Історія нових незалежних держав - Орлова Т.В. - Завдання для самостійної роботи

29 травня 2000 р. знову відбулися президентські вибори, на яких А. Акаєв у першому турі набрав 74,4 % голосів. Його головними суперниками були Омурбек Телярбаєв та Алмазбек Амамлбаєв: перший одержав 13,8 % голосів, другий — 6 %. Явка виборців на дільниці становила 77,3 %. Тривале перебування при владі однієї особи і створений нею режим викликали все більше невдоволення.

16—18 березня 2002 р. відбулись зіткнення опозиціонерів із силами правопорядку. Населення Аксийського району Джалал-Абадської області виступило на захист засудженого опозиційного депутата парламенту Азимбека Бекназарова, а також вимагало відмовитися від ратифікації угоди 1999 р. стосовно киргизько-китайського державного кордону. Внаслідок сутичок загинуло 6 осіб. Опозиція також організувала багатолюдні акції протесту в деяких районах країни і в Бішкеку. Водночас проходило голодування депутатів-опозиціонерів, під час якого один із голодуючих помер. У країні визріла гостра політична криза.

А. Акаєву тоді вдалося утримати свої позиції, відправивши у відставку декількох осіб зі свого оточення. Зокрема, посаду втратив тодішній прем'єр-міністр Курбанбек Бакієв, який потім став одним із лідерів опозиції. Опозицію взагалі поповнювали колишні чиновники, вона мала в запасі південний електоральний запас. У серпні 2002 р. сформувався опозиційний рух "За відставку Акаєва та реформу для народу", до складу якого увійшли 20 опозиційних політичних партій, організацій і громадських об'єднань. На чолі став Фелікс Кулов, у минулому — віце-президент держави, глава служби державної безпеки, мер столиці.

А. Акаєв мав намір у 2006 р. залишити президентську посаду, але перед ним постало складне питання збереження створеного ним устрою, якому дуже заважала опозиція. Тому чимало провідних опозиційних діячів були відсторонені від участі у наступних парламентських виборах 2005 р. Вибори відбулися у два тури, 27 лютого і 13 березня, із численними порушеннями. 90 % депутатських мандатів дістали проурядові та нейтральні кандидати. Опозиція заявила про фальсифікації виборів і підняла Південь. Тисячі прибічників опозиції рушили на столицю, міліція їм не перешкоджала. Опозиціонерам легко вдалося дійти до Бішкеку і захопити урядові установи. Тобто і на Півночі до корумпованої влади ставилися байдуже, майже ніхто не намагався її захищати: увечері 23 березня у Бішкеку загін особливого призначення розігнав мітинг опозиції. Проте вже 24 березня натовп з приблизно 15 тис. прихильників опозиції захопив Будинок уряду, де були розташовані всі державні установи. Народ наважився на силову зміну влади. В ніч з 24 на 25 березня в столиці спалахнули масові безпорядки, що супроводжувалися мародерством, підпалами і пограбуваннями. Свою роль відіграли горілка і наркотики; серед бешкетників були люди кримінальних авторитетів і наркобаронів. Безлад тривав доти, доки за допомогою своїх прихильників і силових структур не навів порядок "залізний Фелікс"— Фелікс Кулов. Його звільнили повсталі з колонії, де з березня 2000 р. він відбував термін за офіційним звинуваченням у зловживанні повноваженнями.

Ті події одержали назву "тюльпанова революція". Причини її були різними. Насамперед, незгода широкої громадськості з результатами виборів і постійно зростаючим впливом "сімейного" клану президента А. Акаєва на політику й економіку республіки. Зокрема, в республіці висловлювалися припущення, що наступним президентом республіки може стати його дружина — Майрам Акаева. За походженням вона була із впливового таласького клану — "хранителів знань та мудрості", що забезпечувало президентові відповідну підтримку; за популярністю поступалася лише своєму чоловікові, очолювала благодійний фонд "Меерім", мала значний вплив на президента — її називали його "відділом кадрів".

В одному з останніх інтерв'ю А. Акаев сказав: "Нехай мої діти спробують себе на політичному поприщі". Обрання до парламенту його сина Айдара, дочки Бермет і декількох найближчих родичів стало каталізатором вибуху невдоволення. Людям також дуже не подобалося, що контроль над найприбутковішими підприємствами держави здійснювали особи, котрі належали до "клану Акаева", насамперед чоловік Бермет Аділем Тойгонбаєв. З іншого боку, реаліями життя в Киргизстані були сильне соціальне розшарування (разом із деякими латиноамериканськими і найменш розвиненими африканськими країнами Киргизстан належить до групи держав із найнерівномірнішим розподілом доходів), коли більша частина населення (понад 70 % ) живе за межею бідності, а 10 % перебуває на рівні волаючої злиденності (рівень річних прибутків не перевершує 600 дол., тобто менше, ніж 1,5 дол. на день), низька заробітна плата (середня становить 80 дол. місяць, на середину 2006 р.), високий відсоток безробіття, низький рівень медичного обслуговування та освіти, високі показники дитячої смертності й загалом дуже низький рівень життя.

