Історія Стародавнього Сходу - Крижанівський О.П. - Прихід вадзін. Зародження ранньодержавних утворень (епоха яйої)

До появи на островах "людей ямато", або вадзін (носіїв мови предка сучасної японської ) цивілізаційний розвиток архіпелагу відбувався майже відособлено від соціально-економічних, культурних та етнополітичних процесів на континенті. Фактично до середини І тис. до н. е. Японія являла собою напівізольований культурно-господарський анклав, відірваний від основних вогнищ далекосхідної цивілізаційної спільноти. Айни, ама, ідзумо, кумасо та інші острівні етноси вже виробили на той момент зародки власних протидержавних інститутів і стратифікованого суспільства, створили багатогалузеву економіку з домінуванням відтворюючих типів господарювання, заселили й освоїли абсолютну більшість острівних теренів, але не знали металів, комплексного рільництва і тваринництва, розвинених суспільно-державних інституцій, писемності. Прихід вадзін зламав рутинну культурно-історичну автаркію Японії, прискорив її суспільно-господарський та політичний розвиток, включив "Країну Вранішнього Сонця" в обрій далекосхідної регіональної спільності, лідером та еталонним зразком якої вважався тоді Китай.

Походження вадзін залишається невідомим. Лише далекі родинні зв’язки японської мови з групою алтайських мов дають підстави науковцям будувати гіпотези стосовно того, звідки прийшли "люди ямато". Відомо лише, що, прийшовши спочатку до Кореї, вадзін запозичили багато корисних соціально-політичних і господарсько-технологічних новацій у китайців і протокорейців, а в середині І тис. до н. е. здійснили масове переселення з Кореї до південно японського острова Кюсю, звідки почали розширяти свої територіальні володіння, просуваючись на північ архіпелагу.

Пришельці значно переважали острівних аборигенів рівнем розвитку своїх господарських технологій, наукових знань, культурних і політичних традицій. Вони навчили остров’ян обробляти перші метали (мідь, бронзу, золото, срібло), завезли в країну коней та корів, що сприяло появі на островах комплексного орного землеробства замість примітивного мотичного. Знали тогочасні японці й залізо, однак видобувати й обробляти його вони ще не навчилися, а залізні вироби, імпортовані з Кореї, були надзвичайно дорогими і тому залишалися екзотичною рідкістю для остров’ян. Нарешті, справді революційний вплив на розвиток давньояпонської цивілізації справила поява на островах рису — завезеної з Кореї сільськогосподарської культури, що найліпше прижилася в умовах вологого та відносно теплого клімату Японії. В історії країни почалася епоха, яку місцева археологія класифікує як часи яйої (III ст. до н. є,— III ст. н. е.).

Прихід протояпонців якісно змінив цивілізаційне обличчя країни. "Люди ямато" були вираженими монголоїдами, і результатом їхнього інтенсивного змішування з аборигенами стало формування японського антропологічного типу, який відносять до змішаної раси з домінуванням елементів монголоїдності. В агрокомплексі остаточно утвердилося відтворююче господарство осілих землеробів і тваринників. Поява мідно-бронзового ливарництва позитивно вплинула на якість обробки землі, що сприяло підвищенню врожайності рільничих культур. Зросла урбанізація: на зміну селищам, кількість мешканців яких не перевищувала кілька десятків осіб, прийшли перші протоміста, населення яких сягало сотень, а нерідко й тисяч чоловік. Загальна кількість остров’ян сягнула 600 тис. осіб. Багатшим стало духовне життя людей.

