Історія нових незалежних держав - Орлова Т.В. - Головні орієнтації світського ісламізму

Головні орієнтації світського ісламізму полягають у:

1) формуванні високого рівня самооцінки завдяки приналежності до світової релігії та ісламської цивілізації;

2) зміцненні надії на успіх розвитку країни і народу завдяки їх богообраності;

3) відданості "кісму" (долі) мусульманина, наполегливості й терпінні як його чесноти, а також виконанні обов'язку, що втілюється у розквіті рідної землі;

4) наголошенні на миролюбне ставлення ісламу до представників інших конфесій єдинобожжя;

5) погоджувальному характері ісламської общинної етики, її орієнтованості на стабільність;

6) особистій відкритості;

7) пріоритеті національно-державного елементу, пошані до влади і до того, хто перебуває на її верхівці.

Зі здобуттям незалежності більшість держав Центральної Азії встала на шлях авторитаризму і напівавторитаризму, а деякі (Туркменістан і частково Узбекистан) перетворилися, по суті, на диктатури. Типовою для регіону стала модель "імітаційної демократії": при зовнішньому збереженні інститутів і процедур плюралістичного суспільства їх демократична сутність вихолощується. Вибори президентів у цьому випадку замінюються подовженням повноважень діючих керівників, у той час як депутатів підконтрольних владі парламентів переобирають із використанням величезного адміністративного ресурсу, що іноді перетворює в основному передбачувані вибори на фарс.

Процес упровадження такої системи полегшується тим, що місцеві еліти сформували своєрідну систему сімейно-бюрократичного капіталізму. Відомий фахівець із Центральної Азії Б. Румер зазначає: "В країнах регіону склалися мафіозно-кланові структури із притаманними їм патрон-клієнтськими відносинами. Зміцнило поєднання бюрократії з легальним і нелегальним бізнесом. Сила зчеплення політичної та бізнес-еліти заснована на трьох компонентах: клановість, взаємозалежність "патрон — клієнт" і володіння компроматом один на одного. Посилюється інформаційна закритість і придушення незалежних засобів масової інформації".

"Сімейність" і "протиборство кланів" — фактори, що визначають конфігурацію і зміст внутрішньополітичного життя у нових незалежних державах Центральної Азії. Вони історично типові для будь-якого азіатського суспільства, і з ними дуже складно боротися. У цьому регіоні правила гри диктує правитель або правляча панівна група ("сім'я") і лояльні до неї олігархи, клани та ін., які контролюють природні багатства, фінансові потоки, приватизовані активи і прибутки від концесій, наданих іноземним компаніям.

Центральноазіатським державам не вдасться швидко подолати складнощі демократичного транзиту, і становище в більшості з них навряд чи зміниться найближчим часом. Становлення демократичного суспільства неможливе, якщо не здійснювати ключові реформи, насамперед на місцевому рівні. Ці республіки потребують заміни тих представників правлячої еліти та бюрократичного апарату, які ментально нездатні до докорінних змін, використовують своє службове становище виключно з метою самозбагачення і турбуються лише про збереження влади. Казахський політолог К. Карін зазначив: "Відмінність політичної ситуації в Центральній Азії від ситуації в Грузії або на Україні полягає у тому, що населення у двох останніх країнах виступало і виступає із закликом до влади розпочати демократичні реформи. В країнах Центральної Азії ключове питання у політичному порядку денному — боротьба з корупцією. На його тлі тема демократизації відходить на другий план. Через це, до речі, і зростає підтримка екстремістських організацій, оскільки вони агітують не за демократію, а за чесну владу". Хоча практично всі лідери ННД Центральної Азії говорять про демократію як про ідеал. Бо залишатися поза межами всесвітнього "демократичного клубу" в сучасному світі означає бути "поза межами системи", тобто "вигнанцем".

Американський інститут Дім Свободи (Freedom House), працівники якого займаються аналізом розвитку демократій у світі, у 2003 р. назвав "невільними" більшу частину цих держав: Туркменістан лідирував із 7 балами з 7 із розробленою Домом Свободи шкалою, потім місця посідають Узбекистан (6,5), Казахстан (в), Киргизстан (5,6), Таджикистан (5,5). Усі вони дрейфують у бік тих або інших форм авторитаризму.

