Історія Стародавнього Сходу - Крижанівський О.П. - Релігія і міфологія

Первісні вірування й культи китайців майже не відрізнялися від тих, що склалися в інших стародавніх народів.. Проте поступово, до середини І тис. до и. е., у специфічних умовах розвитку китайського суспільства, яке дуже довго не мало контактів з іншими вогнищами цивілізації, в країні склалася суто китайська релігія з її неповторним стилем. Синтез місцевих вірувань і культів у самобутню старокитайську релігію відбувся за чжоуської доби у зв’язку із завершенням етнокультурної інтеграції китайських племен і народів.

Чільне місце в релігійно-міфологічному світогляді ще принаймні з епохи неоліту посідали тотемні уявлення. Стародавні китайці вважали священних тотемів своїми пращурами, вірили, що з ними можна підтримувати добрі стосунки, навіть брати шлюб. Про це, зокрема, свідчить оригінальна іньська бронзова посудина, зроблена у вигляді переляканого китайця в любовних обіймах могутньої тигриці. Китайська знать мала звичку виводити свій родовід від священного тотема. Існує припущення, що тотемне походження було обов’язковим для претендента на китайський трон.

Із сивої давнини в Китаї склалися також анімістичні уявлення. Китайці обожнювали явища природи, передусім небо і землю, зірки й планети, дощ і вітер, гори й ріки. Кожне водоймище, дерево, кущ, камінь вони вважали одухотвореними, наділеними магічною силою. Духів гір, ставків, річок, гаїв вони зображували у вигляді симпатичного дідугана чи вродливої дівчини. Щоб задобрити духів, китайці справляли у священних гаях, розташованих у районі злиття рік, сакральні обряди, приносили їм жертви, навіть людські. Так, у 621 р. до н. е. в царстві Цінь під час поховального обряду царя Ма-гуана було закопано живцем 177 його родичів і слуг, про що довідуємося із стародавньої китайської пісні. В царстві Вей у середині І тис. до н. е. в жертву духові річки Хуанхе приносили найвродливішу дівчину, яку наряджали у весільне вбрання, клали на дерев’яне ложе і пускали по річці. Дівчина, зрозуміло, поволі тонула — і це означало, що дух Хуанхе прийняв жертву. Цей моторошний ритуал кмітливі чиновники використовували для стягування податку з населення.

За чжоуської доби тотемістичні й анімістичні вірування злилися в одну релігію, внаслідок чого священні тварини були наділені фантастичними рисами. Це стосується передусім фенікса, однорога, дракона, тигра та черепахи. Фенікс (фазан) символізував сімейну злагоду, одно-ріг — мир і достаток, тигр вважався царем звірів (лева китайці не знали), черепаха символізувала довголіття й фізичну міць. Стародавні китайці вірили в те, що черепаха здатна перетворюватися на звабливу молодицю і відбивати у жінок чоловіків, тому вираз "син черепахи" був у Китаї образливий, а намальований на стіні будинку чи на воротах контур черепахи являв собою китайський варіант російського звичаю мазати ворота дьогтем. Стосовно дракона, то він став символом самого Китаю, а в ханьську епоху — також влади імператора (імператрицю символізував фенікс). Характерно, що в старокитайській міфології дракон символізував водночас мир і достаток, а свято дракона (воно припадало на 5-те число 5-го місяця за китайським календарем) усталилося як одне з найулюбленіших свят китайського народу.

Цікаво, що в системі народних вірувань Стародавнього Китаю більшість духів походили не від абстрактних істот, а від реальних осіб, тобто були духами конкретних небіжчиків.

Важливе місце в релігійно-міфологічному світогляді стародавніх китайців посідали астральні культи, пов’язані з панівними космогонічними та натурфілософськими уявленнями. Так, Сонце й Місяць сприймалися китайцями завжди в парі, причому Місяць вважався втіленням темного, похмурого, пасивного жіночого начала інь, а сонце — світлого, яскравого, активного чоловічого начала ян. П’ять планет ототожнювались з п’ятьма першоелементами: Юпітер — з деревом, Марс — із вогнем, Сатурн — із землею, Венера — з металом, Меркурій — із водою.

