Історія Стародавнього Сходу - Крижанівський О.П. - КУЛЬТУРА

Стародавні китайці — творці однієї з найдавніших і найсамобутніших культур, яка виникла шляхом синтезу місцевих неолітичних культур та культурних запозичень. Процес її формування завершився в середині І тис. до н. е.

Внесок стародавніх китайців у світову культуру важко переоцінити. Старокитайська культура послужила основою для розквіту середньовічної культури самого Китаю, а також інших цивілізацій Далекого Сходу, для яких вона стала тим, ним була антична культура для Європи. Японці, в’єтнамці, корейці, монголи запозичили в китайців ієрогліфічну писемність, історіографію, літературу, ідеологію. У середні віки китайська мова була для них основним засобом дипломатичного, наукового та релігійного спілкування. Ці народи сприйняли також конфуціанство, яке й для них стало елітною релігією, вивчали твори китайських мислителів, запозичили в китаїзованій формі буддизм. Звичайно, разюча схожість китайської, японської, в’єтнамської, корейської й почасти монгольської культур значною мірою є наслідком схожих умов життя і господарської діяльності цих народів, майже однакового природного середовища. Проте це аж ніяк не применшує грандіозного культурного впливу на весь Далекий Схід найстарішої в цьому регіоні старокитайської культури. Не випадково знання далекосхідними народами китайської мови й культури, так само як і паломництво в Китай, вважалися у середні віки найпершою ознакою освіченості та вченості.

Матеріальна культура

Ще з епохи Чжоу китайці вважали основним заняттям землеробство, йому вони завжди приділяли найбільше уваги. Вирощували в Китаї переважно зернові культури. У "Шіцзіні" згадується 15 видів злаків, у тому числі пшениця і рис. За Ханьської доби до "шести хлібів" — найважливіших господарських культур — зараховували також коноплі. З писемних джерел та матеріалів археологічних розкопок установлено, що в епоху Цінь та Хань населення вирощувало чумизу, просо, пшеницю, ячмінь, рис, сою, квасолю, коноплі з їстівними зернами, причому в басейні Хуанхе перевага надавалася чумизі, а в басейні Янцзи — рису.

На півночі Китаю (басейн Хуанхе) землеробство було плужним. Використовувалося кілька типів знарядь праці для спушування ґрунту, залежно від того, м’які чи тверді були ґрунти. Найчастіше тамтешні селяни користувалися ралом із залізним наральником. Проте рало годилося для спушування лише рівнинних ділянок, а не горбистої місцевості. В басейні Янцзи землю спушували довгим дерев’яним заступом із залізним наконечником, плужне ж землеробство з’явилося там пізніше, вже в середні віки.

Китайці займалися також городництвом і, в скромних масштабах, садівництвом. З городніх культур вирощували в’яз з їстівними бруньками, часник, цибулю, черемшу, бамбук, таро (їстівний корінь), гарбузи, лотос, фіалку, ріпу, латук тощо, а з садових — груші, сливи, суничне дерево, абрикоси, апельсини, каштани, хурму, персики, ююбу тощо. Особлива увага приділялася вирощуванню шовковиці, плоди якої споживали, а листям відгодовували тутового шовкопряда.

Населення Китаю розводило велику рогату худобу, яку використовувало як тяглову силу. На м’ясо відгодовували собак (собачатина вважалася делікатесом), свиней, баранів. Кінь у Китаї використовувався виключно для верхової їзди, особливо у війську. Конярство було поширене переважно в північно-західних районах країни, де вистачало пасовиськ. Китайці розводили низькорослих коней монгольської породи, однак у Ханьську епоху обзавелися також і ферганськими рисаками, яких захоплено називали "небесними". Від північних сусіді в-кочівників китайці навчилися використовувати також мулів та верблюдів.

З ремесел китайці особливу увагу приділяли ткацтву. У стародавній часи Китай був єдиною країною, де розвивалося шовківництво. Вдосконалюючи ткацький верстат і барвники, китайці виробляли багато видів і сортів шовкової тканини, яка користувалася попитом у всьому цивілізованому світі. Шовківництвом займалися в основному жінки, його не цуралися навіть імператриці.

