Історія нових незалежних держав - Орлова Т.В. - Декларація незалежності Республіки Киргизстан

До серпня 1991 p. у Киргизії було два центри влади. Киргизькі комуністи під час путчу підтримали ДКНС. Але А. Акаєв був єдиним із керівників середньоазіатських республік, хто у перший же день різко засудив путчистів, а також здійснив деякі превентивні заходи, зокрема посилив охорону урядових будівель, зняв із посади голову республіканського КДБ, відмовився виконувати накази Кремля. 31 серпня 1991 р. прийнято Декларацію незалежності Республіки Киргизстан. А Акаєв добився проведення в республіці всенародних виборів президента, на яких переміг 12 жовтня 1991 р. Обрання шляхом усенародного голосування дало йому змогу зосередити у своїх руках усе управління країною і нейтралізувати вплив Верховної Ради. Новообраний президент заявив, що Киргизстан дотримуватиметься західного шляху розвитку і за основу візьме американську модель.

5 травня 1993 р. була прийнята перша Конституція Киргизької Республіки як незалежної держави. В Основному законі Киргизстан проголошувався парламентською республікою із сильною президентською владою як демократична, правова, секулярна держава, що базується на принципах свободи, незалежності та єдності.

За формальними критеріями політичне життя в Киргизстані в цілому відповідало загальноприйнятим стандартам і уявленням про демократичну правову державу. Але неформально існувала й існує інша, неформальна, система суспільних відносин, яка відчутно впливає на розстановку політичних силу киргизькій еліті та характер рішень, що приймаються, тобто, в цілому, на політичну боротьбу. Така система глибоко закорінена у родоплемінній, клановій структурі традиційного киргизького суспільства. Найзагальніший поділ угруповань, котрі конкурують, здійснюється за регіональною ознакою: Північ проти Півдня. У найвищих ешелонах влади зіткнення вихідців з північних і південних областей — постійний мотив політичного життя як до, так і після одержання незалежності. Окрім того, мають значення родові групи та роди.

У владних структурах часів президента А. Акаєва переважали вихідці з північних кланів. Проте Південь завжди залишався ахілесовою п'ятою його режиму: йому так і не вдалося стати арбітром у міжкланових суперечках. Незважаючи на те, що в оточенні президента з'явилося чимало південців, а багато людей з Півночі перейшли до опозиції у результаті неефективності створеного А. Акаєвим режиму, основні сили опозиції продовжували базуватися на Півдні.

Вже у 1993 р. посилилася опозиція президентові: почасти це зумовлювалося погіршенням економічного становища в країні, частково — через значні скандали в урядових сферах. У грудні 1993 р. розгорівся скандал, пов'язаний із діяльністю в Киргизстані великої міжнародної компанії "Сіабеко". У жовтні 1991 р. за безпосередньою участю А. Акаєва було створено спільне підприємство "Сіабеко-Киргизія", а президент "Сіабеко" Борис Бірнштейн був призначений головою Комітету із відбудови і розвитку Киргизстану, фактично — радником президента. Але після того, як В. Бірнштейн був звинувачений у корупції, що шкодила інтересам Киргизстану, А. Акаєв заборонив будь-які контакти з цією компанією. Також з'ясувалося, що незаконні операції з золотом на території республіки здійснював прем'єр-міністр Т. Чингишев. Наприкінці 1993 р. сталася урядова криза. Аби відновити свій авторитет, 30 січня 1994 р. А. Акаєв провів референдум про довіру президентові, який виграв.

