Історичне джерелознавство - Калакура Я.С. - 5.8. Періодична преса як історичне джерело

У джерельній базі нової та новітньої історії України провідне місце займають періодичні видання, основними різновидами яких є газети і журнали. їх специфічною рисою, як джерела, є комплексний, синтетичний характер: у них представлено багато форм інформації (документальна, поточно-хронологічна, особового характеру тощо). Преса характеризується також оперативністю подання інформації про події, безпосередністю відображення останніх, що підвищує її джерельну цінність. Практика публікації на сторінках газет і журналів офіційних матеріалів — постанов органів державної влади, документів політичних партій та громадських організацій — перетворює пресу на своєрідну скарбницю джерел епохи, які різнопланово висвітлюють події.

Перші друковані газети виникли ще на початку XVII ст. у Бельгії та Франції. Історія преси в Україні сягає 9 липня 1749 p., коли у Львові вийшов друком листок "Кур'єр львівський" (польською мовою), що містив відомості про релігійне та світське життя міста. Більшість дослідників першою газетою в Україні вважають львівський щотижневик "Gazette de Leopol", що вийшов І січня 1776 р. французькою мовою (до нашого часу зберігся лише один номер цієї газети). Наприкінці XVIII ст. у Львові з'явилося ще кілька газет польською та німецькою мовами. Першим львівським щоденним виданням була газета "Dziennik patryjotycznych politykow", що виходила польською мовою у 1792—1798 pp. (з перервами).

Перша газета українською мовою "Зоря Галицька" вийшла в Галичині 15 травня 1848 р. Вона видавалася до квітня 1857 р. як орган Головної Української Ради. В 1849 р. у Львові засновано урядовий часопис "Галицько-Руський вісник". Він виходив тричі на тиждень і друкував головним чином офіційні матеріали. Напівофіційним органом, що видавався в Австро-Угорщині для українців, був "Вісник для русинів в Австрійській державі" (1850— 1856).

На Буковині перша газета румунською і німецькою мовами вийшла у 1848 р., а в Закарпатті першою була "Церковна газета" ("Церковний вісник"), що видавалася у 1856—1858 pp. у Будапешті.

На Наддніпрянській Україні розвиток періодики зумовлювався політикою російського царизму. Перші газети та журнали на підросійській Україні почали видаватися на початку XIX ст. У Харкові були започатковані такі видання, як "Харьковский еженедельник" (1812), гумористичний журнал "Харьковский Демокрит" (1816), громадсько-політичний журнал "Украинский вестник" (1816—1819), "Украинский журнал" (1824 —1825), "Украинский альманах" (1831), "Запорожская старина". Особливої уваги заслуговує "Украинский вестник" — один із перших краєзнавчих журналів, який уміщував багато матеріалів з історії, географії, етнографії України. В його роботі брали участь Г. Квітка-Основ'яненко, П. Гулак-Артемовський, декабрист О. Раєвський, В. Каразін та ін. У 1817—1823 pp. видавалися "Харьковские известия", частина матеріалів у яких друкувалася українською мовою.

В Одесі з 1828 р. почала виходити щоденна газета "Одесский вестник", яка видавалася протягом 65 років. У Києві першою газетою були "Киевские объявления" (1835—1839). У 1837 р. тут засновано газету "Воскресное чтение", яка проіснувала майже до кінця століття. У 1840 p. М. Максимович розпочав видання альманаху "Киевлянин", всього вийшло у світ три числа цього збірника.

Принципове значення для становлення преси як історичного джерела мала поява у 1838 р. в усіх губернських центрах України губернських відомостей (у їх назві відтворювалася назва відповідної губернії, наприклад, "Киевские губернские ведомости"). Відомості були друкованим органом губернських властей і відображали офіційну точку зору на ті чи інші події. Проте вони мали суттєву перевагу над іншими виданнями: їх матеріали не підлягали цензурі (за винятком 1863 — 1881 pp.). Мабуть, цим пояснювався той факт, що багато хто з учених охоче друкував у них матеріали з місцевого краєзнавства.