Якість тодішнього шовкового волокна також була така сама, як і нинішнього. Шовкові тканини вироблялися на спеціальних верстатах майже в кожному селянському господарстві, а також у приватних та державних ткацьких майстернях. На виготовлення однієї штуки завдовжки 9 м і завширшки 45—50 см ткаля витрачала до півмісяця часу.

Розвивалася у Стародавньому Китаї також металургія. На початку нашої ери для виробництва заліза китайці вже почали використовувати міхи, що приводились у дію водяним двигуном. Майстри виготовляли глиняні форми для відливки металу. Майстерно виготовляли китайці також лаковані вироби з дерева та шовку, які вважалися предметами розкоші. Цей промисел особливо поширився в південних районах країни. Процвітав у Китаї і рудний промисел, практикувалося виварювання солі в спеціальних котлах та добування її з морської води.

Докладніше розповімо про традиційне житло в Китаї. Найдавнішим його типом була напівземлянка. Ще за неоліту її заступив наземний будинок, а в епоху Шан (Інь) — будинок на стилобаті (глиняна платформа, яка рятувала житло від затоплення під час весняної повені). Поступово змінювалася не лише форма житла, а й технологія його будівництва. Так, якщо в неоліті китайці мазали стіни глиняним розчином, то в епоху Шан (Інь) вони й стилобат, і стіни робили з допомогою дерев’яної рами глинобитними. Щев неоліті з’явився тип жител, основою конструкції якого були не стіни, а стовпи каркаса, що тримали на собі покрівлю. У І тис. до н. е. каркасно-стовповий тип будівель набув загального поширення в Китаї. В епоху Хань китайці почали будувати свої житла з цегли-сирцю, а царські палаци та будинки знаті — з випаленої цегли.

В доханьську епоху покрівлі в Китаї робили плоскими з глини, потім на них клали очерет, солому чи інший підручний матеріал. В епоху Чжоу так були вкриті навіть храми предків. У ханьському Китаї вже з’явилися покрівлі з черепиці. В середині І тис. н. е. китайці, ймовірно, під іноземним впливом, почали будувати чотирисхилі покрівлі. Стелі у старокитайському житлі, як і в нинішньому, не було.

Своє житло навіть заможні китайці умебльовували якнайпростіше. Особливості інтер’єру визначалися традиційною китайською манерою сидіти, коли чоловік спершу стає на коліна, а потім присідає на п’яти. Людина в такій позі легко дістає руками до підлоги, тому високі меблі їй не потрібні. Долівку вкривала циновка, на якій сиділи й господарі, й гості. Сидіти спустивши ноги чи, тим більше, схрестивши їх вважалося непристойним. Почесного гостя господар, як правило, садив на окрему циновку. Всі меблі складалися з низенького столика, на якому подавалася страва, і ліжка, на якому спали та сиділи. В IV ст. до н. е. ввійшов у моду переносний підлокітник пінцзі, на який можна було зручно спертися, сидячи з підігнутими ногами. Спали китайці, підклавши під толову подушку у формі валика. Взимку помешкання опалювалось з допомогою переносної грубки. Старокитайське житло здебільшого являло собою разом із господарськими будівлями оточену стіною замкнену садибу. В чужий двір без дозволу господаря заборонялося заходити навіть чиновникам. У перші століття нашої ери заможні китайці будували садиби, схожі на невелику фортецю. На подвір’ї, як правило, викопували криницю, над якою часто влаштовували альтанку.

Великі міста з’явилися в Китаї в середині І тис. до н. е. Найбільшими й найкраще забудованими були столиці, уявлення про які можна скласти на прикладі Чан’ані (виникло у 200 р. до н. е. на місці царського заміського палацу). Чан’ань оточували могутні мури завдовжки понад 30 км, у місто вело 12 воріт. Найвищими будівлями в ньому були палаци імператора, з’єднані між собою критими переходами та підвісними галереями. Двері царських палаців були червоного кольору (він символізував Ханьську династію), галереї — фіолетового. Розташовані неподалік урядові установи можна було розпізнати за жовтим забарвленням. У Чан’ані налічувалося 160 житлових кварталів, з’єднаних прямими й рівними вулицями, причому кожен квартал мав свою захисну стіну з брамою, яка на ніч зачинялася. У самій столиці та в приміській окрузі існувало дев’ять ринків і кілька в’язниць (постійно переповнених, адже криміногенна обстановка в місті була просто жахливою). Одна з в’язниць — "Лігво тигра" — являла собою велику й глибоку яму, внутрішня стіна якої була викладена цеглою.