Коли розвалився СРСР, керівництву Киргизстану довелося розв'язувати економічні проблеми, аналогічні тим, з якими зіткнулися інші пострадянські нові незалежні держави. Потрібно було переходити від надцентралізованого загальносоюзного народногосподарського існування до ринкової економіки. У 1991 р. уряд за участю МВФ розробив економічну програму розвитку Киргизстану на макроекономічному рівні, розраховану до 1995 р., і активно розпочав процес здійснення економічної лібералізації. Були лібералізовані ціни на внутрішньому ривку, прийняті нові закони та укази, насамперед стосовно приватизації підприємств і проведення земельної реформи. Відбулися реорганізація структури державного управління та важливі кадрові заміни на ключових державних посадах. Тобто Киргизстан обрала радикальний "шоковий" варіант. Проте в цілому, не зважаючи на висунення нових цілей і завдань, система управління продовжувала працювати на старий лад, використовуючи головним чином адміністративно-командні важелі управління. Інститут акимства (територіально-земляцьких і родоплемінних зв'язків), що має глибокі коріння і не вписується в умови структурного перетворення економіки, також гальмував реформування економіки.

У 1991 р. прийнято закон про приватизацію. Згідно з цим документом приватизацію передбачалося здійснювати переважно у формі прямого продажу державних підприємств на конкурсній основі й акціонування дрібних і середніх підприємств. Було створено національний фонд, який мав фінансувати продаж малих і середніх державних підприємств приватним особам через надання їм безвідсоткових кредитів. Проте свій вплив мали недостатня розробленість законодавчої бази, невизначеність цін, а також кланові інтереси. До середини 1997р.у Киргизстані приватизували лише б тис. об'єктів торгівлі, побутового обслуговування і подібних невеликих підприємств. Пізніше їх кількість становила 95 %. Президент А. Акаєв розпорядився безкоштовно передати 8 % акцій стратегічних підприємств республіки незаможним громадянам.

Наприкінці 1991 р. розпочато земельну реформу. її суть полягала у ліквідації збиткових і низькорентабельних колгоспів і радгоспів, вилученні у них земель та їх передачі у довічне спадкове володіння селянам, а також у створенні широкої мережі селянських господарств, згуртованих через кооперування. 12 листопада того самого року президент видав указ "Про невідкладні заходи із забезпечення реалізації законів Республіки Киргизстан, регулюючих земельні та інші відносини у сільському господарстві". Однак представники президента на місцях замість того, щоб організовувати кооперативи вільних селянських господарств із земельною площею 50—70 га поливної і 80—100 га богарної ріллі та майже 200 га сінокосів і пасовиськ (як це було передбачено), почали руйнувати колгоспи і радгоспи, поділяючи їх на маленькі парцели із 0,5—5 га ріллі. Через півроку, бачачи негативні наслідки подібних дій, президент 10 квітня 1992 р. видав постанову, де наказував незаконно розформовані господарства знову об'єднати у колгоспи. Після цього представники президента, використовуючи силові методи, громили селянські й фермерські господарства, які тільки зародилися, і знову об'єднували їх у карликові колгоспи. Лише згодом ситуація трохи виправилася. Зокрема, у 1995 р. на основі колгоспів було створено 687 сільськогосподарських кооперативів, 73 акціонерних товариства, майже 23,5 тис* індивідуальних фермерських господарств. Нині на недержавний сектор припадає 65 % земельних угідь. Проте стан сільського господарства залишається дуже складним.

Варто врахувати той факт, що протягом багатьох століть киргизи вели общинно-родовий спосіб життя. У них здавна сформувалося негативне ставлення до підприємництва. На межі тисячоліть вони з великими труднощами входять до ринкової економіки з її конкуренцією, в якій потрібні змагальність, суперництво, виявлення особистої ініціативи і відповідальності. Республіці потрібний національний варіант розвитку ринкових відносин, який би відповідав системі національних цінностей.

Економіка Киргизстану значною мірою залежить від імпорту з колишніх радянських республік. Звідти отримують нафту, газ, чорні метали, хімічні й фармацевтичні товари, продукцію машинобудування, будівельні матеріали тощо. Країна намагається розширити імпортні операції з іншими, більш віддаленими партнерами, такими як Німеччина, Канада, Японія, а також Туреччина і Пакистан, але орієнтація на колишні "братні республіки" сильніша.