Губернські відомості видавалися російською мовою і мали дві частини: офіційну і неофіційну, причому іноді кожна з них виходила окремими випусками. В офіційній частині друкувалися постанови, розпорядження центральних та місцевих властей. Для істориків неабияку цінність мають матеріали неофіційної частини, де уміщувалися історичні есе, спогади, огляди літератури, бібліографічні покажчики з історії краю тощо. Деякі "Ведомости" (Полтавські, Чернігівські) завдяки активній участі в них відомих громадських діячів перетворилися на своєрідні центри історико-краєзнавчої роботи і відповідних публікацій за участю відомих учених-українознавців.

У 60-ті роки XIX ст. кількість газет та журналів значно збільшилася. З'явилися газети, розраховані на ширші кола читачів: "Киевлянин" (Київ, 1864), "День" (Одеса, 1869), "Новороссийский телеграф" (Одеса, 1869) та ін. В умовах піднесення українського національного руху, в Петербурзі було засновано журнал "Основа" (1861—1862), за участю Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова, О. Кістяківського, О. Лазаревського та інших діячів української науки і культури. Частина матеріалів журналу друкувалася українською мовою. Проте вже у 1863 р. вийшов сумнозвісний Валуєвський циркуляр, згідно з яким друкування книг та газет українською мовою заборонялося. Тому в наступні роки видання періодики українською мовою в Росії було припинено аж до революції 1905— 1907 років.

Наприкінці XIX ст. кількість періодичних видань помітно зросла. У багатьох містах почали виходити масові щоденні газети, значення яких, як історичного джерела, важко переоцінити. У Західній Україні першою щоденною газетою (з 1888 р.) стала львівська газета "Діло" (1880—1916). На той час у Львові видавалося чимало журналів народно-демократичного і радикального спрямування ("Друг", "Світ", "Громадський друг", "Народ", "Житє і слово"), у становленні й діяльності яких активну участь брав І. Франко. Деякі з цих видань, зокрема "Громадський друг" (1878—1879), уміщували матеріали з Наддніпрянщини і загальноукраїнську інформацію.

У 1882 р. у Києві був заснований журнал "Киевская старина", який перетворився на головний друкований орган Київської Громади. Протягом 25 років на його сторінках друкувалися численні історичні джерела, наукові праці з українознавства, книжкові огляди тощо.

Наприкінці XIX ст. українські часописи виникли й поза межами України. Най відоміший із них — "Громаду" (1878—1882) — заснував у Женеві М. Драгоманов. Завдяки участі в ньому І. Франка, М. Павлика, С. Подолинського та інших відомих діячів це видання набуло великої популярності.

З появою в Україні політичних партій та рухів виникла партійна преса. Оскільки діяльність політичних партій у Росії тривалий час була заборонена, партійна преса мала нелегальний характер. Першим соціал-демократичним друкованим органом була газета "Вперед", заснована 6 січня 1897 р. Починаючи з третього номера вона стала органом Київського Союзу боротьби за визволення робітничого класу. У серпні 1897 р. в Києві почала виходити "Рабочая газета". На І з'їзді РСДРП її було проголошено друкованим органом партії.

У період революції 1905—1907 pp. на короткий час склалися умови для видання опозиційних газет та журналів. У листопаді 1905 р. була скасована попередня цензура періодичних, а з квітня 1906 р. й неперіодичних видань. Це сприяло появі нових численних видань. В Україні почали виходити 16 україномовних газет і журналів. Щоправда, вже наприкінці 1906 р. завдяки репресивним діям властей їх кількість скоротилася до чотирьох. Як згадував Є. Чикаленко, періодичні видання "виникали і щезали, як бульки на воді"100. Багато які з видань закривалися вже після виходу у світ першого номера. Так було з газетами "Народное дело" (Одеса, 1906), "Народна справа" (Одеса, 1906), "Запоріжжя" (1906) та іншими. Типовим звинуваченням на адресу українських газет була пропаганда сепаратизму. Лише з грудня 1905 по 21 січня 1906 р. в Києві, наприклад, було порушено 74 карні справи проти редакторів місцевих газет¹⁰¹.