Центром міського життя служив ринок, торгували на ньому під наглядом спеціальних чиновників. На ринковій площі також страчували злочинців (звідси походить назва страти в китайських імперіях — "бути залишеним на ринку"), там же займалися своєю справою ворожки, цирульники. На ринку, що відкривався опівдні й закривався вже в сутінки, можна було придбати все, включаючи домовину (нею китайці обзаводилися заздалегідь). Там же можна було поїсти гарячі страви. На ринок охоче навідувалися студенти, щоб придбати книги, музичні інструменти.

Китайські міста були перенаселені, в кожному з них мешкало кілька сотень тисяч городян. Соціальний склад жителів міст був дуже неоднорідним. Сучасник повідомляв, що в Лояні в II ст. н. е. "людей, які займаються другорядними промислами, у десять разів більше, ніж ремісників і торговців".

Міста, особливо столичні, були законодавцями мод. Особливо наслідували китайці звички імператора та його оточення. Поважав, скажімо, імператор тих, хто вправно володіє мечем, і в народі почали виставляти напоказ свої шрами. Подобались якомусь імператорові жінки з тонкою талією — і його гаремна публіка ледь не переморила себе добровільним голодом.

Китайці подорожували здебільшого пішки. Престижним транспортом вважалися колісниці, які використовували переважно на війні та полюванні. Найдавніший тип китайської колісниці був розрахований на трьох пасажирів, причому найпочеснішим місцем у ній вважалося центральне. Спершу в колісницях їздили стоячи, тримаючись рукою за спеціальний шнур. Однак для їзди в гористій місцевості така колісниця не годилася, тому в епоху Хань з’явився новий тип колісниці — для сидячої їзди. Це були фешенебельні екіпажі з круглим навісом-парасолею чи ангароподібним покриттям. Проникнути в закритий екіпаж можна було через дверці в передній або задній стінці. Чиновні тузи нерідко користувались паланкіном, який несли на плечах слуги.

Існував у Стародавньому Китаї також водний транспорт. Це були знамениті китайські джонки, конструкція яких виявилася настільки вдалою, що не змінилася досі. Китайці створили понад 300 видів джонок, серед яких були судна невеличкі, середніх розмірів і розраховані майже на тисячу пасажирів. Однопарусні джонки плавали ріками, а багатопарусні, вітрила на яких можна було комбінувати залежно від сили й напряму вітру, виходили у відкрите море. Втім, далеко запливати на своїх джонках китайці не наважувалися і фрахтували для цього іноземні судна.

Перші джерела, що розповідають про китайський одяг, належать до епохи Чжоу. Його найважливішою деталлю був халат, який стародавні китайці запинали, як це практикується й нині, направо, вбачаючи в такій манері носити халат свою перевагу над сусідами-кочівниками. В стародавніх текстах говориться, що халат має бути "не таким коротким, щоб виглядало тіло, і не таким довгим, щоб волочитися по землі". Внизу ширина халата сягала ледь не двох метрів, рукава його також були широчезні й довгі. Халат обов’язково підперезували широким поясом — найпершою ознакою вікової зрілості.

Обов’язковою деталлю чоловічого вбрання був шкіряний фартух до колін, який зав’язувався на поясі. В IV ст. до н. е. китайці запозичили в північних кочівників моду носити штани. Жіноче вбрання у них мало відрізнялося від чоловічого. Щоправда, жінки, на догоду конфуціанській моралі, яка зобов’язувала чоловіків ходити однією стороною вулиці, а жінок — протилежною, закутувалися від самої шиї до п’ят. Соціальні відмінності в одязі відображалися в якості тканини та довжині вбрання. Зокрема, цариця та царедворці носили довжелезний одяг, який волочився по землі.