Тривалий час Киргизстан намагався залишатися у рубльовій зоні. Важливу роль у переході республіки на національну валюту відіграв МВФ. Він поставив виділення своїх кредитів у залежність від термінового впровадження власної грошової одиниці — сома. У травні 1993 р. відповідно до рішення Верховної Ради оголошено про вихід із рубльової зони і введення національної валюти. Через два дні після цього МВФ заявив про виділення коштів на її підтримку, що й було зроблено. Оскільки киргизька економіка має значні фінансові проблеми, їй активно допомагали країни-донори, серед них — СІЛА, Японія, Франція і Канада. Проте 57 % фінансової допомоги з різних джерел йшли на підтримку національної валюти і бюджету, на промисловість — лише 6, а на сільське господарство —- 4 %. Таке нетривале піднесення, яке відчула спочатку киргизька економіка, значною мірою зумовлено зовнішньою допомогою, зокрема, США та контрольованих ними організацій. Наприклад, у 1990-ті роки у перерахунку на одну людину вона значно перевершувала відповідні показники у "сусідів", зокрема в 9 разів більше, ніж в Узбекистану.

Як і в інших центральноазіатських нових незалежних державах, у Киргизстані посилюється екологічна криза, що стала результатом тривалого безконтрольного користування природним середовищем. Ерозія ґрунтів збільшується, що призводить до частих стихійних лих — зсувів, лавин, селів. Це зумовлено тим, що в результаті діяльності людей гори втратили рослинний покров, особливо внаслідок розвитку тваринництва. Антропогенне навантаження на природу досягло критичної межі через аграрне перенаселення республіки, яке продовжує зростати швидкими темпами. Чисельність сільського населення Киргизстану вже у багато разів перевищує допустимі норми навантаження на природне середовище. Показовим є те, що тут — один із найвищих показників сільського безробіття, особливо серед молоді.

Іноді люди їдуть до міст, шукаючи кращої долі, а там їх не чекають. Це стало небезпечним не тільки для економічного, а й для політичного становища в країні. Різко зросла злочинність, збільшилася кількість угруповань агресивно налаштованої молоді (в основному нещодавніх переселенців), які вдаються до хуліганських дій. Саме ця категорія населення була найактивнішою під час усіх заворушень, що відбулися в Киргизстані. Соціально невлаштовані переселенці з сіл — дезорієнтована й агресивна частина суспільства, яка легко втягується у різні політичні рухи, особливо націоналістичного характеру, що висувають гасла перерозподілу власності, надання різних пільг корінному населенню, відродження національних традицій. Часто це призводило до масового захоплення земель для забудови, в результаті чого погіршувалася політична ситуація, справа доходила до кривавих міжнаціональних конфліктів, як це було в Оші у 1990 р. Ці верстви нерідко опинялися в лавах радикальних партій, опозиційних уряду. Першою такою організацією було об'єднання "Ашар" ("Допомоги"), яке виникло у 1989 р. унаслідок спроб масового захвату земель у Бішкеку бездомною киргизькою молоддю. Пізніше переважна частина учасників тюльпанової революції мали саме такі соціальні характеристики.

Проте поступово посилювалися фактори, що зумовили кризу, призвели до зростання масового невдоволення, з одного боку, і падіння авторитету акаєвського режиму до найнижчого рівня — з іншого. Згідно з офіційними даними, наприкінці 1990-х років продукція тіньової економіки становила 25 % ВВП країни. Неофіційні джерела свідчили, що вона ще раніше досягла рівня, що дорівнював ВВП. Більшість підприємств республіки зупинили роботу, третина з них виявилася збитковою. Приватна економіка і досі характеризується низькою продуктивністю. Малий і середній бізнес, в якому задіяно дві третини зайнятого населення, обмежується в основному торгівлею, а не виробництвом матеріальних цінностей. До цього слід додати зростаючу диспропорцію між індустріально розвиненими, але менш населеними північними районами і переважно землеробським, густонаселеним Півднем, людність якого страждає від дефіциту орної землі та води. А. Акаєв ігнорував інтереси жителів Півдня, незважаючи на неодноразові попередження про те, що потрібно згладжувати суперечності між регіонами.

