Історія Стародавнього Сходу - Крижанівський О.П. - Утворення Ванського царства

На Вірменському нагір’ї та Закавказзі природа не надто шедра для хлібороба. Тамтешня земля здебільшого суха та кам’яниста.

Природнокліматичні умови

Лише в долинах рік Аракса та Арацані існували обширні родючі ділянки — Араратська рівнина та Мушська низина. Були там і степи, шо переходили в напівпустелі, й гірські пасма із засніженими вершинами, й озера з солоною водою (Урмія, Ван та ін.) та високогірне прісноводне озеро Севан. Гірські схили вкривали луки та почасти ліси. Гори надійно захищали населення від ворожих нападів, робили цю територію важкодоступною навіть для ассирійців.

Основними природними багатствами Вірменського нагір’я та Закавказзя були камінь, метали (мідь, залізо, свинець, олово), ліси. Населення, таким чином, мало чудові умови для розвитку металургії.

Стан джерельної бази

Основну інформацію про Урарту містять аннали ассирійських царів (Адад-нерарі 1, Салмана-сара І, Тукульті-Нінурти І, Тіглатпаласара І, Ашшур-націр-апала II, Салманасара III, Тіглатпаласара III, Саргона 11), запитання царя Асархаддон а до оракула, повідомлення ассирійських шпигунів тощо. Урартський матеріал присутній також у пізньовавилонських документах, у Біблії, в Бехістунському написі царя Дарія І тощо.

Важливі дані про зовнішньополітичну діяльність і внутрішню політику царів Урарту містяться в лаконічних і трафаретних урартських клинописних написах на кам’яних стелах, будівельному камені, скелях, іноді — на металевих виробах (ці написи складені урартською чи ассирійською мовами). За своїм стилем урартські написи близькі до ассирійських.

Перші археологічні знахідки на території Урарту та Закавказзя було зроблено наприкінці XIX ст., проте основні археологічні відкриття у цьому регіоні припали на 30-ті роки XX ст. та післявоєнний період. Археологи розкопали урартський центр Тейшебаїні (сучасний Кармірблур поблизу Єревана), місто Аргіштіхінілі, фортецю Ере-буні (передмістя Єревана), низку інших урартських міст-фортець. У Західній Грузії вони розкопали в 40—60-х роках Колхіду, що її грецькі міфи пов’язували з аргонавтами, а на території Вірменії — храм і рештки фортечного муру Гарні — літньої резиденції вірменських царів І ст. н. е. Стосовно сільських поселень на Вірменському нагір’ї та Закавказзі, то їх дослідження поки шо — справа майбутнього.

Окремі згадки про давнє Закавказзя є в поемі Аполлонія Родосського "Аргонавтика", у працях Геродота, Ксенофонта. Ктесія, Патрокла, Страбона, Таціта, Плутарха, Йосифа Флавія, Діона Кассія, Плінія Старшого, Птолемея та інших античних авторів.

Джерелом історичних повідомлень про Стародавню Вірменію є також сирійська література (сирійці контактували з вірменами наприкінці античної доби — на порозі середньовіччя), грецька християнська література (Євсевій) та література вірмен (Мойсей Хоренський). Давня Грузія змальовується її історіографією (хроніки "Навернення Картлі" та "Оповіді про царів Картлі").

Утворення Ванського царства

Землероби та скотарі ще в V—ту тис. до н. е. обжили долини рік урата Аракс. У III тис.

до н. е. на Вірменському нагір’ї та Закавказзі поширилася ранньобронзова культура — куро-аракська. Тодішнє населення вже мешкало в порівняно багатолюдних поселеннях, нерідко захищених муром, займалося вишиванням, скотарством (худобу випасали високо в горах), виробництвом знарядь праці, зброї та прикрас. Наприкінці II тис. до н. е. тамтешнє населення освоїло залізне виробництво. Відтоді бойові дружини племінних вождів оснащувалися залізною зброєю. Довкола озера Урмія (територія нинішнього Ірану) з’явилися невеликі міста-держави, населені, мабуть, хурритами (в цей регіон у першій половині II тис. до н. е. прибули також індоєвропейці). Поблизу озера Урмія, між західними та східними хурритами, заснували свої держави й мовно споріднені з ними урарти. Найсильнішими урартськими державами були Муцацір — центр вшанування бога неба Халді, у храмі якого урарти коронували на царство своїх володарів і зберігали державну скарбницю, й Тушпа (нині м. Ван) — культовий центр бога сонця Шівіні.

Ассирійські джерела XII ст. до н. е. засвідчують існування у "країнах" чи "країні" Наірі, тобто на території від східних кордонів Анатолії до центральної частини гір Західного Ірану, кількох десятків "царів" (племінних вождів) і "цариць" (жриць, які супроводжували вождів у походах), В XI ст. до н. е. із племінного союзу Наірі утворилися два племінних об’єднання: Урарту (містилося на території Вірменії, Туреччини та Ірану, місцеве населення називало його Біайнілі) та Муцацір. УIX ст. до н. е. із племінного об’єднання утворилася держава Урарту, першим царем якої був Арам (864—845 рр. до н. е.).

Урартський цар Сардурі І (835—825 рр. до н. е.), мабуть, зробив своєю столицею місто-фортецю Тушпа. Він титулував себе "царем царів, якому всі царі виплачують данину", тим самим кинувши виклик сусідній Ассирії. Свої володіння Сардурі І розширив до озера Урмія, об’єднавши в одну державу тамтешні дрібні князівства та Муцацір.

Володарі молодої (і, мабуть, через те досить агресивної) Урартської держави будували храми і палаци, організовували царські та храмові господарства для розведення овець, великої рогатої худоби та коней.

Щоб згуртувати урартські племена ідеологічно (в державі, крім урартів, проживали також лувійці, протовірмени, хуррити, протогрузини тощо), уряд здійснив певну централізацію культу — виділив із строкатого конгломерату богів трьох найважливіших: Халді, Шівіні та бога грому й дощу Тейшеба.

Організоване на ассирійський кшталт урартське військо кинуло виклик ассирійській військовій потузі — захопило землі південніше озера Урмія, намагаючись обійти Ассирію з флангу. Завойовані території урарти, звісно, грабували, проте, на відміну від ассирійців, дещо залишали й тубільному населенню, щоб мати в себе надійні тили. В Урарту гнали худобу та — голими, в шийних колодках — військовополонених — переважно жінок та хлопчиків (з останніх потім робили євнухів).