Взуттям стародавнім китайцям служили туфлі на дерев’яній чи шкіряній підошві. їх узували на босу ногу. Заходячи в помешкання, китаєць неодмінно роззувався, проте вийти босоніж на вулицю вважалося вінцем непристойності. Воювати китайці йшли в чоботях, носити які навчилися в північних кочівників.

Чоловіки в Китаї, на відміну від жінок, навіть за обіднім столом запинали голову шапкою чи головною пов’язкою.

Волосся на голові китайці не стригли, а збирали його в тугий пучок і закручували на потилиці. Ця зачіска протрималася у Китаї аж до XVII ст., поки завойовники-мань-чЖури не примусили китайських чоловіків на знак покори носити довгу косу.

Китайці користувалися косметикою, зокрема "мильним бобовим деревом", з якого виготовляли чудовий миючий засіб у вигляді кульок, що їх використовували і для миття тіла, і для прання білизни, і для відбілювання шовку.

З продуктами харчування в Китаї завжди було сутужно, китайці здебільшого не переїдали. їжу вони ще в давнину називали "основою життя народу", тому-то не просто їли — священнодіяли! Китаєць навіть вважав, що від страви залежить вдача кожного: "Той, хто споживає зерно, розумний і кмітливий; той, хто їсть траву, сильний, але не особливо розумний; той, хто харчується м’ясом, хоробрий, але нерозважливий; той, хто набиває свій шлунок землею, позбавлений розуму й дихання". Харчувалися китайці здебільшого стравами з чумизи, чорного проса, пшениці, рису. Крупу вони варили на парі, використовуючи для цього спеціальний посуд з решітчастим дном. До звареного на парі зерна в бідних сім’ях подавалися овочеві страви, а в багатих — і м’ясні, здебільшого приготовлені із свинини чи собачатини. Втім, не гребували вони також кониною, яловичиною, бараниною та курятиною. На схилі стародавньої історії з’явилися в країні локальні відмінності харчового раціону, які склалися на півночі та півдні Китаю у зв’язку з місцевими природними особливостями та неоднаковістю історичних доль цих територій. На півдні країни населення харчувалося переважно рибою та овочевим супом із листя мальви, а на півночі, під впливом сусідів-кочівників,— продуктами тваринництва, від одного вигляду яких жителя півдня нудило. Полководець Лі Лін, потомственний житель півдня, згадував про своє перебування в сюнну як про кошмар уже тому, що господарі годували його "смердючою бараниною та кислим молоком".

Прості китайці запивали страву звичайною водою, а заможні гурмани — просяним чи рисовим "вином", більш схожим на брагу. Таке пійло цілком влаштовувало невибагливих китайців, навіть подобалося їм.

Чи не зловживали в країні алкоголем? Звісно, зловживали. Проте, як запевняв Сима Цянь, окремі (в міру питущі) володарі винайшли оригінальний спосіб, як уберегти народ від поголовного пияцтва. Вони зобов’язали і господарів, і гостей супроводжувати кожен піднесений келих із вином безліччю поклонів, щоб у них не вистачило ані сил, ані часу добряче нализатися. "Тому,— захоплювався такою винахідливістю старокитайський історик,— пригощення з витівкою викликали в давнину всього лише загальні веселощі".

У ханьську добу китайці вже знали чай, проте вживали його ще виключно з лікувальною метою, до того ж чай не заварювали, а варили з нього кашу.

Посудом китайці не зловживали. Аж до схилку своєї стародавньої історії страву вони брали руками і лише в окремих випадках — спеціальними паличками, хоча вже й користувались на той час ківшеподібним посудом і чашкою з двома ручками. Чайні прибори з’явилися у Китаї вже у середньовіччі.

Важливе місце в матеріальній культурі стародавніх китайців посідало виробництво зброї та військового спорядження.

Свою зброю стародавні китайці навіть у вік заліза виготовляли переважно з бронзи. В конфуціанському каноні "Го Юй" читаємо: "Із чудового металу (тобто з бронзи) виплавляють мотики, лопати, сокири, сапи". Такий консерватизм у китайському зброярстві пояснювався крихкістю китайського заліза, з якого неможливо було відлити зброю з гострими краями (китайці свої металеві вироби не виковували, а відливали).