Як народ-завойовник вадзін не могли успішно конкурувати з аборигенами "за місце під сонцем" без родокланової взаємодопомоги, тому основою їхньої соціальної структури виступала система екзогамних кланів хара, в порівнянні з якою навіть сімейні зв’язки відігравали другорядну роль. Про легковажне ставлення до інституту шлюбу свідчить, зокрема, відсутність у "людей ямато" будь-яких весільних ритуалів. Згідно з традиціями, якщо жінка або дівчина називала чоловікові чи хлопцеві своє ім’я, це вже зобов’язувало її віддатися йому — ото й усе весілля! А деякі свята (наприклад, свято врожаю ніїнамесай) супроводжувалися обов’язковими оргіями. Водночас жорстко кодифікована в рамках звичаєвого права система вікових страт вражає стабільністю. Вона передбачала, що до 14—15 років юнаки жили в хатині батьків на правах дітей; потім, після непростого, зате пишного випробування під час церемонії ініціації, хлопці переселялися у "домівки для юнаків". Вони ставали повноправними вояками, здобували право дорадчого голосу на кланових зборах і могли шукати собі дружину. Знайшовши "суджену", юнаки переходили до стану чоловіків, створювали власну сім’ю, жили в окремій домівці, заводили дітей і могли голосувати на зборах клану.

Поява нових типів господарювання та соціального устрою відбилася на ментальності остров’ян. Рисівництво вимагає дбайливості, скрупульозності й точності до дрібниць, високої групової та індивідуальної самодисципліни, а також чіткої організації та взаємодії між орачами, сіячами, будівельниками іригаційних споруд, зрошувачами тощо. З часом така система господарювання виховала в японців працьовитість, дисциплінованість, організованість, винахідливість і терплячість, а також обережність щодо будь-яких новацій. Вирізняли "людей ямато" також клановий корпоратизм, повага до вождів, дисциплінованість, войовничість і етнічна чванливість — саме завдяки цим рисам пришельці змогли відвоювати для себе землю у кровожерливих кумасо, войовничих ідзумо, невловимих ама та численних айнів.

З появою металів, рисівництва, комплексного сільського господарства тощо значно зріс обсяг додаткового продукту, що його виробляла острівна економіка, і, як наслідок, наприкінці І тис. до н. е. виникли перші протодержави — чіфдоми ("вождівства"). Чіфдом являв собою групу общин, підпорядкованих центральному селищу, де перебувала резиденція вождя. Завдання лідера полягало у створенні якомога ефективнішої системи управління та оптимальної організації виробничого процесу з метою отримання більшого сукупного додаткового продукту. У про-тодержавах з’явилася первинна стратифікація суспільства на вождів та їхніх наближених, жерців, адміністраторів, дружинників і простий люд. Проте межі між цими соціальними верствами залишалися ще досить умовними. Засобом політичної стабілізації ранніх японських чіфдомів стала сакралізація та обожнювання влади й особи вождів, опорою яких виступав первосвященик місцевого племінного культу та особиста дружина. Технологічною базою господарства чіфдомів залишалися мотика, рало та копалка доби ранніх металів (з міді, бронзи, каменю або дерева).

Даних про конкретну історію перших японських прото-держав дуже мало. Це переважно уривки з китайських та корейських хронік і небагатий археологічний матеріал. Першими осередками державотворчих процесів на островах стали общини, що мешкали на півночі о-ва,Кюсю та півдні і центрі о-ва Хонсю, де господарський прогрес і суспільне розшарування відбувалися найактивніше, оскільки саме туди прибули у другій половині І тис. до н. е. "люди ямато". їхні вожді мешкали в дерев’яних будинках і мали по 4—5 дружин, у той час як простолюдини задовольнялися моногамією і трав’яними куренями. Ховали найзнатніших у пишних човнах, які пускали пливти водами моря у вічність, інших небіжчиків просто закопували в землю. У суспільній ієрархії з’явилися "раби" (нухї) та "залежні люди" (сейко). Помітні зрушення відбувалися у господарському житті країни. Розвивалися рільництво (просо, рис, коноплі), садівництво (слива, каштан, тутове дерево), городництво (гарбуз) та скотарство (коні, собаки, корови). Важливу роль відігравали також мисливство, рибальство та морське збиральництво, поліпшилася якість ремісничих виробів. Японці навчилися виробляти тканини не лише з кори паперового дерева, дикого бавовнику (томен) та кропиви, а й з конопель та шовку, фарбувати їх у синій і червоний колір; видобувати та обробляти перлини, жадеїт, зелену яшму, плавити мідь і бронзу. Що ж до права, за яким жили тогочасні протояпонці, то воно залишалося "суворим і невблаганним": за незначну провину в людини забирали дружину та дітей, за більшу — вбивали, нерідко винуватця знищували разом з усіма родичами.

