Історія нових незалежних держав - Орлова Т.В. - Запитання для самоперевірки

У світовій та вітчизняній науковій і публіцистичній літературі останніх років затвердився термін "пострадянський простір". Це не просто зручний і політично нейтральний термін для позначення території колишнього СРСР і всіх явищ та процесів, які тут відбуваються. Пострадянський простір — насамперед особлива соціальна і політична реальність, суперечлива цілісність котрої зумовлена і спільністю (часто багатовіковою) попереднього розвитку народів, що її становлять, і особливо спільністю радянського соціалістичного етапу їхньої історії. Радянського Союзу як єдиної держави більше немає. Однак становлення нових держав відбувається протягом років і навіть десятиріч. І доки триватиме цей процес, попри всі зміни, що сталися і ще стануться в його колишніх частинах, спільна історична спадщина, спільність соціально-економічних умов і проблем протягом досить тривалого часу залишатимуться факторами, які серйозно впливатимуть на всі явища і процеси у цій частині світу.

Становлення і розвиток усіх пострадянських нових незалежних держав, незважаючи на певні особливості кожної з них, мали спільні, характерні для всіх молодих держав, риси.

Насамперед, це формування державних органів управління і владних структур, обрання парламенту, прийняття Конституції країни, визначення зовнішньої політики і входження до складу світового співтовариства, здійснення соціальних і економічних перетворень, запровадження власної валюти, створення національних збройних сил та ін.

Слід звернути особливу увагу на те, що практично всі держави у перші роки незалежності опинилися у складній економічній кризі, пов'язаній з розвалом колишньої єдиної союзної економіки, розривом налагоджених виробничих зв'язків, руйнуванням раніше здійснюваних поставок сировини і матеріалів, збуту виробленої продукції. Треба добре уявляти, чим був єдиний народногосподарський комплекс Радянського Союзу. Величезна країна була жорсткою, замкненою, практично позбавленою саморегулювання системою, поділеною на великі галузеві й національно-територіальні підсистеми. Вони економічно доповнювали одна одну. За допомогою структури стабільних (часто закляклих) міжгалузевих і міжреспубліканських зв'язків, що формувалися під впливом команд з єдиного центру, їх об'єднали у цілісний та єдиний народногосподарський комплекс. Сформувався своєрідний загальносоюзний економічний "механізм". Він принципово відрізнявся від економічних систем із розвинутими ринковими відносинами саморегулювання, котрі правильніше було б назвати не "механізмом", а "організмом".

Коли СРСР розвалився, то розвалився і єдиний народногосподарський комплекс. Перед урядами суверенних держав постала необхідність пошуку засобів створення власних економік — економічних систем, що самостійно функціонують, розробляти і здійснювати макроекономічну політику стабілізації, координації дій у рамках нових політичних й економічних відносин, початку структурних змін у господарстві. Йшлося не стільки про побудову, скільки про перебудову "уламка" колишнього величезного економічного простору, який отримала у спадок кожна нова незалежна держава. Головна проблема, з якою зіткнулись ННД, — перекіс в економічному розвиткові у ту чи іншу галузь, що було наслідком політики поділу праці в СРСР. Завдання виявилося особливо складним, оскільки в республіках не було адекватних інституційних структур і навичок управління економікою в ситуації переходу від планово-централізованої системи з управлінням із московського центру до системи з елементами ринкових відносин. Спроба швидко перетворити "механізм" на "організм" шляхом насильницького повсюдного запровадження класичних ринкових відносин в умовах руйнування колишньої єдиної народногосподарської системи спричинила економічну катастрофу в більшості з ННД, Унаслідок спаду виробництва багато громадян пострадянського простору перебували на межі фізичного виживання.

Незважаючи на спільність економічних проблем, кожна держава мала відмінні стартові можливості для розвитку власної економіки, відповідно обирала свою, несхожу на інших, модель здійснення економічних перетворень. Розірвання і згортання господарських зв'язків між колишніми союзними республіками слід розглядати не тільки з негативного боку. В деяких випадках це було об'єктивним процесом, оскільки виникали ці зв'язки, так само, як і поділ праці в Союзі, не завжди під впливом економічних факторів, а дуже часто внаслідок політичних, пропагандистських та навіть особистих мотивів. Природно, що при формуванні ринкових структур у ННД насамперед почали розпадатися саме ці, економічно необґрунтовані, зв'язки як в середині республік, так і між ними.

