Історичне джерелознавство - Калакура Я.С. - 1.5. Предмети одягу

Вагому частку речових джерел, пам'яток матеріальної та духовної культури України складають предмети одягу. Одяг пройшов тривалий шлях розвитку — від найпростіших шматків шкіри, що захищали від негоди первісного мисливця, до витончених, розшитих сріблом та золотом одностроїв представників вищих верств суспільства різних історичних епох. Історія українського одягу знайшла своє відображення в науковому доробку вітчизняних учених⁵.

На історію, технологію виготовлення, розмаїття предметів одягу перш за все впливають їх функції, які з часом ставали дедалі складнішими, багатограннішими. Найголовнішою функцією одягу безперечно є захисна. Вона безпосередньо пов'язана з географічними та кліматичними особливостями певного регіону Землі (до речі, в деяких сухих і жарких регіонах нашої планети мешкають племена, які й досі не створили власного одягу, оскільки в ньому немає потреби). Географічні умови значною мірою впливають на розмаїття форм та видів предметів одягу, технологію їх виготовлення, склад матеріалів, які при цьому вживаються, тощо. Це можна простежити на прикладі навіть однієї країни, якщо вона займає досить велику територію й охоплює декілька природних зон. Скажімо, на території України, що знаходиться у помірному кліматичному поясі, є своєрідні природні регіони — Карпатські гори, ліс, лісостеп, степ, які зумовили появу локальної специфіки в одязі. Наприклад, поширений по всій Україні народний безрукавний одяг залежно від місцевості побутування мав деякі відмінності. В гірських районах Західної України — це тепла коротенька безрукавка з хутра — кептар; у північних і північно-західних районах передгір'я — сукняна безрукавка — лейбик, бруслик; на території Середньої Наддніпрянщини — легша, хоча й довша безрукавка — керсетка і т. ін. Подібна локальна специфіка характерна й для інших предметів одягу, в тому числі взуття, головних уборів тощо.

Захисна функція одягу виявлялася не лише в тому, що він захищав тіло людини від природних факторів — холоду, вітру, дощу, спеки. Одяг, на думку наших предків, мав захищати й від злих духів, наврочень і т. ін. Тому одягові надавалися оберегові, магічні властивості. Це підтверджується використанням окремих елементів одягу (наприклад, сорочки) в магічних діях та обрядах. Важливу оберегову роль виконували колір та орнаментика одягу, різноманітні прикраси, пояси, стрічки та інші доповнення. Обрядова та пов'язана з нею оберегова функції одягу наприкінці XIX — на початку XX ст. втратили своє давнє значення.

Іншою важливою функцією одягу з давніх часів була естетична. Вже первісна людина робила перші спроби прикрасити одяг пластинками від ікол кабана, камінцями, мушлями тощо. Прикрашання одягу поступово перетворюється на його необхідний атрибут, відбиває художньо-естетичні смаки певного народу, його окремих етнічних, соціальних груп тощо.

Етнічна функція одягу дає змогу простежити спорідненість певних людських спільнот за етнічними ознаками. Костюм, поряд із мовою, звичаями, віруваннями тощо, стає знаком відмінності населення однієї місцевості від іншої. На формування й розвиток етнічної функції одягу впливають також етнокультурні зв'язки між народами від найдавніших часів до наших днів. Незважаючи на спільність багатьох елементів українського національного костюма, локальні його різновиди зберігають яскраву своєрідність, в одних випадках утримуючи в собі архаїчні ознаки, в інших — риси, що виникли у процесі етнокультурного обміну з сусідніми етнічними групами або народами.

Одяг, так само як і інші групи історичних джерел, відображає соціальний розвиток суспільства, виконує важливу соціальну функцію. Він виступає ознакою належності людини до певного соціального прошарку, професійної групи тощо. Звідси й соціально-економічна диференціація одягу, його кількісних та якісних показників. У феодальному суспільстві багатьох країн Європи регламентація одягу навіть передбачалася законодавством: так, не дворянам забороняли носити шовковий або оксамитовий одяг, вбрання червоного кольору і т. ін. Впровадження в обов'язковому порядку для всіх російських станів, крім духовенства та селянства, спочатку угорського, а потім німецького одягу було однією з характерних ознак "великих" реформ Петра І. Регламентується державними законами службовий, формений одяг певних професійних груп і сьогодні (військова, міліцейська, шкільна форма тощо).