Перша українська газета на Наддніпрянщині — "Хлібороб"— була заснована у місті Лубни Полтавської губернії в листопаді 1905 р. Вона виходила за редакцією В. Шемета. До заборони вдалося випустити п'ять номерів, які мали велику популярність серед населення, особливо селян. З кінця 1905 р. у Полтаві видавалася газета "Рідний край", у Могилеві-Подільському з 1906 р. — "Світова зірниця". 1 січня 1906 р. у Києві за участю С. Єфремова та В. Чикаленка була заснована газета "Громадська думка". Заборонена владою, вона почала виходити у вересні 1906 р. лід назвою "Рада". Газета перетворилася на координаційний центр українського національно-визвольного руху Наддніпрянщини.

У 1907 — 1909 pp. за участю М. Порша, В. Садовського, Я. Міхура, С. Петлюри виходив щотижневик "Слово". Значний резонанс серед громадськості країни мали публікації літературно-наукового і політичного щомісячника соціал-демократичного напряму "Дзвін", який видавався у Києві в 1913—1914 pp. за участю Д. Антоновича, В. Левинського та інших відомих українських діячів.

Всього в Україні до 1917 р. видавалося 1200 назв газет. На жаль, не всі з них збереглися. Найповніша колекція тогочасної періодики представлена в Національній бібліотеці України ім. В. Вернадського (320 назв).

Значна кількість українських часописів на початку XX ст. виходила за межами України. У Петербурзі з березня 1907 р. видавалася за редакцією Д. Донцова газета "Наша Дума" — орган української фракції II Державної Думи. Після її заборони до червня 1907 р. раз на тиждень виходила газета "Рідна справа — Думські вісті". У Москві в 1912 — 1913 pp. видавався журнал "Украинская жизнь" за редакцією С. Петлюри та О. Саликовського. У Женеві в 1915 — 1916 pp. українські соціал-демократи випускали за редакцією Л. Юркевича газету "Боротьба".

Справжній ренесанс української періодики пов'язаний з Українською революцією 1917—1920 pp. та відновленням української державності. В 1917 р. в Україні виходило понад 550 газет різних політичних напрямів. Усі ці видання є важливим джерелом для вивчення тогочасних подій. Особливу цінність серед них мають видання Центральної Ради — "Нова Рада", "Вістник Генерального Секретаріату Української Народної Республіки", а також газети провідних політичних партій України — "Боротьба" (орган Української партії соціалістів-революціонерів), "Робітнича газета" (орган Української соціал-демократичної партії) та ін.

Зі встановленням радянської влади періодична преса стала розглядатися більшовиками як головна ідеологічна зброя у боротьбі за "радянізацію" України. Склався формальний поділ преси за напрямами: на партійну, радянську, профспілкову, комсомольську, кооперативну, видання громадських організацій, хоча усі вони перебували під невсипним наглядом більшовицьких партійних органів. Змінилося обличчя газет — обов'язковим атрибутом кожної з них стали, наприклад, передові статті, в яких редактори видань, виходячи з настанов Комуністичної партії, визначали пріоритетні завдання друкованих органів на різних напрямах роботи. Встановлення жорсткого партійного контролю над пресою призвело до збіднення її змісту. Газетні сторінки заповнювалися одноманітними матеріалами (постановами партійних органів та іншою обов'язковою інформацією). Були здійснені кроки щодо забезпечення періодичних видань однотипною, політично перевіреною інформацією. З цією метою ЦВК Рад України у березні 1919 р. створив Радіотелеграфне агентство України (РАТАУ), яке наділялося правами центрального відомства УСРР. З утворенням Радянського Союзу було створено Телеграфне агентство СРСР (ТАРС), матеріали якого були зобов'язані публікувати усі друковані органи. Для всіх видань запроваджувалася цензура.

Гласність частково проникла на сторінки преси лише в період горбачовської перебудови. З середини 80-х років, крім офіційних, почали з'являтися самвидавні газети та часописи, а до 1990 р. в Україні вже склалася мережа незалежних газет, частина з яких мала антикомуністичну спрямованість.

Певною специфікою вирізнялася преса Західної України, Буковини, Бессарабії та Закарпаття 20—30-х років, а також періодика української діаспори.

Принципово новий етап у діяльності періодичної преси, розвитку її як історичного джерела розпочався з відновленням суверенної української держави. Цензура, партійний або державний контроль за змістом періодики були скасовані. Значно зросла кількість газет і журналів, збагатився їх зміст, поліпшилася якість. За станом на 1 січня 1999 р. в Україні виходило 4018 друкованих засобів масової інформації (зареєстровано ще більше—8300)¹⁰².