Для більшості ННД найбільш серйозним питанням для розвитку власної промисловості стала залежність економіки від імпорту енергоносіїв за світовими цінами або за цінами, що до них наближалися. Ця проблема виявилася дуже складною у зв'язку з тим, що за радянських часів виробництво в цілому мало високу енергоємність. Вона виникла під впливом непропорційно низьких цін на електроенергію та енергоносії, що дозволяло штучно занижувати витрати виробництва, порівняно з середньосвітовими, і таким чином підтримувати неефективні виробництва. Перехід на нові ціни призвів до виявлення того, що часто вартість кінцевої продукції багатьох підприємств була набагато меншою у перерахунку на світові ціни, ніж ті кошти, що можна було б одержати від продажу сировини, з якої вона вироблена. Подолати явище "віднімання вартості" у промисловості можуть не всі з нових незалежних держав. Тому, аби не допустити краху неефективних підприємств, уряди практично всіх країн СНД тривалий час продовжували субсидувати ті з них, котрі мали національне значення.

Падіння виробництва, зниження рівня життя переважної більшості населення, скандальний розрив у прибутках меншості і більшості, зростаюча соціально-політична і міжетнічна напруженість, що зростала, спільні симптоми хвороб перехідного періоду в розвиткові нових незалежних держав. Усе це болісно вплинуло на людей. Стару віру в комуністичні цінності у суспільстві ненадовго витіснило переконання, значною мірою ілюзорне, що всезагальне благоденство забезпечиться шляхом набуття суверенітету, переходом до ринкової економіки і ліберальної демократії. Спочатку демократичні перетворення в більшості посткомуністичних країн мали широку масову підтримку. Це насамперед зумовлювалося економічною неспроможністю колишньої системи. Більшість населення очікувало від нових демократичних інститутів не стільки захисту громадянських свобод, скільки підвищення свого матеріального добробуту. Від приходу демократії чекали передусім соціальних і економічних перетворень, поліпшення рівня життя й умов зайнятості. Тобто, підтримуючи політичні зміни, люди радше керувалися матеріальними очікуваннями, ніж якоюсь первинною нормативною відданістю демократії.

Але сувора реальність існування в умовах перебудови економічної системи, яка супроводжувалася різким падінням життєвого рівня широких мас населення і збільшенням соціальної та матеріальної нестабільності його становища, викликало у пострадянських суспільствах глибоке розчарування. Переважна більшість населення пострадянських держав відрізняється пасивністю, що забезпечується посиленням контролю влади над засобами масової інформації та придушенням опозиції, що має місце в деяких ННД.

Для більшості населення пострадянського простору запанувала деструктивна свідомість і примітивні почуття. Люди не могли уявити своє сьогодення, а тим більше майбутнє як цілісну картину життєдіяльності. Світ в їхніх очах "розсипався і розпилився" у калейдоскопі кризи і хаосу. Втративши "керівництво й турботу партії і держави", люди певним чином "здичавіли": хто у грабунках, корупції та шахрайстві, а хто — у примітивному виживанні. Через деяких час більшість населення на пострадянському просторі вже не хотіла жодних реформ і мріяла про повернення до нещодавнього минулого. Понад три чверті не здатні були покладатися на власні сили, очікуючи допомоги від держави або будь-кого іншого. Адже радянська влада справді виховала "нову людину", яка не усвідомлювала, що свобода — це самостійність у повному розумінні цього слова. Варто брати до уваги значний прошарок людей середнього і похилого віку, котрі вже нездатні були "перебудовуватися", а також пенсіонерів, які покладалися тільки на державу. В деяких пострадянських країнах провідними стали мрії про відтворення радянського "світлого минулого". Це стосується насамперед Білорусі та Молдови.

Серед інших факторів, що призвели до краху "реального соціалізму", слід виокремити зростання почуття незадоволеності обмеженнями (ідеологічними, економічними, культурними тощо) насамперед у панівної верстви (нині її називають елітою). Еліта прагнула одержати максимально можливі матеріальні та інші блага, котрі мали вищі верстви суспільства у капіталістичних країнах, при цьому не думаючи про адекватне розширення можливостей "простого народу". Тому керівники і люди, які користувалися реальною владою в СРСР, не дуже опиралися краху соціалізму.