Приватизація провідних галузей промисловості й контроль над певними секторами торгівлі та ключовими економічними міністерствами виявилися доступними в основному групам, близьким режиму завдяки особистим і клановим зв'язкам. Пізніше ті, хто знаходився поза цими групами, стали опозицією режимові, особливо це стосується вихідців з південних областей. Поєднання таких факторів, як насильство "на радянський манер", відсутність виходу до моря, бідність ресурсів і заморожені реформи, призвело до злиденності, уповільненої розбудови економіки, зростаючої залежності від іноземної допомоги і зовнішніх боргів (у 2006 р. вони становили 2 млрд. дол., що перевищує державний бюджет у 1,5 млрд.). Через скорочення ресурсів у державній скарбниці режим почав відчужувати деяких колишніх союзників, перекривати їм доступ до влади, економічних ресурсів та ренти. Водночас решта суспільства практично не допускалася до приватизації "для своїх" і розподілу ресурсів. Через це вона зазнавала тяжких наслідків часткових реформ. Більшість народу вважала, що основними державними активами і великими спільними підприємствами керує сім'я А. Акаєва та її клан. У результаті невдоволення широких верств суспільства і кланів, виключених з кола наближених до президента, спричинило переворот у березні 2005 р.

Киргизстан тривалий час вітався Заходом як "найдемократизованіша країна" і така, що найбільше просунулася шляхом реформ. Він випередив інші ННД Центральної Азії за лібералізацією цін і зовнішньої торгівлі, монетаризації, переходом на власну валюту і приватизацією, прийняв Цивільний кодекс західного типу, першим законодавчо санкціонував приватну власність на землю. Республіка одержала зовнішнє визнання як "країна з ринковою економікою" (з усіх країн СНД такий статус має ще тільки Україна), що дало їй змогу вступити до СОТу 1998 р.

Як і Молдова, Киргизстан не здійснила необхідних економічних реформ у середині країни. У переговорному процесі погоджувалися на все, аби швидше приєднатися до солідної міжнародної організації. Майже не відстоювалися інтереси власних товаровиробників. Звичайно, перебування у СОТ супроводжувалося зростанням зовнішньоторговельного обігу і збільшенням експорту. Однак у його структурі переважала і значно зросла частка дорогоцінних металів, насамперед золота (третє місце за видобутком серед країн СНД після Росії та Узбекистану), мінеральної і рослинної сировини. Щодо інвестицій, то вони зменшилися майже на чверть. Загалом, обсяги інвестування у промисловість скоротилися з 1990 до 2005 р. майже в 10 разів. Прямі іноземні інвестиції спочатку зростали, а потім різко знижувалися. Середньорічні темпи зростання промислової продукції були приблизно вдвічі меншими, ніж в середньому по СНД. ВНП знизився вдвічі. Середній прибуток на душу населення впав із 1550 дол. у 1992 р. до 270 дол. у 2005 р.

Темпи зростання ВВП збільшилися з 2,1 % у 1998 р. до 5,7% у 2000 р. і залишалися на рівні приблизно 5 % до 2005 р., коли відбулося різке падіння у зв'язку з політичною нестабільністю в країні. У 2006 р. зростання ВВП у країні становило лише 2,7 % замість запланованих 8 %.

Падіння економіки, крім усього іншого, зумовлено складностями етнонаціонального становища в державі. У 1992 р. киргизи становили 52,4 %, узбеки — 12,9, інші тюркомовні громадяни — 2,7, росіяни — 21,5, українці — 2,5, німці — 2,4 % та ін. Причому понад 52 % жителів республіки назвали російську мовою повсякденного спілкування. Президент А. Акаєв зазначав, що російську знає краще, ніж киргизьку; промови він писав спочатку російською, а потім перекладав на киргизьку. Хоча ще 1 жовтня 1989 р. набув чинності Закон "Про державну мову" (киргизьку), у 1996 р. А. Акаєв своїм указом назвав російську мову офіційною у місцях проживання і роботи російськомовного населення. Пізніше у новій редакції статті 5 Конституції Киргизстану російську мову визначили офіційно. У тій самій статті киргизька мова була названа державною. У квітні 2004 р. президент підписав ухвалений парламентом Закон "Про державну мову", згідно з яким усі чиновники повинні її знати і вести нею діловодство. Російська мова вважається офіційною, проте статус цей номінальний.

