монтесума ІІ, який відзначив коронацію принесенням у жертву 6100 людей, можна сказати, правив за допомогою масового державного терору. Цілодобово лунали сурми і барабани, сповіщаючи про наступні жертви. Кров текла зі сходів пірамід. Повсюдно панували смерть і страх. Як могли звичайні люди жити в цьому жаху? Очевидно, тікаючи у сп'яніння від напоїв та наркотиків, які затьмарювали їх свідомість.

Ацтеки мали писемність, у якій фіксувалися знання з історії, географії та релігійних практик. Писемність в ацтеків засновувалась на поєднанні піктографії1 з ієрогліфікою. Вони писали на особливому папері або на шкірі, причому існувало паралельно кілька систем писемності. Ацтекський календар, схожий із календарем майя, тісно пов'язувався із релігійними культами: кожен день присвячувався тому чи іншому божеству. Відповідно до цього давали імена новонародженим дітям і вірили, що це визначає наперед їхню долю.

Ацтеки полюбляли виголошувати промови - кожна значна оказія супроводжувалася тривалими виступами, що записувалися писцями. Зберігалися протоколи судових суперечок. Іспанські завойовники пізніше зруйнували більшість тих матеріалів, проте залишилося чимало джерел для реконструкції ладу життя ацтеків на момент іноземного вторгнення. Упродовж своїх тривалих мандрів ацтеки не відрізнялися один від одного, бо були однаково бідними. Глава родини був і годувальником, і воїном. Панувала племінна демократія, за якою всі дорослі чоловіки брали участь у прийнятті загальноважливих рішень. Однак на початку XVI ст. вступила в дію система соціальної диференціації, за якої найбільшу повагу одержала верства військової аристократії. Деякі вчені припускають, що походження її припадає на той час, коли ацтеки захоплювалися суспільством тольтеків. Свого першого правителя вони обрали саме з них. Його звали Акамапічті, численні діти якого від ацтекських жінок сформували ядро знаті. На момент іспанського вторгнення чоловіки, які відзначилися на війні, займали найважливіші військові і цивільні посади. Військові начальники, судді, намісники провінцій призначалися правителем із слуг, які показали себе військовими героями. Вони пишно одягалися (тільки їм дозволялося носити хутра і вишиті шати) і жили в палацах. Подібно до феодальних лордів Західної Європи намісники провінцій здійснювали політичну, судову і військову владу від імені імператора. На своїх територіях вони підтримували порядок, урегульовували суперечки і вирішували юридичні справи, наглядали за обробкою землі, слідкували за сплатою данини провізією або золотом. Намісники також очолювали військо у воєнний час.

Наступною за вищою військовою і цивільною аристократією йшла верства воїнів. Теоретично воїном міг стати кожний вільний, але сини аристократів користувалися перевагами, які випливали зі становища їхніх батьків у державі. Батьки присвячували своїх хлопчиків війні, закопуючи пуповину в день їхнього народження разом із кількома стрілами та щитом. У віці 6 років хлопчики вступали до школи, що готувала їх до війни. Майбутніх воїнів учили володіти маканою - дерев'яною дубиною у формі весла, по контуру якої були розташовані шматочки обсидіану (вулканічна порода на кшталт граніту, але гостра, як скло). Під час іспанського вторгнення ацтекські воїни, озброєні маканою, відрубували голову коню одним ударом. Юнаків також учили користуватися луками, списами з обсидіановими наконечниками. Вони вчилися виживати з мінімумом їжі та сну і без заперечень приймати бій. У віці 18 років воїнів випускали в першу битву. Якщо юнак захоплював полоненого для ритуального жертвоприношення, то він одержував звання іяк - "воїн". Якщо у наступних боях він убивав або захоплював четверо ворогів, то він ставав текіла і брав участь у розподілі здобичі, стаючи таким чином членом аристократії. Воїни мали привілейоване становище в суспільстві, оскільки забезпечували державу жертвами, необхідними для її виживання. Якщо юнакові за кілька походів не вдавалося спіймати необхідних чотирьох полонених, то він поповнював мацеуалтін - плебейський або робочий клас. Мацеуалтіни були пересічними жителями - опорою ацтекського суспільства і переважаючою більшістю населення. Саме це слово означало "робітник" і передбачало грубу мову і вульгарну поведінку. Члени цієї верстви виконували усілякі сільськогосподарські, військові і домашні види робіт, а також важкі суспільні обов'язки, від яких звільнялися шляхетні воїни. Чиновники використовували роботу мацеуалтінів для будівництва храмів, шляхів і мостів. їх також брали на військову службу, але це вважалося за честь і в релігійному сенсі, а не тягарем. На відміну від аристократів, жреців, сиріт і рабів мацеуалтіни сплачували податки. У столиці, однак, вони мали і деякі права, а саме: пожиттєве право на свою земельну ділянку і невелику частку данини, що надходила з провінцій імператору. У провінціях таких прав не існувало.