Для всіх нових незалежних держав пострадянського простору, незалежно від їх особливостей і проголошеної орієнтації розвитку, спільним є те, що верхні та вищі ешелони управління в основному займає та сама радянська партійно-комсомольсько-державна бюрократія, котра прийняла зручні для неї ідеологічні кольори. Зрозуміло, до управління частково допущені й нові політико-економічні сили, які часто використовуються для створення привабливого "іміджу" влади, але в цілому не визначають правил бюрократичної гри.

На останньому етапі існування СРСР виросло суспільство споживання, розвивалася своєрідна буржуазність — викривлена і деформована атмосферою брехні та дволикості, буржуазність із кримінальним нахилом, оскільки вона набирала сили нелегально, підпільно. "Хочеш жити — вмій вертітися!" — таким був девіз життя. І коли в результаті навіть не стільки перебудови, скільки гласності послабла, а потім впала влада комуністичної партії, зник "обруч", завдяки якому трималася система, були зняті усі скріплення, і на поверхню вийшли нові хазяї життя. Ніхто інший і не зміг би захопити командні висоти в економіці, як:

— по-перше, колишні комсомольські й партійні активісти, які мали колосальний досвід, зв'язки і "золото партії";

— по-друге, вчорашні "тіньовики", котрі стали кооператорами, а потім магнатами;

— по-третє, талановиті та безпринципні молоді кандидати наук і молодші наукові співробітники;

— по-четверте, кримінальні авторитети.

Ці нові категорії нових підприємців кинулися нестримно до багатства, яке йшло їм до рук (достатньо було дати хабаря міністру, аби одержати ліцензію на вивезення нафти). "Хапай, що можеш" — такий став новий девіз. А менталітет залишився радянським, в якому суспільна мораль, почуття обов'язку, громадянська відповідальність, повага до закону, релігійні норми були або розчавлені, або перекручені. Руйнування старої системи призвело до вивільнення енергії статусного голоду, яка накопичувалася десятиліттями. Це поєдналося з наступним вибухом егоїстичних пристрастей, розвитком примітивного рефлексу хватання.

Демократична інтелігенція, яка вийшла на політичну арену за часів з'їзду народних депутатів, не могла змагатися з подібними фігурами. До того ж частина її теж не встояла перед доларовою спокусою. Іншим здавалося: достатньо запровадити нові інститути, насамперед в економіці, і справу буде зроблено. Вони не враховували, як ці інститути перетворяться у конкретній обстановці, нічого не робили для виховання соціальних акторів трансформації; навіть не пояснили сенс реформ населенню, не брали до уваги масові інтереси. Якщо б навіть реформи, приватизація та ін. були проведені інакше, можливо, краще, однак командні висоти в економіці захопив би той самий клас.

Фундаментальною характеристикою вельми різних нових незалежних держав пострадянського простору є формування нової панівної верстви з різних соціальних груп пізньорадянського суспільства. Представники колишніх партійної, комсомольської, державної, господарської номенклатур, силових структур, різних опозиційних рухів, нового класу підприємців, традиційної інтелектуальної та культурної еліти, тіньової економіки і злочинного світу в різних пропорціях і в різній якості формують так звані пострадянські еліти. За умов слабкості громадянських суспільств вони стають головними героями того, що відбувається на пострадянському просторі.

У процесі самоствердження пострадянські еліти вирішують три головні завдання:

1) поєднання у нових формах влади і власності в руках вузького кола осіб, так чи інакше причетних до розділення багатющого радянського спадку;

2) пошук свого місця — на других і третіх ролях — у космополітичній еліті світу, що глобалізується;

3) створення життєздатних держав, які користуються міжнародним визнанням (у тій мірі, в якій це е необхідною умовою для виконання перших двох завдань).

Корисливі інтереси цього вузького верхівкового прошарку багато в чому визначають спрямованість пострадянських трансформацій, надаючи їм, на перший погляд, такий дивний характер. Вони формують пострадянський соціум "під себе" так, як їм вигідно і зручно. Це не відтворення традиційних структур і відносин, це не рух до ліберальної демократії, це особливий спосіб організації територіального простору, політичного життя й економічної діяльності, спрямований на закріплення привілейованого становища владовласників. Така "еліта" не здатна виконати одну з найважливіших функцій — формування соціальних норм сучасного типу. В неї немає зв'язку з основною масою населення, здатності до діалогу з нею, врахування її інтересів.