Для киргизького керівництва у національній політиці є два пріоритетні напрями — російський (стосується російськомовного населення) та узбецький. У цій царині, як і в багатьох інших діють два рівня вирішення: формально-декоративний і фактичний, реальний. У принципі Конституція "гарантує всім своїм громадянам їх рівність перед законом, незалежно від їхньої національної, расової, релігійної, мовної приналежності". Проте насправді серед більшості некиргизького населення були і вияви міжнаціональної ворожнечі, і сутички на релігійній основі. Тобто в усіх сферах життя представники титульної нації знаходяться у привілейованому становищі, тоді як національні меншини зазнають негласної дискримінації. Тому відбувся масовий виїзд насамперед російськомовного населення з Киргизстану. У 1998 р. до Бішкецького представництва Міграційної служби Росії звернулося бажаючих виїхати на постійне проживання 7200 осіб, у 1999 р. — 47 200, у 2000 р. —161300 осіб. Киргизстан катастрофічно втрачав кадри, що створило в економіці ситуацію, близьку до катастрофи. За словами президента А. Акаєва, велика індустрія Киргизстану після цього від'їзду вже розвалилася, а якщо таке саме станеться і в енергетиці, то республіка опиниться відкинутою "ледь не у кам'яний вік". У1991 р. киргизи становили 8 % кваліфікованих робітників і менше 3 % інженерно-технічних працівників республіки. Киргизька молодь не хотіла працювати на виробництві. Унаслідок міграції російськомовного населення держава втрачає не тільки кадри, а й гроші. За роки незалежності мігранти з країни вивезли майже стільки доларів, скільки республіка одержала від кредиторів. Тому керівництво робило спроби зупинити відплив представників нетитульної нації: відкриття у 1993 р. у Бішкеку Слов'янського університету, створення в Чуйській долині німецького автономного округу тощо.

Значну роль відіграє релігійний чинник — посилення позицій ісламу. В умовах ідеологічного вакууму збільшилося значення ісламського фактора в державній політиці, хоча киргизи не такі релігійні, як інші народи Середньої Азії. Фактор належності до певного клану для них набагато важливіший. Проте досить сильні настрої ісламського фундаменталізму і сепаратизму на Півдні, де мешкає чимало узбеків, відданих своїй вірі. Ці настрої спираються на альтернативну державі економіку, яка контролює виробництво і транспортування наркотиків. Киргизьке місто Ош відоме як середньоазіатська столиця наркомафії. Зважаючи на небезпеку посилення ісламістських чинників, А. Акаєв приділяв увагу і проблемі ісламу. Він часто зустрічався з муфтіями. Держава надавала значну допомогу у зведенні мечетей, мусульманських навчальних закладів — медресе. На навчання до мусульманських університетів виряджалися киргизькі студенти тощо. Але президент розумів небезпеку ісламістських радикалів і налаштованих на фундаменталістський лад сепаратистів. Єдиний захист він вбачав у захисті з боку Росії. У 1999 та 2000 pp. бойовики Ісламського руху Узбекистану намагалися прорватися на територію Киргизстану. Саме тоді за допомогою Росії та Узбекистану Киргизстан зміг розбити загони бойовиків.

Попри видимість розвитку демократії, за що Киргизстан вихваляли міжнародні спостерігачі, йшов процес переходу від партійно-номенклатурного принципу побудови політичної системи до кланово-ієрархічного. Характерною рисою розвитку політичної системи Киргизстану стало також посилення авторитарних тенденцій, що зумовлено міжклановою боротьбою за владу, конфліктами на національній основі, зростанням соціальної напруженості на тлі економічних труднощів. А. Акаєв змушено визнав: "До справжньої демократії киргизи ще не доросли".