Центральноазіатські держави належать до найбільш корумпованих країн світу, відзначається у звіті за 2007 p., підготовленому міжнародною організацією "Transparency International". Узбекистан посів перше місце за корумпованістю (хабарництвом) серед центральноазіатських країн, зайнявши 175-те місце серед 180 країн і територій, котрі увійшли у рейтинг "Індекс сприйняття корупції". Туркменістан розмішувався на 162-й позиції, а Казахстан, Киргизстан і Таджикистан поділили 150-те місце. Найменш корумпованими країнами визнали Данію, Фінляндію та Нову Зеландію.

Пострадянські республіки Центральної Азії зіткнулися зі складною проблемою, пов'язаною зі знаходженням оптимального поєднання традиційних національних цінностей і цілей та цінностей модернізації, що дало б змогу уникнути руйнівних соціальних дисфункцій, перенапруження соціальних структур і механізмів управління. Потрібно органічно поєднати елементи традиції та інновації. На прикладі розвитку Японії та інших держав Азіатсько-Тихоокеанського регіону видно, що вони можуть функціонально доповнювати одне одного: поєднання колективістської, общинної у своїх витоках етики і принципів індустріалізму. В Центральній Азії спостерігається орієнтація в значній мірі на земні цінності етики ісламу, що сприяє формуванню загальної прагматичної орієнтації; збереження у більшості населення, насамперед сільського, традиційної трудової етики й обмежене поширення європейських споживчих стандартів створюють сприятливі умови для прискореного розвитку на початковому етапі модернізації. Однак її подальший розвиток буде невідворотно породжувати численні економічні, соціальні та культурні проблеми, зокрема:

— створення необхідних умов для широкого залучення до країн іноземного капіталу;

— питання ефективної національної моделі державного капіталізму; її здатності зберегти й удосконалити промисловий потенціал.

Серйозною проблемою залишається й інтенсифікація сільськогосподарського виробництва, розв'язати яку можна шляхом поєднання традиційної трудової етики селянства і сучасних аграрних технологій та форм організації сільськогосподарського виробництва. Варто зазначити, що там, де в молодих державах скороспішні реформи здійснювали лідери, котрі декларували демократичні цінності, як це було в Киргизстані, національне господарство довели до катастрофи. Там, де назрілі зміни здійснювали колишні комуністи, застосовуючи авторитарні методи (Казахстан, Узбекистан, Туркменістан), результати були більш задовільні.

Здобувши незалежність, нові держави Центральної Азії зіткнулися із труднощами, що були і в інших колишніх республіках СРСР: розірвання виробничо-господарських зв'язків, припинення дотацій із союзного бюджету, зменшення обсягів виробництва, висока інфляція і зростання цін. Економіка і досі залишається слабкою, що зумовлює низький рівень життя. Це, в свою чергу, спричинює колосальні міграційні потоки.

Розрізняли міграцію внутрішню та зовнішню. Внутрішня в основному проходила лінією "менш розвинені райони й області — більш розвинені", "село — місто". Відчувши проблему безробіття, брак державних дотацій промисловості й сільського господарства, населення (переважно молодь і люди працездатного віку) почало змінювати міграційну картину в державах регіону. Треба особливо наголосити, що в усіх центральноазіатських республіках, за винятком Казахстану, сільське населення переважає над міським: у Туркменістані воно становить 60 %, Киргизстані, Таджикистані й Узбекистані — 63—70, у Казахстані — 44 %. Міграція сприяла посиленню маргіналізації сільського населення, яке прибувало до міст.