Нині відбувається інтенсивний процес трансформації політичних структур пострадянських ННД. Його відправною точкою був уже не тоталітаризм, а ослаблений авторитаризм часів М. Горбачова. Певні його атрибути так чи інакше ще зберігаються у політичному житті пострадянських республік. Разом із тим провідною рисою світової політики останніх кількох десятиріч е рух до демократії. Для пострадянських ННД прагнення створити модель суспільного устрою за західним зразком, як правило, не мало успіху. Виняток становлять країни Балтії. Як показує світовий досвід, успіху досягають тільки тоді, коли, формуючи правову державу, враховують соціально-політичні й економічні реалії тієї або іншої країни.

У політичному житті всіх пострадянських республік наявні загальні ознаки: в жодній з них не виступають проти незалежності, бажають мати власну державу, але не за рахунок розвалу економіки, панування в ній мафіозних структур, занепаду культури, зубожіння людей. Звідси прагнення наведення порядку і дисципліни, нормального ритму економічного і соціального життя. Всі вони мають інститут президентства. Пости президента, спочатку зайняті тими чи іншими колишніми керівниками республіканських комуністичних партій, перетворилися на основний інститут визначення політичного курсу.

Проте, звичайно, вони мають чимало відмінностей, зумовлених імпульсами національно-державного самовизначення, набутими у процесі дезінтеграції Союзу PCP, геополітичним положенням, соціокультурними і національно-ментальними факторами, а також якістю політичних еліт і мірою впливу на політичний процес з боку інших країн Заходу і Сходу.

Політологи виокремлюють чотири головні типи політичних режимів, сформовані у колишніх радянських республіках:

— демократичні: Латвія, Литва, Естонія, Україна;

— напіваторитарні: Грузія, Азербайджан, Вірменія, Молдова. Тут упроваджується "альтернатива демократії" — обмежена трансформація, що більше відповідає їхнім інтересам, і водночас збереження видимості демократії з униканням політичних ризиків;

— авторитарні: Росія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан — відмова від демократичної гри, вільної конкуренції на виборах, ризику для правителів бути відправленими у відставку виборцями — організація виборів із попередньо відомими результатами;

— неототалітарні: Туркменистан та Узбекистан — тотальний контроль, систематичний примус і насильство або загроза його застосування з боку влади стосовно більшості населення здійснюють не у жорстких, як у класичному тоталітаризмі, а відносно м'яких, проте більш витончених формах, внаслідок великої кількості стійких залежностей — правових, економічних тощо.

Як показує історичний досвід, визрівання капіталізму було завжди і передумовою, і каталізатором встановлення демократичних форм правління. Один з уроків історії полягає у тому, що принаймні у минулому ринкова економіка передувала виникненню демократичних інститутів. Сучасне прагнення деяких ННД перейти одночасно і до демократії, і до ринку — спроба змінити модель взаємозв'язків між економічними та політичними перетвореннями, яка складалася століттями. Західні політологи розглядають його як унікальний історичний експеримент, адже одночасна радикальна трансформація економічної та політичної систем є справою надзвичайно складною.

Будь-який демократичний уряд стикається з чималими складностями у здійсненні економічних реформ. Радикальне реформування економіки потребує рішучих і швидких дій. Однак процес прийняття рішень в умовах демократичної системи, особливо у питаннях, з яких немає консенсусу, пов'язаний із тривалими процедурами політичного торгу, узгоджень і пошуку компромісів. У демократичних суспільствах рішення виявляються повільними, тим більше, коли йдеться про законодавчі акції. Ще складніша ситуація у посткомуністичних країнах, де виникає велика кількість конкуруючих нових політичних партій і груп інтересів. їхнє протиборство значною мірою паралізує законодавчий процес. Партії, профспілки, асоціації бізнесу та інші групи, що виникають на політичній сцені, можуть намагатися блокувати певні аспекти економічних реформ, а також спрямувати їх у вигідне для себе русло. До цього додаються ускладнення, пов'язані з неясним характером відносин у структурах влади. Конфлікти між виконавчою і законодавчою владою, між кабінетом міністрів і главою держави — звичайне для посткомуністичних країн явище, що найгіршим чином впливає на реформування економіки. Через такі причини темпи економічних перетворень значно уповільнюються. Найяскравішим прикладом цього може бути Україна. Проте в деяких перехідних суспільствах можливе позитивне співіснування політичної та економічної лібералізації. Однак це рідкісність і трапляється при дуже складному поєднанні певних факторів, як це відбулося в країнах Балтії.