Під час "тюльпанової революції" президент А. Акаев не хотів удаватися до силових дій і допускати кровопролиття. Не владнавши ситуацію, він залишив країну разом із усією родиною й отримав прихисток у Росії. Влада перейшла до рук різнорідної опозиції, яка сама виявилася приголомшеною тим, що сталося. Одразу після цього почалися внутрішні розбіжності й конфлікти, адже в лавах опозиції перебувало майже 60 різних партій і організацій. Це групи-суперники, в яких найбільший вплив мали колишні сподвижники глави держави. Більшість з опозиційних організацій існували на західні гранти, спрямовані "на розвиток демократії". Опозиціонерство в Киргизстані стало вигідною професією, навіть бізнесом, за рахунок якого годувалися десятки і навіть сотні родичів і знайомих того чи іншого "титульного" опозиціонера.

Під тиском опозиції 4 квітня 2005 р. А. Акаєв у киргизькій амбасаді в Москві склав президентські повноваження. Пізніше він відмовився зустрітися із представниками республіканської генеральної прокуратури, котрі хотіли допитати А. Акаєва щодо майна його сім'ї, корупції, діяльності фонду "Меерім". Активи президентської родини перейшли під контроль нової влади.

У результаті дотермінових виборів 10 липня 2005 р. президентом обрали одного з керівників опозиції К, Бакієва (представника впливового джалал-абадського південного клану). Він набрав 87,6 % голосів виборців, а його суперники не здолали навіть 3-відсоткового бар'єру. Новий президент був депутатом парламенту і прем'єр-міністром при президентові А. Акаєві, звільненим у 2002 р. Тому те, що відбулося у Киргизстані, можна вважати не революцією, а владною рокіровкою. Був укладений стратегічний союз Півночі і Півдня (альянс Ф. Кулов — К. Бакієв), який на деякий час забезпечив відносну стабільність, проте не зміг поставити міцний заслон політичним та міжетнічним розбратам, криміналізації громадського життя. Переділ сфер впливу супроводжувався політичними вбивствами.

Проте боротьба за владу не припинилася. З одного боку барикад перебував президент К. Бакієв і його прихильники, з іншого — різнобарвна опозиція, яка постійно змінювала свою конфігурацію, залишаючись антипрезидентською. Дехто вважає, що у післяреволюційному Киргизстані влади і повноважень вистачило не всім з учасників бішкецького "майдану". Інші вбачають причину всіх лих у тому, як президент веде державні справи, а також у його особистих характеристиках. Він розчарував більшість учасників "тюльпанової революції".

У центрі уваги була конституційна реформа. її прибічники вказували на те, що акаєвська Конституція 1993 р. з усіма пізнішими поправками створила умови для узурпації влади главою держави та його сімейним кланом, а потім стала основою узурпації влади К. Бакієвим. У 2006 р. опозиція виводила на вулиці своїх прихильників, влаштовуючи масові акції протесту. Ті події одержали назву "революції юрт". Під її тиском 9 листопада 2006 р. президент підписав нову Конституцію, що передбачала змішану парламентсько-президентську модель і суттєво обмежувала повноваження президента. Ф. Кулов — прем'єр-міністр — і його уряд пішли у відставку, бажаючи пришвидшити парламентські вибори, адже тодішній склад Жогорку Кенеш (Національні збори) гальмував здійснення необхідних країні реформ. До того ж його обрали за старою Конституцією. Парламентарії під тиском такої небажаної перспективи ухвалили поправки до Конституції, запропоновані президентом, і фактично поновлювали його повноваження. Після цього К. Бакієв двічі пропонував Ф. Кулова на посаду прем'єра, проте депутати двічі відхилили його кандидатуру. Ухвалена була кандидатура міністра сільського господарства Азіма Іса-бекова. Замість харизматичного і сильного політика на політичну сцену країни вийшов технічний прем'єр-міністр. Пізніше його змінив Алмазбек Атамбаєв, якого 11 травня 2007 р. намагалися отруїти.