Вже у II ст. до н. е. на островах склалося більше сотні вождівств, "кожне з яких мало свого спадкового вождя". За таких умов звичним станом внутрішнього життя стала кривава боротьба чіфдомів за домінування, причому майже ЗО най далекоглядніших лідерів уже за часів правління ханьського імператора У Ді (140—87 рр. до н. е.) слали офіційні листи або посольства до Китаю, щоб заручитися підтримкою могутнього китайського володаря у боротьбі з сусідами. Результатом постійної боротьби вождівств за гегемонію стала поступова концентрація володінь і невдовзі серед них з’явилися перші мікрогегемони — Тома, Мацура, Куна, Іто та ін.

Спочатку найудачливішим і найхитрішим проявив себе вождь розташованого на півночі Кюсю "царства" На, який завдяки воєнним успіхам та дипломатичному хисту зумів у 57 р. до н. е. отримати від ханьського імператора Сюань-ді (73—49 рр. до н. е.) золоту печатку з викарбуваним на ній написом: "Царю людей ва у країні На".

Тривалий час цю історію вважали легендою, але у 1784 р. печатку випадково знайшов селянин, копаючи канаву. З тих пір безцінна знахідка експонується у Фукуоцькому музеї мистецтв.

Визнання за наським вождем загально японської гегемонії з боку Китаю стало солідним козирем у внутрішньополітичних чварах: до середини II ст. н. е. вождівство На залишалося наймогутнішим чіфдомом на Кюсю. Однак стрімкий занепад Ханьської імперії, який завершився у 184 р. н. е. повстанням "жовтих пов’язок", залишив На без могутнього покровителя. Як свідчить китайська хроніка "Цзінь шу", "японці збунтувалися і безперервно нападали один на одного", аж доки війна за "наську спадщину" не завершилася перемогою вождівства Яматай, розташованого на південно-східному (тихоокеанському) узбережжі о-ва Кюсю.

За даними китайської хроніки "Вей чжи" на зламі І—II ст. н. е. лідером чіфдому Яматай був чоловік, ім’я якого лишилося невідомим. Після його смерті вождівство "перебувало в анархії та усобицях" і "багато років не мало правителя", аж доки у 173 р. владу перебрала жінка Хіміко (Біміко — "Шаманка Сонця" або "Шаманка вогню"), яка пробула на престолі майже вісім десятиліть (до 250 р.). Зійшовши на трон досить молодою, Хіміко проявила себе видатним політиком, вправним дипломатом і неординарним керівником. Стабілізувавши завдяки репресіям внутрішню ситуацію та реорганізувавши за допомогою молодшого брата систему управління, "Шаманка Сонця" перейшла до зовнішньої експансії. Невдовзі "володіння цариці" (як іменували їх китайські хроніки) охопили терени двадцяти (!) колишніх "царств" Кюсю, у тому числі впливові у минулому Іто й На. Племінний союз Яматай займав тепер більшу частину території Північного й Центрального Кюсю. Серед усіх давньояпонських вождівств він за своєю внутрішньою структурою найближче підійшов до стадії зрілого державного утворення. "Царство" Яматай володіло чітко визначеною територією. Обсяг додаткового продукту і відповідних зборів давав змогу утримувати солідні владні інститути і пишний двір (Хіміко, зокрема, мала 1000 служниць), а суспільне розшарування втрачало елементи колишньої аморфності. "Шляхетних і низьких" тепер по-різному татуювали, а отже соціальні відносини вже настільки визріли, що стало можливим по життєво закріпляти за людиною її суспільний статус.

Та попри всі успіхи, племінний союз роз’їдали культові, етнічні та господарські регіональні відмінності. Ситуацію ускладнювали також владні зазіхання місцевих вождів. Далеким від процвітання залишалося економічне становище Яматай: корейський літопис царства Сілла свідчить, що у 193 р. "люди Ва сильно голодували, тому понад тисячу їх прибули (до Сілла) просити їжі". А коли, розгромивши найближчих конкурентів із середовища власне вадзін, яматай ці вчинили агресію на півдні Кюсю проти войовничих племен кумасо, війни перестали приносити очікувані перемоги, престиж і здобич. У незнайомих протояпонцям гірських масивах півдня Кюсю воювати було важко, грізні кумасо чинили впертий опір, а величний Китай активно підтримував усі антияматайські дії, оскільки вважав "царство" Хіміко своїм ворогом після розгрому яматайцями вождівства На — колишнього "друга і союзника" Ханьської імперії.