Давньоруський одяг. Реконструкція

Серед важливих функцій одягу слід згадати й статевовікову, яка пов'язана не тільки з фізіологією людського організму, а й з характером діяльності різних за статтю та віком людей і відповідно — їхнім становищем у суспільстві. Приміром, чоловічі штани — це досить пізнє явище, походження якого, окрім кліматичних причин, пов'язане із освоєнням їзди верхи, а також орного способу обробітку фунту. Статевовікова функція одягу була тісно пов'язана і з народною етикою. Недотримання людиною загальноприйнятих норм убрання відповідно до вікового, статевого, станового, навіть смакового цензу певної історичної доби сприймалося як порушення суспільної моралі (а інколи й закону).

Відповідно до функціонального призначення, а також розмаїття людських потреб одяг поділяється на значну кількість груп, видів та різновидів. Основою найбільш загальної класифікації одягу є його поділ залежно від статі людини на чоловічий і жіночий відповідно до вікових груп. Наприклад, жіночий одяг поділяється на дівочий, вбрання для молодиць, літніх жінок (так само як і для чоловіків — юнацький, для зрілих та літніх чоловіків). У новітні часи межі цього поділу поступово стираються.

Кліматичні умови впливають на кількість та розмаїття одягу. В Україні, з її помірним кліматом, основу костюма складав натільний одяг — переважно чоловіча і жіноча сорочка, поєднаний із одягом поясним або стегновим — розпашні або глухі спідниці у жінок, штани у чоловіків. Цей комплекс одягу українці використовували переважно влітку, хоча коливання температури навіть у літній період змушувало використовувати легкий допоміжний одяг, який захищав верхню частину тіла. Він міг бути з рукавами (кофти, куртки) й без рукавів (кептарі, лейбики). В осінньо-зимовий період використовувалися різні види теплого одягу, які захищали від холоду весь стан людини. Предмети, що входять до цієї групи, одягаються поверх основного комплексу, тому вона називається верхнім одягом.

Окрему групу убрання людини складають головні убори, що мають захисну функцію (у тому числі й проти зброї), яка в давнину тісно поєднувалася з обереговою. Цікавими різновидами головних уборів були й ті, що мали прикрашати дівчат (вінки зі стрічками, вінці тощо), використовувались з обрядовою метою. Головні убори поділяються на літні і зимові, жіночі і чоловічі, за соціальними та професійними ознаками.

Важливою групою предметів одягу є взуття. В Україні побутувало взуття, що прикривало стопу ноги (личаки, постоли, черевики), стопу та гомілку (чоботи, валянки). До групи взуття відносять також різні допоміжні види утеплення та захисту ноги. Взуття, так само як і інші предмети одягу, відображає різноманітні аспекти життя та діяльності свого власника.

Одяг класифікують за різноманітними формально-змістовими ознаками, наприклад, за матеріалом (шкіряний, полотняний, шовковий тощо), за технікою виготовлення (плетений, в'язаний, тканий), за призначенням (святковий, буденний, робочий, обрядовий) та ін. Нарешті, важливою ознакою предметів одягу є їх етнічна приналежність.

Всі групи одягу мають своє походження і тривалу історію розвитку, значну кількість місцевих варіантів, які визначалися такими чинниками, як крій, колорит, орнаментика, характер поєднання у комплекс, способи носіння тощо. Найдавнішими матеріалами для одягу на території України були шкури тварин, рослинні волокна та вовна. З винайденням веретена, прядки й особливо ткацького верстата значно розширилося використання матеріалів із волокон рослинного і тваринного походження.

Перші форми одягу були накидними й виготовлялися із шматків тканини або шкури тварини. Накидки кріпилися зав'язками чи шпильками на плечах або шиї людини. Стегна також обгортали шматками тканин, що кріпились на талії. Виробництво одягу поступово удосконалювалося завдяки підвищенню майстерності драпірування тканин навколо стану людини. З опануванням техніки зшивання окремих шматків тканини або шкіри предмети одягу стали більш досконалими і різноманітними за формою і призначенням. Наступний крок у процесі подальшої еволюції одягу був пов'язаний із опануванням техніки крою, завдяки чому стало можливим створювати такі форми одягу, які найточніше повторювали натуральні пропорції фігури людини, давали змогу їй вільно рухатись і діяти.