Парламент виступав постійним, часто непримиренним опонентом виконавчій владі. Після референдуму стосовно нової Конституції у 2007 р. президент К. Бакієв спромігся посилити свої позиції і розпустив парламент. Він заявив: "Я багато разів просив депутатів перенести акценти з політичної боротьби на створення хорошої законодавчої бази для розвитку країни. Однак часто парламент обирав інші пріоритети, вважаючи важливішою боротьбу за розширення своїх повноважень". Він також зазначив, що "втручання у роботу інших гілок влади мало масовий, а іноді й неприпустимий характер".

Наприкінці 2007 — у 2008 рр. Киргизстан мала імідж найдемократичнішої з усіх держав Середньої Азії. Однак опозиція критикувала К. Бакієва за те, що він намагався відродити дещо модифікований варіант правління попереднього президента. Начебто конституційний референдум дав можливість президентські рішення одразу затверджувати парламентом, а опозиція втратила значну частку свого впливу на управління державою. Після прийняття нової Конституції Киргизстану і Кодексу про вибори парламент повністю обирається за партійними списками, а партія-переможниця одержує право висувати кандидата на посаду прем'єр-міністра і формувати уряд. Якщо жодна з партій не набирає більшості місць, президент має право особисто доручити формування уряду одній з партій.

Не всім у Киргизстані подобається процес установлення "керованої демократії" на бакієвський зразок. Тому найбільші опозиційні сили країни оголосили про своє об'єднання напередодні парламентських виборів. З іншого боку, в жовтні 2007 р. була створена потужна пропрезидентська партія "Ак Жол Киргизстан" ("Світлий шлях Киргизстану"). Почалося переливання сил до пропрезидентської партії, куди кинулися усі чиновники, котрі відчули, що в опозиції надто мало шансів для створення широкої коаліції перед виборами до парламенту.

16 грудня 2007 р. відбулися парламентські вибори, в яких брали участь 12 політичних сил. Тільки на третій день після них громадяни дізналися, що майже всі місця дістала пропрезидентська партія: "Ак Жол Киргизстан" отримав 71 мандат, вельми лояльні до президента комуністи — 8 місць, соціал-демократи — 11 і жодної опозиційної сили. Спостерігачі від ОБСЄ зазначили численні порушення і фальсифікації. Опозиційні партії вдалися до акцій протесту, зокрема було оголошено протестне голодування. Події у Киргизстані одержали широкий міжнародний резонанс.

Киргизстан має значну геополітичну цінність. Для Заходу, зокрема для Сполучених Штатів Америки, це плацдарм, який врівноважує Росію та Китай. Адже з американської бази "Гансі" у киргизькому Манасі вирішуються завдання не тільки на афганському стратегічному напрямі, а й на китайському. За допомогою сучасних технічних засобів із Киргизстану можна спостерігати затим, що відбувається у сусідньому Казахстані, чия привабливість постійно зростає через його колосальні запаси енергоресурсів. Для американців ліпше було б мати в Киргизстані політиків, які б безумовно перебували у фарватері політики СІНА, а не озиралися постійно на Росію і Китай, як це робив А. Акаєв. Тому скинення його режиму було зумовлено і цією обставиною. Зокрема відомо, що киргизьке опозиційне об'єднання "Коаліція за демократію і громадянське суспільство" фінансував Національний демократичний інститут з міжнародних проблем, безпосередньо пов'язаний із державним департаментом США, а опозиційне об'єднання "Громадянське суспільство проти корупції" — американський Національний фонд за демократію.

Розташування Киргизстану посередині Великого шовкового шляху робить його місцем зіткнення інтересів не тільки Заходу, а й азіатських "тигрів" і "драконів", які теж прагнуть потрапити на центральноазіатські ринки й припасти до місцевих ресурсів, насамперед енергоносіїв. Тому киргизьке керівництво велику увагу спрямовує на Схід, зокрема, на Південну Корею, Китай, Філіппіни, Японію. Остання стала чи не найголовнішим донором Киргизстану. Звичайно, найактивнішою була Китайська Народна Республіка, зокрема у будівництві нових автомобільних і залізничних шляхів, що має сприяти відродженню Великого шовкового шляху зі Сходу на Захід.

Киргизстан розташований на перехресті трьох цивілізацій: ісламської, російської і китайської. До цього приєднався вплив Заходу, що зростає. Нова незалежна держава ще не визначилася, до якого з цих центрів приєднатися, тому в її політиці та економіці є в різних пропорціях усі зазначені компоненти. Наприклад у Киргизстані розміщені військові бази й американська — в Манасі і російська — в Канті. Киргизстан — член СНД. Найтісніші відносини у неї з Росією, Казахстаном і Узбекистаном.