Орієнтуватися в океані преси історику допомагають численні бібліографічні покажчики. Деякі з них присвячені періодичній пресі Російської імперії¹⁰³. Понад 600 назв газет і журналів, що видавалися в Україні у 1816 — 1916 pp., зафіксовані в бібліографічному посібнику В. Ігнатенка¹⁰⁴. Його дані можна уточнити за каталогами дореволюційних газет, створеними за фондами Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського¹⁰⁵. Ця бібліотека нині створює серію бібліографічних покажчиків преси з різних періодів історії України XX ст. (1917-1920, 1921-1925, 1926-1929, 1930-1934, 1941-1945 pp. тощо). Деякі з них уже побачили світ¹⁰⁶.

Узагальнюючий характер мають довідники періодичної преси, підготовлені Книжковою палатою України — "Періодичні видання УРСР". Окремі випуски присвячені опису газет за періодами: 1917—1960 pp. (Харків, 1965); 1961 — 1980 pp. (Харків, 1983). Створювалися також відповідні журнальні покажчики: 1918—1950 pp. (Харків, 1956); 1951-1960 (Харків, 1964); 1961-1975 pp. (Харків, 1984); 1976—1980 pp. (Харків, 1988). На жаль, за радянських часів до покажчиків не включалася українська періодика, що видавалася за межами СРСР, тому за довідками про її стан варто звертатися до покажчиків західноукраїнської та зарубіжної періодики ¹⁰⁷. Сучасний стан періодичних видань України також відображений у довідковій літературі¹⁰⁸.

Досліджуючи періодичну пресу як джерело, слід мати на увазі, що на зміст газет та журналів, рівень повноти й об'єктивності вміщеної в них інформації впливали не лише кваліфікація авторів та редакційних працівників, а й умови, в яких видавалися друковані органи. Наприклад, у царській Росії періодична преса видавалася в умовах жорсткої попередньої цензури, запровадженої ще у 1720 р. Про характер настанов органам цензури дає уявлення царський указ від 20 червня 1848 р., в якому наголошувалося: "Не должно быть допускаємо в печать никаких, хотя бы косвенных порицаний действий или распоряжений правительства и установленных властей, к какой бы степени сии последние не принадлежали" ¹⁰⁹.

Цензура супроводжувала всю діяльність преси України з часу її виникнення і майже до кінця XX ст. : адже й за радянських часів вона продовжувала жорстко контролювати засоби масової інформації. Цим опікувалися Головліт України та його філії на місцях.

Сучасні історичні журнали України

Тому, використовуючи періодику як джерело, слід ураховувати законодавство про цензуру, пам'ятаючи, що деякі теми взагалі заборонялися для висвітлення у пресі. Наприклад, напередодні селянської реформи 1861 р. в Росії уряд спеціальною постановою від 22 квітня 1858 р. заборонив обговорення в пресі проблеми викупних платежів, тобто найбільш гострого питання реформи. За радянських часів партійні органи під час голодомору 1932 — 1933 pp. і в наступні роки заборонили уживати навіть само слово "голод", тому матеріали про голодомор 1932 — 1933 pp., так само як і про голод 1946 — 1947 pp. в офіційній періодиці СРСР відсутні.

Ліквідація будь-яких цензурних обмежень у видавничій діяльності після проголошення незалежності України не знімає проблеми критичної перевірки відомостей, що наводяться у пресі. Для багатьох видань і сьогодні є актуальним питання об'єктивності у висвітленні подій, неадекватної оцінки тих чи інших явищ і фактів і т. ін. Тому при користуванні пресою доцільно застосовувати порівняльний аналіз відомостей, що містять у собі газети та журнали різних політичних орієнтацій. Такий підхід є запорукою об'єктивної оцінки джерел і правдивого висвітлення подій.

Незважаючи на складні умови праці, більшість журналістів в усі часи намагалися донести до читачів об'єктивну інформацію з усіх сучасних їм проблем, тому преса для історика є одним з основних комплексних джерел з історії українського суспільства за останні століття.