Саме з цих країн відбувається наймогутніший потік зовнішньої міграції серед усіх пострадянських ННД. Зовнішня міграція початку і середини 1990-х років припадала здебільшого на країни СНД, в основному Росію, і країни далекого зарубіжжя — переважно Євросоюзу. Погіршення політичного, економінного, соціального становища, як реального, так і очікуваного, спонукало до масового від'їзду етнічних росіян, українців, німців, поляків та ін. Разом із тим поверталися на історичну батьківщину етнічні казахи, киргизи, узбеки із сусідніх країн — переважно з Китаю, Монголії, Афганістану. Проте це явище не можна оцінити однозначно. Приваблені закликами урядів центральноазіатських держав повернутися під відповідні гарантії — одержання житла, соціальної допомоги, прибульці насправді зіткнулися з багатьма складнощами, насамперед, фінансового, соціального і адаптаційного характеру. ННД виявилися неготовими до прийняття нових громадян. Тому через певний час почався обернений відплив із країн.

В останнє десятиліття все чіткіше вимальовується картина міграційних потоків самого регіону: сторонами, які "приймають", насамперед Росія і Казахстан (відповідно 81 і 12—13 % зовнішніх міграційних потоків), а "відправляють" Киргизстан, Узбекистан, Таджикистан. Економічна мотивація міграції з цих республік пояснюється надлишком трудових ресурсів при нестачі природних ресурсів, низьким рівнем розвитку економіки, що призводить до невисокої оплати праці населення і зростання безробіття. На кінець 2003 р. середня заробітна плата у Казахстані становила — 192 дол., Киргизстані — 43,8, у Таджикистані — 21,9 дол. (На той час у Росії середня заробітна плата становила 249 дол.) За даними Міністерства внутрішніх справ Киргизької республіки, кожний четвертий працездатний громадянин цієї країни перебуває на території Росії. З Таджикистану, починаючи з 1992 р., з метою заробітку виїздили від 29 до 39 % населення.

Трудова міграція прямим або опосередкованим чином сприяє стабілізації внутрішньої ситуації та розвитку середньоазіатських країн. Безпосередній вплив тут полягає у тому, що вона відіграє роль амортизатора соціального невдоволення, дає змогу поповнювати валютні резерви країн за рахунок податків на перекази трудівників-мігрантів. На утримання родин гастарбайтери щорічно надсилають мільярдні суми, які можна розглядати як "зовнішні інвестиції". Опосередкований вплив полягає у тому, що працівники-мігранти набувають кваліфікацію або підвищують її. Хоча слід зазначити, які найчастіше мігранти за межами своїх країн займаються малокваліфіковавою працею, яка не потребує спеціальних навичок.

Значну частину населення у центральноазіатських республіках завжди складало російське, точніше сказати російськомовне населення. Його становище не безпроблемне. Суперечливість у ставленні і місцевого населення, і правлячих режимів до нього закладена історично. Виявлялися також характер міграції слов'ян до цього регіону, і види їх діяльності, і начебто ворожість до ісламу. За радянських часів чисельність переселенців збільшувалася унаслідок голоду, "розкуркулювання" і колективізації, через прискорену індустріалізацію, яку в основному здійснювали прибулі російськомовні робітники та інженерно-технічні кадри. Більше половини російськомовного населення у Середній Азії (тобто без Казахстану) на момент всесоюзного перепису 1989 р. не були місцевими уродженцями. Більша їх частина зосереджувалася у містах.

З розвалом СРСР і утворенням нових незалежних держав росіяни і російськомовні громадяни почали зазнавати все більше утисків — від убивств і пограбувань у Таджикистані до повзучої дискримінації у Киргизстані або Казахстані. їм жорстко поставили умову: вивчати місцеві мови, без знання яких не можна займати управлінські посади, працювати у вищих навчальних закладах тощо. Щоправда, у Казахстані, Киргизстані й Туркменистані здійснювали деякі заходи попередження дискримінації росіян: внесені зміни до законів про державну мову і громадянство. Проте в реальному житті відбувається явна і прихована дискримінація. Тому за часи незалежності з республік Центральної Азії виїхали мільйони росіян і російськомовних мешканців, в основному інженери, вчителі, представники наукової інтелігенції, фахівці різних галузей економіки. Це погіршує трудовий потенціал країн. Проте вони роблять це, намагаючись втілити в життя принцип "Одна нація — одна держава", мається на увазі азійська.