На формування міжнародної політики Киргизстану впливали такі обставини: історичні конфлікти між мусульманським світом, євразійськими імперіями — каганатами та Китаєм призвели до розмежування сфер впливу в Киргизстані. Північ традиційно тяжіє до Росії та Китаю, а Південь, котрий межує з Ферганською долиною, завжди перебував під впливом цього центру ісламізму. Іслам завжди відігравав провідну роль у настроях південної еліти. Отже, можна припустити, що керівництво, до складу якого входять представники південних кланів, у зовнішній політиці більше орієнтуватиметься на ісламські країни. З огляду на те, що на півдні республіки мешкає 600-ти-сячна узбецька спільнота, важливим напрямом виступають відносини з Узбекистаном. Проте вони дуже складні (про це докладніше йдеться у розділі, присвяченому цій ННД).

Киргизстан вважався державою, яка найбільше просунулася шляхом демократизації і ринкових реформ за західними мірками порівняно зі своїми азіатськими сусідами. Раніше відстала і недостатньо розвинена в СРСР республіка, він обрав західну модель політичного й економічного розвитку і спробував побудувати суспільство, що базується на західних цінностях. Від 1993 до 1996 р. країна одержала від Заходу кредитів більше, ніж будь-яка інша країна СНД. Тільки на підтримку киргизької національної валюти — сома (введений 10 травня 1993 р.) — спрямували приблизно по 100 млн. дол. У 1996 р. МВФ надав Киргизстану режим найбільшого сприяння і збільшив розміри допомоги. Незважаючи на це, економічне становище країни невпинно погіршувалося. Отримані кошти використовувалися, головним чином для освоєння ресурсів, створення інфраструктури для вивезення сировини і "живлення" місцевої еліти (на утримання державного апарату втрачають 11 % бюджетних коштів, а чиновників стало в 4 рази більше, ніж за радянських часів). У суспільстві відбулося різке майнове розшарування, встановився значний розрив — 3 % багатих і 97 % бідних.

Впровадження західної моделі, яке здійснювалося прямолінійно, без урахування місцевих особливостей, призвело до загострення внутрішніх суперечностей і проблем. Переділ власності, що відбувся протягом 1992—1995 рр., спричинив порушення рівноваги і стимулював суперництво між політичною та господарською елітами Півночі і Півдня, загостривши тим самим проблему регіоналізму. Іншим наслідком киргизького експерименту стала залежність від фінансових вливань Заходу, без дотацій якого економіка республіки вже не може існувати.

Загалом досвід розвитку незалежного Киргизстану свідчить, що прискорені темпи політичної й економічної лібералізації можуть зумовити соціально-політичні вибухи і різко відкинути економіку назад. Республіка через півтора десятка років опинилася на межі економічного краху. Відповіддю на погіршення загального становища стала "тюльпанова революція", в якій єдиним настроєм було бажання "скинути Акаєва з трону". В результаті відбулася зміна президентів, але унаслідок "революції" Киргизстан перебував у затяжній політичній кризі, а підсумкова ситуація настільки неоднозначна, що може призвести не стільки до посилення демократичних інститутів, скільки до загального ослаблення держави. Вона може стимулювати небажані процеси як для місцевої влади, так і для міжнародного співтовариства. Йдеться, насамперед, про потенціал посилення криміналітету, пов'язаного з наркотрафіком, а також про інші виклики безпеці, зокрема збільшення кількості ісламістських організацій на півдні країни і зростання радикальних настроїв, що робить розвиток внутрішньополітичного становища непередбачуваним.

Запитання для самоперевірки

З яких причин почалися оські сутички між киргизами й узбеками?

Чим зумовлені міжетнічні протиріччя в Киргизстані?

Які проблеми існують у відносинах Киргизстану з найближчими сусідніми державами?

Охарактеризуйте здобутки і прорахунки політичного курсу А. Акаєва.

Як розвивалися події "тюльпанової революції"?

У чому полягала політична криза, що виникла в Киргизстані після подій березня 2005 р.?

Чого досяг президент К. Бакієв у результаті прийняття нового Основного закону держави?

Завдання для самостійної роботи

У чому полягало зростання впливу сімейного клану А. Акаєва на політику та економіку Киргизстану?

Проаналізуйте сучасний стан киргизької економіки.

Який зовнішньополітичний курс здійснює Киргизстан? Чи відбулися в ньому зміни протягом останніх років?

Як ви думаєте, чи можлива справжня демократія на Сході взагалі і в Киргизстані зокрема?