В іньську епоху численний пантеон богів і духів очолив Шанді — великий бог і божественний першопредок іньців, пращур їхніх володарів-ванів. Слід наголосити, що Шанді сприймався китайцями не стільки як верховна містична сила, скільки як першопредок. Л. С. Васильєв зазначає, що "зміщення в культі Шанді акценту в бік його функцій першопредка відіграло в історії китайської цивілізації величезну роль: саме воно логічно привело до послаблення релігійного начала й посилення начала раціонального, що проявлялося у гіпертрофуванні культу предків, який став пізніше основою основ релігійної системи Китаю".

З утворенням у Китаї Чжоуської держави культ Шанді поступово був витіснений чжоуським культом Неба. Цей культ не мав іконографії, він сприймався китайцями як велика абстрактна сила, втілення абсолютної мудрості й вищої справедливості. Населення Китаю вважало, що Небо карає злих і винагороджує добрих. Первосвящеником культу Неба був імператор, лише він міг виконувати в повному обсязі ритуал, пов’язаний з цим культом. Оскільки культ Неба був поза племінним, він сприяв етнічній консолідації населення Китаю в єдину централізовану монархічну державу. Навколо цього культу в країні виникло безліч народних вірувань і забобонів. Вважалося, наприклад, що дитина, зачата опівночі, народиться калікою; під час грози, коли Небо гнівається,—дебілом, під час місячного чи сонячного затемнення — не заживеться на світі.

Проте стрижневим у релігійно-міфологічній системі Стародавнього Китаю був культ предків. Китайці уявляли загробний світ прямим продовженням цього світу і вважали, що душі предків здатні впливати на живих родичів, навіть вірили, що покійники можуть одружуватися, причому рудименти цієї віри збереглися в Китаї донині. Ще в іньську добу китайці будували храми своїм предкам, приносили їхнім душам пожертви, щоб предки не гнівалися на них і не чинили їм неприємностей. Це пояснює, чому для китайця не мати сина, який би потурбувався про його посмертний культ, завжди означало життєву катастрофу.

На схилку старокитайської історії, в ханьську епоху, в країну з Індії проник буддизм. Центром буддизму в Китаї став монастир Баймаси ("Храм білого коня"), зведений у І ст. н. е. поблизу Лояна (легенда пояснює таку назву тим, що буддійські сутри були доправлені в Китай на білому коні). Проте завоювати конфуціанський Китай буддизму не вдалося, бо його егоцентризм не відповідав загальновживаним нормам конфуціанської моралі (вихований у конфуціанському дусі китаєць понад усе цінував земне життя, свою сім’ю, культ предків), до того ж перекласти на китайську мову буддійські терміни й поняття було нелегкою справою. У Китаї буддизм поступово китаїзувався. Його занепад почався тут у IX ст., однак ця релігія не відмерла, а підпорядкувалася конфуціанській державі.

Одночасно з появою буддизму в Китаї став поширюватися релігійний даосизм, який дбайливо оберігав народні вірування та культи. Даосизм охоче включав до свого пантеону "чужих" богів і духів, а потім видавав їх за своїх. Його пантеон складався з безлічі небожителів, канонізованих володарів та героїв давнини, лаоських проповідників, "безсмертних святих" (осіб, яким нібито пощастило здобути фізичне безсмертя), канцеляристів, тих, хто чимось прославився за життя. Кількість богів і святих у даосизмі зрештою так розрослася, що їх довелося поділити на сім розрядів-рангів, що відповідало лаоській догмі про сім небес. У ханьську епоху виділилась трійця основних лаоських богів, очолювана Нефритовим імператором. До неї належали також легендарний засновник даосизму Лао-цзи та міфічний творець всесвіту й першопредок Паньгу.