Якщо говорити про ті процеси, що мають місце в переважній більшості пострадянських держав, то можна виокремити такі:

1) здійснюються заходи, спрямовані на реставрацію у суспільному житті політичних механізмів, що діяли при соціалізмі й перешкоджали прогресу суспільства. Це можуть пояснювати як умову проведення прогресивних реформ при збереженні соціально-політичної стабільності. Між тим, значення таких заходів полягає в запобіганні послабленню панівних позицій еліти, появі реальної опозиції системі та протестних рухів населення;

2) спостерігаються підтримка, збереження і навіть посилення надмірної майнової нерівності, консервація становища прошарку населення з низькими прибутками і фактичне погіршення стану значної частини цього прошарку (звичайно, має місце часткове коректування — наприклад, підвищення мінімальної заробітної плати або прожиткового рівня, проте насправді відбувається відтворення соціально-економічних та політичних механізмів легального і нелегального розподілу і перерозподілу суспільного прибутку на користь еліти);

3) протидія зусиллями різних ланок державного апарату на всіх рівнях і багатьох груп політичного класу здійсненню заходів із розвитку цивілізованих ринкових відносин, активізації розумно обмеженого, економічно виправданого державного регулювання, вільного від корисливого тиску як бюрократії, так і олігархів, а також заходів з раціоналізації соціальної сфери;

4) часто очевидна непродуманість і неефективність здійснення реформаторських заходів, що загрожує результатами, протилежними накресленим.

На кінець 2000-х років у більшості пострадянських держав не відбувається історично значущих змін у напрямі оздоровлення суспільства. В результаті не спостерігаються помітні успіхи в модернізації економіки. Зростання виробництва не є стабільним. Соціальна сфера стає все більш слабкою ланкою суспільного життя. Отже, багато економічних та соціальних проблем не розв'язуються, а накопичуються, що загрожує їх загостренням.

Разом із тим у житті нових незалежних держав наявні й позитивні процеси, які відбуваються під впливом розгортання ринкових відносин, незважаючи на їх деформацію. Йдеться про формування основи демократії — середнього класу. До нього належать соціальні групи із середніми і високими прибутками. Вони активізують розвиток економіки та інноваційні процеси в ній, виступають як групи зростання професійного, інтелектуального і культурного потенціалу суспільства. Вони формують свою трудову та підприємницьку активність на основі вимог ринку і зацікавлені у підвищенні своєї конкурентно-спроможності; орієнтовані на розвинені стандарти споживання і є орієнтирами зростаючої соціальної мобільності для інших здатних до неї груп населення. Соціологи вважають формування середнього класу не тільки найперспективнішим процесом трансформації соціальної структури суспільства, а і його основною.

Не можна заперечувати і той факт, що завдяки системним перетворенням економіки значна частина населення перевищила дореформений рівень споживання й досягла вищого рівня життя. Наразі йдеться не про найбільш дохідні верстви населення, забезпеченість яких не просто висока, а іноді навіть перевищує стандарти західних елітних груп. Йдеться про групу населення із середніми прибутками, котра не така вже мала, як часто це стверджують (звичайно, її кількість різна у різних ННД). Але при цьому складається і стійкий найбідніший прошарок, перспектив покращення становища якого практично немає.