Китайське військо аж до ханьської доби складалося майже виключно з піхоти та бойових колісниць, перші загони кіннотників з’явилися в країні лише напередодні утворення Ціньської імперії. У зв’язку з цим перевага надавалася древковій зброї, передусім довгій алебаоді з серповидним лезом та гострим списом. Алебарда, таким чином, поєднувала бойові можливості списа й сокири. Воїни використовували також легкі метальні списи з укороченим ратищем, тризубці, довгі мечі, різноманітні кинджали, втулкові бойові сокири. Чільну увагу приділяли в китайському війську стрільбі з лука, причому бронебійних наконечників для стріл китайці майже не виробляли, бо металевий обладунок з’явився в них досить пізно. Був на озброєнні воїнів також арбалет (за 13 століть до появи його в Європі) — лук, припасований до приклада із спусковим механізмом та стременом для упору ногою при натягуванні тятиви. За ціньсько-ханьської доби з’явився також арбалет, поставлений на лафет. Стріла, випущена з арбалета, пролітала добрих 600 м.

Традиційною бойовою одиницею у ханьському війську була колісниця в супроводі загону піхотинців. Існувало два типи колісниць — бойова квадрига з екіпажем із трьох чоловік та запряжений 12-ма волами важкий візок. Китайські колісниці за бойовою ефективністю дуже поступалися кінноті сусідів-кочівників.

У південних царствах створювались ескадри з бойових човнів. Добре налагодженим було в Китаї також фортифікаційне будівництво, найбільшим досягненням якого стало спорудження Великої Китайської стіни.

Захисним спорядженням у китайців ще в іньську епоху служили бронзовий шолом, прикрашений для настрашки ворогів розгорнутою звіриною маскою тао-те, шкіряні та дерев’яні щити, на яких були зображені тигр чи дракон, шкіряний обладунок із нашитими на ньому бронзовими бляшками. Лише в ханьську епоху, коли китайці освоїли виробництво сталі, з’явився обладунок із залізних пластин.

Китайське зброярство виглядало відсталим, консервативним, особливо на тлі розвинутої й багатої військової теорії стародавніх китайців, яка послужила каноном у розвитку військової думки всієї далекосхідної Ойкумени. Проте не можна сказати, що воно взагалі стояло на місці. Поява залізного виробництва й бойової кінноти в другій половині І тис. до н. е. внесла певні зміни й у виготовлення зброї. Наприклад, у ханьську добу китайці розставляли перед міськими стінами проти кінноти степняків металеві шипи.

В китайському війську, яке в епоху перших імперій формувалося почасти за добровільним, а почасти за примусовим принципом, використовувалася техніка бойового єдиноборства. Ще за чжоуської доби в Китаї практикувалися турнірні бої без застосування зброї — самбо, спочатку для розваги, а згодом і як вид рукопашного бою. Конфуціанство, хоч і чинило опір проведенню військових реформ у Китаї, все ж цю традицію підтримало. Наприкінці II ст. до н. е. в імператорській армії ввійшли в практику бойові танці, що поділялися на військові (зі зброєю) та цивільні (з пір’ям фазанів). На порозі середньовіччя самбо й бойові танці злилися у славнозвісне ушу ("військове мистецтво"), яке стало феноменом китайської культури. Перші згадки про ушу датуються III ст. н. е.

На матеріальній культурі стародавніх китайців позначилися соціальні контрасти. Так, у трактаті VII ст. до н. е. читаємо: "Одяг залежить від рангу, а матеріальний достаток — від розміру винагороди, визначеної рангом. Неоднакова кількість напоїв і страв, неоднаковий фасон одягу, різні розміри житла, неоднакова кількість худоби та рабів; існують рангові заборони щодо користування певними типами човнів, колісницями і хатнім начинням. За життя людина обов’язково дотримується відмінностей у головному уборі, одязі, кількості полів і розмірах житла, а після смерті — в розмірах внутрішньої та зовнішньої домовин, савана та могильної ями. Якою б мудрою і благородною не була людина, вона не посміє носити такий одяг, який не відповідає її рангу; якою б багатою вона не була, вона не наважиться користуватися тими благами, які не встановлені її винагородою".

Матеріальна культура стародавніх китайців, таким чином, дуже самобутня, часом феноменальна.