Даосизм розвинув ідею про можливість досягти фізичного безсмертя. Щоб стати безсмертним, досить було покуштувати чудодійні персики, які раз на три тисячі років виростали в садку богині Західного неба Сі Ван-му (її маєток був розташований у горах Кунь-лунь), або екзотичну траву, яка росте на недоступних чарівних островах.

Даоські монахи займалися магією, мантикою, ворожінням та іншими чаклунськими вправами, до яких китайці були дуже охочі. Вони розробили рекомендації, як уберегти себе від злих духів (для цього, наприклад, треба було позагинати краї покрівлі, щоб усяка нечисть, яка рухається лише по прямій, не потрапила в приміщення, скористатися магічним бронзовим дзеркалом, з допомогою якого вдається впізнати перевертня, тощо).

У Стародавньому Китаї склалася оригінальна концепція про потойбічний світ, яка, на думку дослідників, зазнала буддійського впливу. Китайці вважали, що в людини є кілька душ (вони з’являються, відповідно, в момент зачаття та під час народження людської істоти). Одна душа супроводжує тіло небіжчика під землею, інша поселяється в храмі предків у табличку з іменем покійника. Посмертна доля душі залежить від того, грішна вона чи праведна. Праведну душу чекає рай, грішну — пекло. Китайська концепція про рай і пекло в загальних рисах схожа на християнську, особливо щодо змалювання пекельних мук, однак виглядає милосерднішою. Китайське пекло нагадує християнське чистилище. В ньому душа мучиться не довічно, а лише стільки, скільки потрібно для спокутування гріхів, а потім назавжди поселяється на небі.

Характерно, що підземний світ уявлявся китайцям як земна канцелярія. Вони навіть клали в домовину чиновника рекомендаційний лист, написаний канцелярським стилем і адресований одному з начальників у царстві тіней.

Китайці намагалися зробити тіло небіжчика нетлінним. Ще не з’ясовано, як це їм удавалося, але процесу гниття вони запобігали. Археологи виявили тіла, які впродовж століть і тисячоліть так добре збереглися, що м’язи не втратили своєї пружності.

Не лише буддизм, а й конфуціанство і даосизм не стали в Китаї окремішніми релігіями. Вони поступово злилися в одну релігійну систему під зверхністю конфуціанства. Китаєць міг бути водночас і буддистом, і конфуціанцем, і даосом. У такому симбіозі ці релігії проіснували в Китаї до новітніх часів.

Церковного кліру в Стародавньому Китаї не було. Жерцем родинних богів і духів там був глава сім’ї, який здійснював необхідний ритуал перед табличками з іменами предків. Існували й офіційні жерці, проте вони були особливими чиновниками, а не служителями культу. Вся їхня діяльність "орієнтувалася передусім на виконання необхідних адміністративних обов’язків, покликаних зберегти стабільність санкціонованої небом соціальної структури", що сприяло де сакралізації релігійного життя старокитайського суспільства. Релігійний фанатизм не був притаманним для китайців.

Отож релігійне життя Стародавнього Китаю було вельми специфічним. Старокитайське релігійне мислення, на відміну від староіндійського, орієнтувалося не на метафізику, а на соціальну етику та адміністративну практику. За словами Л. С. Васильєва, китаєць "ніколи надто не замислювався над таємницями буття та проблемами життя і смерті, натомість він завжди бачив перед собою еталон вищої доброчесності і вважав своїм священним обов’язком наслідувати його". В релігії китайця вабила не сакральна, а суто земна основа, що визначала норми його соціально-сімейного життя. Старокитайське жрецтво, в тому числі ціла армія лаоських шаманів, які спеціалізувалися на магії, та шаманок, яких у посуху виставляли голими на полі чи навіть спалювали, щоб викликати дощ, не випадало з групового портрета чиновництва. Воно не користувалося навіть крихтою того колосального суспільного престижу, який випав на долю староіндійської касти брахманів.