Ще нижче стояли талмаітль - безземельні працівники або кріпаки. Деякі соціальні історики припускають, що цей клас з'явився в період міграцій і заворушень, коли слабкі та беззахисні люди віддавалися під протекторат сильних воїнів. Талмаітль працювали в сільському господарстві на посадках і збиранні врожаю, сплачували натуральну ренту і були прив'язані до землі, з якої не могли піти. Цим вони нагадували кріпаків Європи, але на відміну від тих виконували військову службу в разі призову. Вони мали деякі громадянські права і користувалися більшою повагою, ніж раби. Раби вважалися нижчою соціальною верствою. Більшість з них походили з військовополонених або вкрадених із ворожого племені. Ацтеки, які здійснили крадіжку із храму або імператорського палацу, а також змовники проти правителя, також могли бути перетворені на рабів. Траплялося, що люди, які серйозно заборгували, віддавали себе в рабство. Якщо раб одружувався із вільною жінкою, то їх діти вважалися вільними. Раб, який тікав і проникав до палацу імператора, автоматично звільнювався. Більшість рабів врешті-решт одержували свободу. Таким чином, місцеве рабство було гуманнішим від того, яке іспанці потім запровадили в Південній Америці, а англійці - у Північній.

Поряд зі світськими соціальними верствами стояли храмові жреці. Уїцілопочтлі і кожний із численних богів меншого рангу мали багато священнослужителів, які приглядали за підтримкою храму, виконували релігійні церемонії та здійснювали ритуальні жертвоприношення. Жреці також заробляли на передбаченні майбутнього по знаках та передвістях. Ацтеки глибоко переймалися майбутніми подіями. Вони радилися із жрецями щодо вибору дружин і чоловіків, майбутньої кар'єри дітей, перед тим, як вирушити в мандри або на війну. Оскільки імператор і багатії осипали богів дарами, то храми мали величезні багатства у формі золотих і срібних ритуальних предметів, статуй, будівель та землі. Жреці, які відали всім цим майном, не одружувалися, і від них очікувалося моральне та благочестиве життя. З податей і ресурсів храмів жреці підтримували школи, допомагали бідним й утримували лікарні. Верховний жрець мав право дорадчого голосу при імператорі і часто користувався значною владою і впливом.

На верхівці соціальної піраміди стояв імператор. Різні історики, що вивчали ацтекське суспільство, щодо походження імператорської династії висловлювали різні думки. Однак превалює версія: серед ацтеків існував звичай, відповідно до якого сини правителів отримували владу не за правом народження, а обиралися. Престол переходив від імператора до найбільш здібного сина однієї з його законних дружин (чисельні наложниці не рахувалися). Вибір здійснювала вузька група жреців, воїнів і державних чиновників. Якщо вимогам не відповідав жоден із синів, то обирався брат або племінник імператора, проте вибір завжди обмежувався сім'єю владаря.

Ацтекському імператору належало бути великим воїном. Одним з його титулів був титул тлахатекухтлі - "володар над людьми". Він вів на бій військо, решта його обов'язків належали до піклування про добробут народу. Імператор мав право нагляду за правосуддям - він вважався останньою апеляційною інстанцією. Імператор також ніс повну відповідальність за забезпечення достатнього запасу харчів і захист свого народу від голоду й інших лих. Так, імператор Монтесума І (1440-1467 рр.) після надто важких наслідків повені, роздав 20 тис. мір зерна із запасів. Ацтекські правителі ставилися до виконання своїх обов'язків дуже серйозно.

Коли іспанці увійшли в листопаді 1519 р. в Теночтитлан, то вони не могли повірити власним очам, так їх вразила велич побаченого. Величні споруди, які піднімалися з води, здавалися зачарованими видіннями. Багато іспанських солдатів питали, чи це не сон? У місті нараховувалося понад 60 тис. домогосподарств. Вищий клас практикував полігамію і мав багато дітей. Переважна більшість господарств користувалася працею великої кількості служників і рабів. Загальне населення оцінювалося у 500 тис. у той час, коли в найбільшому європейському місті - Лондоні - в ті часи проживало тільки 200 тис. городян. Таким чином, жодне з європейських або азіатських міст не могло похизуватися такою чисельністю жителів. Загальна людність ацтекської держави нараховувала приблизно 5 млн осіб. Від початку побудований на соляних болотах Теночтитлан сполучався із сушею чотирма великими дорогами. Широкі прямі вулиці та канали перехрещували місто, а мости через канали були такими широкими і міцними, що по них могли проїхати в ряд десять вершників. Канали переповнювали човни і каное. Уздовж доріг і каналів стояли тисячі прямокутних одноповерхових будинків із вапняку із ліпними фасадами. Незважаючи на те, що місця не вистачало, у багатьох будинках розміщувалися маленькі сади, які разом із численними парками засліплювали барвами квітів і вражали пахощами. Ацтеки любили квіти і використовували