Головний підсумок останніх двох десятиріч — перемога антикомуністичної буржуазно-демократичної революції. Однак суспільний лад, який виник, залишається дуже суперечливим. Приватна власність, що змінила псевдосуспільну, концентрується в руках панівної еліти. Централізована, планова, антиринкова система господарювання змінилася напівринковою, яка ґрунтується головним чином на криміналізованому, економічно й соціально низько ефективному функціонуванні капіталу. Перші кроки з формування демократичних виборних процедур змінилися імітацією виборів органів державної влади, що маскує їх фактичне призначення. Проголошення багатопартійності не дало реальних результатів. Навпаки, виникла ситуація, коли панує партія влади, а опозиційні політичні сили або придушуються, або лише роблять вигляд, що є самостійними. Був усунений ідеологічний стрижень всіх аспектів життя радянського суспільства — диктат комуністичної ідеології. Однак поки що не тільки не склалася ідеологія справжнього оздоровлення суспільства, а й почастішали появи ідеології авторитарної, антидемократичної, шовіністичної, імперської. Водночас у суспільстві не подолані й рецидиви примітивної ідеології зрівнялівки.

Тим не менш перетворення базових принципів суспільного ладу досягло такого ступеня, коли перехід до капіталістичної економічної системи став незворотним і виникли певні передумови для протидії регресу в політичній сфері, а також для розгортання демократичної політичної системи, а в підсумку і для зростання соціальної віддачі функціонування капіталу. Це дало принципову можливість виходити постсоціалістичним країнам з історичного глухого кута, до чого призвів соціалізм. У цьому сенсі зусилля ініціаторів політичних перетворень досягли успіху.

Однак можливості, що з'явилися, не були освоєні. Зміна форм власності, системи господарювання і політичного режиму здійснювалася такими методами, що зумовили формування асоціальної за своєю суттю постсоціалістичної суспільної системи, яка, ймовірно, на деякий історичний період — аж до її здолання — не дозволить зробити ефективною економіку, задовольнити у повній мірі соціальні потреби, затвердити справжню демократію. Створені базові елементи капіталістичного розвитку не можуть по-справжньому розкрити свої потенції, сприяти становленню сучасного суспільства з ефективно розвиненою економікою, соціально відповідальним бізнесом і демократичною правовою державою. Це можна трактувати стосовно цього історичного етапу як поразку реформ, хоч у перспективі можуть здійснитися нові глибокі трансформації та сформуватися передумови повномасштабного прогресу. Проте це буде нелегко, оскільки відбулася консолідація еліти і певною мірою всього суспільства на базі суспільної системи. Загалом еліта задоволена станом справ, і лише окремі її прошарки борються між собою за міцніші позиції при експлуатації вад системи. "Низи" дезорієнтовані і певною мірою змирилися з ситуацією, не бачачи реальної альтернативи.

У результаті визначилися основні риси суспільно-економічного ладу. Це специфічна модель постсоціалістичного капіталізму, в якій є окремі принципові властивості капіталізму взагалі (насамперед приватна власність і контури ринкової економіки) при бракові тих характеристик сучасного капіталізму, що зумовлені досягнутим ступенем його соціалізації та демократизації. Останніх рис в пострадянських нових незалежних державах практично немає.

Серед колишніх республік СРСР дещо осторонь перебуває Білорусія, яка намагається поєднати відтворення, збереження або пожорсткішення режиму державного управління економікою і зміцнення жорсткого авторитарного політичного режиму з уповільненим освоєнням ринкових відносин.

На пострадянському просторі значно вирізняються специфікою країни Центральної Азії. їхні політичні системи варіюють від жорсткого авторитаризму до неототалітаризму. В економічних і соціальних системах цих держав помітну роль відіграють напівфеодальні методи, патріархальні форми буття, а також методи капіталізму позаминулого століття.

Країни Балтії, подолавши великі складності перехідного періоду, в цілому здійснили постсоціалістичну трансформацію з меншими втратами для себе, ніж інші пострадянські республіки. Тут відобразилися інші історичні традиції, національний менталітет, рівень національних еліт, розвиненіший громадянський настрій населення, а також швидкий відрив від СРСР і національний консенсус стосовно орієнтації на європейські стандарти громадського життя, відкритість іноземному капіталові тощо. Тобто держави Балтії пройшли шлях становлення і зміцнення незалежної держави успішніше, ніж країни СНД.

Нові пострадянські держави перебувають нині на різних етапах суспільного розвитку. Є значні відмінності у напрямах, темпах, формах реформування, ступені відданості принципам демократизації політичного ладу, ринкової економіки і приватної власності, а також за результатами реформування. ННД демонструють відданість різним формам політичного устрою, соціально-економічним моделям. Вони вірізнються за менталітетом своїх громадян, культурою виробництва тощо.