Однією з найважливіших особливостей старокитайської релігії дослідники називають вельми скромну роль міфології. В цій сфері духовної культури китайці не проявили особливої фантазії. Прикладом може служити їхня вкрай заплутана космогонія. У загальних рисах уявлення китайців про виникнення світу й світобудову було таким. Все суще в природі складається з п’яти першоелементів: води, дерева, металу, вогню та землі, є наслідком постійної взаємодії двох полярних космічних сил — інь і ян, які графічно зображуються як дві невіддільні половини — чорна й біла, зігнуті так, що одна готова перейти в іншу. Інь і ян не протистоять одна одній, а взаємодіють між собою, постійно проникають одна в одну, міняються місцями, створюючи вічний круговорот речей у природі. Небо і Земля, на яких замикається Всесвіт, по суті ті ж сили — ян і інь. Спершу вони були злиті воєдино, проте напівжінка-напівзмія Нюйва роз’єднала їх. Загорівшись бажанням творити, ця богиня, яка в китайській міфології символізувала Місяць і виступала в парі з іншим міфічним персонажем — "вкритим лускою" Фусі, її чоловіком чи братом, заходилася ліпити з жовтої глини людей. Це заняття незабаром Нюйві набридло, вона почала халтурити — наповнювати землю бідняками та знедоленими.

Земля згідно з китайською міфологією має квадратну форму і лежить під круглим небом. На земній поверхні під небесним шатром живуть китайці, а в чотирьох кутках, не прикритих небом,— примітивні народи, здатні бути лише васалами китайського імператора. Так в умовах оточення Китаю кочовими племенами склався догмат про Піднебесну, Серединну імперію — нібито єдину цивілізовану країну у світі. В руках всесильних міфологічних персонажів Земля виявилася простою іграшкою. Одного разу міфічний герой Гунгун розлютився до нестями і поруйнував стовпи, на які спиралося небо. На землю відразу звалилися страшні природні катаклізми. Аварійний ремонт Всесвіту здійснила Нюйва, однак вона щось десь переплутала, чогось не доробила, тому небо й земля залишилися трішки перекошеними і, як наслідок цього, зорі рухаються на небосхилі на захід, а ріки в Китаї течуть на схід. Довершив справу праматері Нюйви Великий Юй — основний герой китайського міфу про потоп. Він вирив річища "трьохсот великих рік, а скільки малих, і не порахувати", дав назви всім рікам, горам, тваринам та рослинам. Свою лепту в упорядкування життя на землі внесли також Мисливець (стародавнє божество мисливства), який винайшов лук і стріли й навчив людей полюванню, першопредок чжоусців "князь Проса", який навчив людей землеробству, тощо.

Жертвоприношення Небу й Землі здійснював особисто імператор, причому робив він це на священній горі Тайшань — найвищій у Північному Китаї. Вважалося (про це подбали конфуціанці), що піднятися на священну гору, не викликавши "гніву Неба", спроможний лише абсолютно мудрий володар. Скажімо, Цінь Шіхуану перешкодила це здійснити раптова буря... Тому імператори довго зволікали, перш ніж наважувалися вирушити на гору Тайшань, адже йшлося про їхню репутацію в народі.

Крім космогонічних міфів, у Стародавньому Китаї існували й інші міфологічні цикли. Проте з розвитком старокитайського суспільства архаїчна міфотворчість у ньому зачахла, міфологічні персонажі були переосмислені як легендарні володарі й культурні герої, міфи поступилися місцем казкам та героїчному епосу. Однією з основних причин деміфологізації світогляду китайців дослідники вважають протидію язичницьким уявленням з боку сформованих релігій. Релігія класового суспільства відкинула язичеські культи, які змогли зберегтися в цих умовах лише завдяки своїй деміфологізації. "Порятунок" стародавніх богів,— зазначає Е. М. Яншина,— хоч як це парадоксально звучить, був досягнутий знищенням їх як богів".