Український традиційний костюм характеризується поєднанням різних способів створення багатоманітних форм убрання. Тут можна виділити стародавні види стегнового одягу (запаска, дерга), прямокутні шматки тканини якого трималися на фігурі за допомогою зав'язок чи поясів. Поряд із цим побутував частково зшитий одяг — плахта, яка згадується у документах XVI ст. Через три століття вона стала елементом святкового вбрання жіноцтва Середньої Наддніпрянщини. Різні способи драпірування довгого прямокутного шматка тканини збереглися в такому жіночому головному уборі, як намітка, що має стародавнє походження. Продовжується ця традиція і в сучасних способах пов'язування хусток.

Костюм — явище конкретно-історичне, продукт розвитку певного етносу, нації, етнографічної або локальної групи. Він відбиває цей розвиток специфікою своїх функцій, матеріалу, крою, способів носіння, само бутністю колориту, орнаментики, різних доповнень, неповторністю загального силуету. Ознаки етнічної специфіки та етнокультурної спорідненості в костюмі різних народів є важливим джерелом пізнання етнічної історії від найдавніших часів до наших днів. Традиційний костюм є важливим продуктом культури конкретного народу, вивчення цього явища проливає світло на питання ґенези даного етносу, його історичного розвитку, наочно розкриває етнокультурні взаємозв'язки і взаємовпливи.

Одяг представників різних станів України XVI—XVIII ст. Реконструкція

На думку української дослідниці Т. Ніколаєвої, саме тими територіями, де в пізніші часи збереглися жіночий поясний одяг з одного або декількох шматків саморобної тканини, тунікоподібні сорочки, складні жорсткі форми жіночих головних уборів — очіпки тощо (Наддністрянщина, Наддніпрянщина, південь Поділля), проходила межа, по якій на зламі двох епох відбувалися взаємопроникнення античної і давньослов'янської культур, етнокультурні контакти наших предків із цивілізаціями Давнього світу.

Побутування в Україні різновидів одягу східного зразка — широких чоловічих штанів, золототканих чоловічих поясів, жіночого халатоподібного осінньо-зимового одягу — свідчить про давні й тривалі етнокультурні зв'язки з іншими народами. Глухі зшиті форми убрання, саморобне плетене взуття українців мають чимало спільних рис із білоруським, азіатським, російським і балтським одягом, свідчать про їх спілкування в минулому з північними сусідами. Водночас поєднання усіх елементів у костюмний комплекс, використання оригінальних технологій виготовлення та опорядження одягу дає можливість дослідникам безпомилково ідентифікувати комплекси вбрання, що побутували в Україні протягом століть.

Таким чином, предмети одягу разом з іншими джерельними комплексами складають вагому частку речових джерел, що містять цінну інформацію про історичне минуле українського народу, інших етносів, які населяли землі України в різні епохи, дають змогу уточнювати й доповнювати відомості щодо етногенезу української нації, історії окремих етнографічно-регіональних, соціальних, професійних та вікових груп, розвитку культури, побуту, духовності.

Речові джерела разом з іншими джерельними комплексами становлять джерельну базу досліджень історичних фактів, подій та явищ.

Завдання та запитання для самоконтролю

1. Дайте загальну характеристику речових джерел та їх інформативних властивостей для історії України.

2. Назвіть основні групи речових джерел.

3. У чому, на вашу думку, полягає специфіка і джерельна цінність пам'яток архітектури? Назвіть їх основні групи.

4. Чим визначається джерельна цінність нумізматичних пам'яток?

5. Назвіть основні етапи функціонування монетних систем на теренах сучасної України у різні історичні епохи.

6. Охарактеризуйте роль предметів зброї у вивченні української історії.

7. Розкрийте джерельне значення предметів одягу.