Нині на пострадянському просторі визначають такі типи суспільного розвитку.

— рух до сучасного соціалізованого капіталізму та інтеграція до того укладу життя, який прийнято називати західною цивілізацією, що найяскравіше демонструють держави Балтії;

— намагання подолати асоціальну постсоціалістичну модель суспільства і перейти до розвитку за зазначеною вище моделлю, що має місце в Україні;

— консервація постсоціалістичного асоціального капіталізму, захист його від загрози революційного перетворення при одночасних малоефективних спробах надати їй життєздатності за допомогою половинчастих реформ — у Росії;

— соціалістичні резервації, що розкладаються, які не здатні вирішити нагальні завдання життєзабезпечення суспільства, але які зберігаються завдяки авторитарним політичним режимам, прикладом чого є Білорусь.

Можливо, саме відмінності у типах суспільного розвитку перешкоджають інтеграції нових незалежних держав. А можливо і те, що кожна з них має своє бачення власних національних інтересів, котрі іноді не збігаються з інтересами інших. Разом із тим прагнення до тієї чи іншої форми інтеграції між пострадянськими республіками відображаються в різних міждержавних організаціях. Найпершою з них є Співдружність Незалежних Держав.

Під час зустрічі у Біловезькій Пущі 8 грудня 1991 р. лідери Роси, України та Білорусі не тільки офіційно заявили про ліквідацію союзної держави, а й підписали Угоду між державами-учасницями про створення Співдружності Незалежних Держав, відкритої для членства всіх інших суб'єктів СРСР. 12— 13 грудня 1991 р. за ініціативою Н. Назарбаєва в Ашгабаді провели нараду лідери Казахстану, Узбекистану, Туркменистану, Киргизстану і Таджикистану, які виявили бажання приєднатися до СНД. Потім казахстанський президент надіслав керівникам усіх республік, за винятком прибалтійських, запрошення прибути до Алма-Ати 21 грудня 1991 р. для відповідних перемов. Зустріч закінчилася підписанням низки документів. Насамперед це був протокол до Угоди між державами-учасницями про створення Співдружності Незалежних Держав від 21 грудня 1991 р., а також Алма-Атинська декларація. В результаті до складу нової міжнародно-політичної організації увійшли 11 колишніх союзних республік за винятком країн Балтії та Грузії. Грузія увійшла до складу СНД два роки по тому.

При створенні СНД лідери "великої трійки'¹ домовилися, що координуючими органами СНД будуть Рада глав держав і Рада глав урядів. Пізніше були запроваджені Координаційно-консультативний комітет, Рада міністрів закордонних справ, Рада міністрів оборони, Рада командуючих прикордонними військами, Економічний суд. Створення Співдружності мало забезпечити безболісний перехід від єдиної союзної держави до системи суверенних національних держав на місці колишнього СРСР. На відміну від нього, СНД не є державою і не має наднаціональних повноважень, а також не є федерацією або конфедерацією. Співдружність базується на началах суверенної рівності всіх її членів. Вищої влади над членами СНД не існує. Мета Співдружності — розвиток співпраці в політичній, економічній, екологічній, гуманітарній, культурній та інших галузях, забезпечення прав і свобод людини відповідно до загальноприйнятих принципів міжнародного права. Головне завдання полягало у створенні єдиного економічного та єдиного оборонного простору, що на сьогодні не здійснилося.

Розходження у позиціях сторін виявилися вже на етапі підписання установчих документів СНД, а потім і у процесі прийняття Статуту Співдружності (прийнятий 22 січня 1993 р. і не підписаний Україною, Молдовою і Туркменістаном). Росія прагнула позбутися союзного Центру, але водночас зберегти за собою повний політичний, фінансово-економічний та воєнно-стратегічний контроль на пострадянському просторі. Однак претензія Москви на те, щоб певною мірою замінити собою колишній союзний Центр, викликала реакцію відторгнення в інших учасників нового об'єднання.

Україна і Білорусь ставили своїм завданням створення насправді незалежних держав, із подальшим включенням їх до складу західноєвропейських структур, і розглядали перебування в СНД як перехідний період (однак після зміни керівництва в Білорусії відбулася переорієнтація на відверто проросійську). Інші республіки, для яких рішення про розпуск СРСР було цілковитою несподіванкою, котра ставила їх на межу виживання, вбачали в СНД "рятівне коло", що може допомогти залишитися на плаву і виграти час для формування власної державності. При цьому їх керівництво відчувало побоювання опинитися у залежності від дій ліберал-демократів, які на той час прийшли до влади в Росії.

