Історія Стародавнього Сходу - Крижанівський О.П. - Віхи історії

В Аравії виявлено низку палеолітичних стоянок. Отож вона

була зоною антропогенезу. Проте не пізніше XX тис. до н. е. клімат там став таким спекотним, що люди надовго полишили півострів. Лише з

VIII тис. до н. е., коли тамтешня природа знову змінила гнів на милість, люди заходилися обживати спершу прибережну смугу півострова, а згодом й центральні та південні Його регіони.

Не пізніше V тис. до н. е. уздовж східного узбережжя півострова спершу поселилися носії убещської культури (протошумерської? шумерської?), а згодом — і культури Джемдет-Наср (шумерської). Деякі історики припускають, що на східному узбережжі Аравії лежали згадувані в шумерських текстах країни Маган і Мелухха, а на південному — облюбована стародавніми єгиптянами країна Пунт. Десь наприкінці III — на початку II тис. до н. е. південну смугу півострова почали обживати семіти. Захожий люд селився окремими племенами чи родовими групами, започаткувавши ізольовані вогнища культури: Сабейське, Катабанське, Хадрамаутське та Маїнсське. Впродовж тривалого часу в Південній Аравії співіснували щонайменше чотири особливі семітські мови. В північно-західній частині півострова у II тис. до н. е. проживало семітське плем’я медіанітян.

Греки та римляни називали мешканців Аравії "арабами", тобто жителями пустині. З часів пророка Мухаммеда (VII ст. н. е.) так називали себе вже й самі аравійці, котрі, за оцінкою Страбона, "не були особливо хоробрими воїнами, а були скоріше торговцями й купцями...".

Віхи історії

На півночі Аравії утворилися племінні союзи та карликові держави, керовані "царями", правильніше було б сказати — "шейхами", іноді "царицями". В цих політичних утвореннях склалася військова організація, проте без регулярної армії — вояками були всі дорослі чоловіки племені та частина жінок. Північноаравійські політичні центри (скажімо, Набатейське князівство) слугували розмінною монетою в політичних іграх могутніх сусідів — Єгипту та Ассирії і водночас постійно сварилися між собою.

Вагоміших успіхів на політичній арені досягли сильніші й стабільніші південно аравійські держави на, території сучасних Єменської Арабської Республіки та Народно-Демократичної Республіки Ємен. Найповажнішими серед них були Сабейське царство (займало території між Червоним морем і Хадрамаутом, між Центральною Аравією та Індійським океаном) та Хім’яритеька держава, яка

посилилася наприкінці І тис. до н. е. Проте близько III ст. до н. е. в Сабі, від якої вже відложилися завойовані нею сусідні південно аравійські держави, воцарилася династія із Хім’яра, її західного сусіда.

З середини І тис. до н. е. Аравія налагодила тісні торговельні зв’язки з Грецією, в Елліністичну добу — з державою Птолемеїв, у першій половині І тис. н. е.—з Римською імперією. Торгувала вона також з Аксумом (Ефіопія).

Соціально-економічний розвиток

Важливою галуззю господарства південно аравійських суспільств було іригаційне землеробство та кочове скотарство. Тамтешній люд вирощував зернові культури (пшеницю, полбу, ячмінь), бобові, овочі. На гірських схилах, перетворених на тераси, закладав виноградники, а в оазисах — фінікові плантації. Іригаційне будівництво було необхідне для того, щоб запобігти зливу річкових вод у море. Найграндіознішою іригаційною спорудою була Марібська гребля, побудована в VII ст. до н. е. її довжина становила 600 м, висота — понад 15 м. Завдяки цій греблі зрошувалося 1600 га землі.

Населення розводило велику рогату худобу, коней, овець, одногорбих верблюдів, приручених 3—4 тис. років тому.

Верблюд харчами не перебирав, споживав усе, що Бог послав, навіть "верблюжі колючки". Він наїдався й напивався "про запас", тому міг упродовж кількох діб обходитися без їжі та води. На своїй спині він неквапливо, зі швидкістю 4 км за годину, міг перевозити вантаж вагою до 800 кг, запросто долав водні перепони. Самиця верблюда давала в день до 10 л молока, яке добре гамувало спрагу. Споживало населення й м’ясо молодого верблюда-самця. Цінною промисловою сировиною були верблюжа вовна та шкіра. Навіть верблюжий послід аборигени використовували як паливо. Маючи верблюда та наповнений водою шкіряний мішок-бурдюк можна було робити — з торговою чи військовою метою — далекі переходи через пустині.

Займалося населення Аравії й ремеслами, передусім каменярством, будівельною справою, металургією, ткацтвом, гончарством, чинбарством тощо.

Чільне місце в господарському житті Стародавньої Аравії посідала торгівля, яка інтенсивно розвивалася завдяки вигідному розташуванню півострова на торгових шляхах та наявності на ньому пряностей, пахощів та інших цінних

продуктів. Обмінювалися між собою товарами фелахи (землероби) та бедуїни (пастухи-кочівники), місцеве населення постачало старосхідний та античний світи пахощами й прянощами, займалося транзитною торгівлею африканськими та індійськими товарами з країнами Близького Сходу. Торгівля відігравала в господарському житті Аравії таку поважну роль, що її розквіт чи згортання спричинювали посилення чи занепад тамтешніх держав.

Наприкінці І тис. до н. е. перси, єгиптяни та греки встановили прямі (сухопутні й морські) контакти з Індією. Це змінило напрями міжнародних торгових шляхів і боляче вдарило по господарському життю південно аравійських держав. Але біда, як відомо, не приходить сама... Знову на землеробські зони почала наступати пустиня, виходили з ладу іригаційні споруди (скажімо, неодноразово відбувався прорив Марібської греблі, аж поки вона в 570 р. н. е. остаточно не перетворилася на жалюгідну руїну). За таких обставин південно аравійські держави остаточно пересварилися між собою і стали занепадати.

Наприкінці II — на початку І тис. до н. е. відбувалися радикальні зміни в соціальній сфері Південної Аравії. З’явилася майнова нерівність, почали виділятися знатні роди, які зосереджували у своїх руках політичну владу, формувалися соціальні групи жерців, купців. Земельна власність ще залишалася общинною, проте знатні сім’ї вже домагалися відокремлення від общинних земельних володінь своїх ділянок. Вони прикуповували землю, зводили на ній іригаційні споруди і, зрештою, ставали ЇЇ власниками. Чимало землі належало державі (державне землеволодіння зростало шляхом завоювань, конфіскацій, примусової купівлі), а також храмам. На державних і храмових землях працювало завойоване населення, частина вільного люду (У формі повинностей), раби (з числа військовополонених, куплені). Боргове рабство існувало в зародковому стані. Давньоєменське суспільство, таким чином, було ранньокласовим, зберігало, значною мірою, родоплемінний уклад.