Бібліографічні посилання

1. Див. : Баран В. Д. Давні слов'яни. Серія "Україна крізь віки". Київ, 1998. T. 3.

2. Анохин В. А. Монеты античных городов Северо-Западного Причерноморья. Киев, 1989; Белая О. Історія Києва у монетних скарбах // Українська нумізматика і сфрагістика. 1999. N9 2; Зварич В. В. Нумизматический словарь. Львов, 1974; Зубко А. М. Загадка виникнення київської гривні //Українська нумізматика і боністика. 1999. № 2; Козубовський Г. Грошовий обіг в Україні XVI ст. //Українська нумізматика і боністика. 1999. № І; Котляр М. Ф. Нариси історії лічби и обігу монет на Україні XIV—XVII ст. Київ, 1981; Котляр Н. Ф. Кладоискательство и нумизматика. Киев, 1974; Котляр Н. Ф. О технике чеканки монет в Червоной Руси XIV—XV вв. // Труды Гос. Эрмитажа. Т. IX. Ленинград, 1967; Тхоржевський Р. Й. Нариси історії грошей в Україні. Тернопіль, 1999.

3. Асеев Ю. С. Архитектура древнего Киева. Киев, 1982; Висоцький С. О. Золоті Ворота в Києві. Київ, 2000; Віроцький В. Д. Храми Чернігова. Київ, 1998; Віроцький В. Д., Карнабіда А. А., Киркевич В. Г. Монастирі та храми землі Сіверської. Київ, 1999; Геврик Т. Втрачені архітектурні пам'ятки Києва. Київ, 1991; Дегтярьов М. Г., Реутов А. В. Михайлівський Золотоверхий монастир. Київ, 1999; Ернст Ф. Київська архітектура XVII віку //Київ та його околиця в історії та пам'ятках Київ, 1926; Кам'янець-Подільський. Державний історико-архітектурний заповідник. Київ, 1990; Киркевич В. Г. Церква Покрови Пресвятої Богородиці. Київ, 1999; Кілессо С. К. Архітектурні та мистецькі скарби Богданового краю. Київ, 2000; Кілессо Т. С. Видубицький монастир. Київ, 1999; Кілессо Т. С. Кирилівський монастир. Київ, 1999-Комсч А. И. Древнерусское зодчество конца X — начала XII в.: Византийское наследие и становление самостоятельной традиции. Москва 1987; Лазарев В. Н. Михайловские мозаики. Москва, 1966; Лукомский Г. К. Киев. Церковная архитектура XI — XIX века. Византийское зодчество. Украинское барокко. Киев, 1999 (Репр. 1923 г.)- Мацюк Орест. Замки і фортеці Західної України. Львів, 1997; Нікітченко Н. М. Собор Святої Софії в Києві. Київ, 2000; Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР. Киев, 1983— 1986. Т. 1—4; Січииський В. Українська архітектура //Українська культура. Лекції за редакцією Дмитра Антоновича. Київ, 1993; Тарапушенко С. А. Дерев'яна монументальна архітектура Лівобережної України. Київ, 1976; Тропи А/. В. Мукачевский замок. Ужгород, 1982; Фіголь М. Мистецтво стародавнього Галича. Альбом. Київ, 1997; Цапенко М. Архитектура Левобережной Украины XVII—XVIII веков. Москва, 1967.

4. Винклер фон П. Руководство к истории, описанию и изображению ручного оружия с древнейших времен до начала XIX в. Москва, 1992; Крип'якевич І., Гнатевич Б., Стефанів З. та ін. Історія українського війська: від княжих часів до 20-х pp. XX ст. Львів, 1992; Палієнко В. Київська артилерія в національно-визвольній боротьбі українського народу: друга половина XIV — початок XVIII ст. //Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку. Київ, 1991; Панібудьласка А., Канцелярук Б. Історія української зброї. Словник військових термінів. Київ, 1993.

5. Карпинець И. Кептари украинского населения Карпат //Карпатский сборник. Москва, 1976; Маслова Г. Народная одежда в восточнославянских традиционных обычаях и обрядах XIX — начала XX вв. Москва, 1994; Матейко К. Український народний одяг. Київ, 1997; Ніколаеєа Т. Історія українського костюма. Київ, 1996.