На саміті 20 березня 1992 p. у Києві були прийняті Декларація про незастосування сили або загрози силою в СНД, Угода із поділу майна колишнього Державного банку СРСР між центральними банками країн — учасниць СНД, Протокол про затвердження положення про Раду із залізничного транспорту, а також рішення про принципи врегулювання цін на сировину, паливо і продовольство, а також про те, що всі країни СНД є правонаступниками СРСР. У Ташкенті 15 травня 1992 р. Росія, Казахстан, Узбекистан, Туркменистан, Вірменія і Таджикистан парафували Договір про колективну безпеку. Пізніше до нього приєдналися Азербайджан і Грузія. У 1997 р. договір було подовжено на новий термін, проте Азербайджан, Грузія та Узбекистан з нього вийшли. Суперечності між учасниками договору і нестача фінансових ресурсів призвели до того, що спільний військово-стратегічний простір на основі ДКБ так і не був сформований. Однак Договір полегшив укладання двосторонніх угод між його учасниками. У жовтні 2002 р. керівники країн-учасниць підписали статут і угоду про правовий статус Організації договору про колективну безпеку.

Важливим аспектом діяльності Співдружності стало визначення долі ядерної зброї колишнього Союзу PCP. У липні 1992 р. дев'ять держав СНД (Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Узбекистан, Україна, Молдова і Туркменистан) підтвердили, що підтримують участь Росії у

Договорі про нерозповсюдження ядерної зброї як її власника і заявили, що готові приєднатися до Договору як держави, котрі її не мають. Таким чином, Росія стала повноправним правонаступником СРСР у питанні володіння ядерною зброєю. При цьому йшлося про всю ядерну зброю колишнього Союзу, включаючи і ту, що розміщена на території України, Білорусі та Казахстану. У травні 1993 р. у Лісабоні підписали протокол, в якому керівники Казахстану, України і Білорусі гарантували ліквідацію ядерної зброї на своїй території. Росія, США, Казахстан і Білорусь ратифікували Договір, а Україна вимагала гарантій своєї безпеки. В січні 1994 р. у Москві президенти США, Росії та України прийняли тристоронню заяву, в якій були дані відповідні гарантії. Ядерної зброї в Україні більше немає. В Україні знаходилася атомна зброя, яка виготовлялася і управлялася з Росії. Україна могла стати заручницею, оскільки на її території перебувала чужа зброя. В разі її використання з боку Росії проти третьої сторони, удари у відповідь спрямовувалися б проти тієї країни, з території якої злетіли ракети.

У другій половині 1990-х років виявилися тенденції до тіснішої економічної інтеграції між деякими країнами-учасницями. У вересні 1993 р. Росія, Білорусь, Казахстан і Киргизстан підписали Договір про створення Економічного союзу. 10 жовтня 2000 р. в Астані Росія, Казахстан, Білорусь, Киргизстан і Таджикистан заснували Євразійське Економічне Співтовариство (ЄврАзЕС). 25 січня 2006 р. до них приєднався Узбекистан. Мета нової структури в рамках СНД полягала у сприянні процесу формування Митного союзу і єдиного економічного простору. Під час Мінського саміту 1 червня 2001 р. Росія уклала з державами — учасницями СНД (за винятком України і Туркменистану) двосторонні угоди про вільну торгівлю, які при їх реалізації могли стати опорним елементом створення зони вільної торгівлі. Варто зазначити, що ЄврАзЕС, хоча за своїми заявленими цілями є економічним об'єднанням, має для його учасників насамперед політичне значення. Неефективність цього об'єднання нікого не бентежить. Членство в ньому відіграє роль своєрідного розпізнавального знаку, що сигналізує про намір триматися разом і спиратися на Росію.

До другої половини 1992 р. уже стали очевидними негативні наслідки відсутності реального механізму виконання прийнятих рішень. Тому у другій половині 1992 р. і у 1993 р. на самітах країн-учасниць не тільки вирішували глобальні політичні й економічні питання, а й розгортався діалог про створення механізму їх реаліза