З метою позбавити кумасо китайської допомоги Хіміко відправила у 238 р. офіційне посольство до вейсь-кого (північно китайського) імператора Мін-ді. Я матай-ський посланець Насьонмі визнав від імені Хіміко формальний васалітет Яматай щодо Вей. Нехитрий політичний крок відразу дав очікуваний результат: Мін-ді "присвоїв" Хіміко титули "цариці Ва і друга Вей", побажав їй мирно керувати підданими і пообіцяв перестати підтримувати "країну Куна" (тобто кумасо), що відразу засвідчили двірцеві записи Вей: якщо раніше війна Яматай і Куни описувалася в категоріях "воюють між собою", то відтепер китайські хроністи наголошували, що кумасо "не підкоряються цариці", а отже є бунтівниками проти легітимного уряду Хіміко. Та навіть після дипломатичних успіхів прямої підтримки від Китаю Хіміко не отримала, а тому важкі кумасо-яматайські війни тривали ще кілька десятиліть і завершилися для "Шаманки Сонця" безрезультатно.

Про останні роки правління Хіміко відомо мало. Різні хроніки скупо згадують про заколоти, усобиці та бунти, які тривали в цей період і не припинилися й після смерті (250 р.) славнозвісної володарки. Найімовірніше, це були повстання підкорених племен, яким набридло сплачувати яматайцям обтяжливу данину, хоча окремі японські історики схильні бачити у цих заворушеннях протест вождів-чоловіків проти засилля жіночого правління. Результатом кривавих воєнних дій стало відновлення абсолютної незалежності всіх земель "царства" Куна (хоча решту захоплених у минулому земель яматайці утримали під своїм контролем). Пишні похорони цариці мали, очевидно, продемонструвати непорушність і міць шамансько-теократичного режиму. Разом з Хіміко "в останній шлях" відрядили більше ста її "слуг", а на могилі грізної правительки насипали величезний курган у 100 кроків діаметром. Однак недарма ці кладовищенські новації вважають точкою відліку для нового періоду в історії Японії — епохи кофун ("курганів"), або Ямато,— з якої починається середньовічний етап розвитку японської цивілізації, ознаменований остаточним оформленням основ традиційної японської державності далекосхідного типу. Що ж до чіфдома Яматай, то смерть Хіміко стала початком його кінця.

Не встигли досипати курган на могилі "вогняної шаманки", як спалахнула внутрішня війна за її спадщину. Спочатку "місце на троні зайняв новий правитель, але люди не стали йому коритися. Різанина й убивства тривали; понад тисячу було таким чином знищено". Мабуть, серед тисячі цих невдах був і чоловік, що намагався успадкувати яма тайський трон.

Лише після тривалих і кривавих сутичок трон посіла тринадцятирічна "дочка" (скоріше, внучка) Хіміко — Ійо (Таійо), яка відразу ж почала шукати підтримку в Китаї. За море відправили нове пишне посольство у складі двадцяти осіб на чолі з начальником царської гвардії Ядзаку. Воно везло з собою багаті подарунки: 30 рабів, 5 тис. білих перлин, коштовні самоцвіти і 20 сувоїв барвистої парчі. Рівень посольства свідчить про великі сподівання, що їх покладали лідери Яматай на цю місію, а також, певною мірою, про критичність ситуації, в якій опинилося Яматай у середині III ст. Однак Китай був у цей момент заклопотаний своїми внутрішніми проблемами і ніякої реальної підтримки Ійо не надав (обмежившись, своєю чергою, багатими подарунками).

Затиснуте з усіх сторін ворогами "царство" Яматай роздиралося внутрішніми усобицями і було приречене на загибель. Невдовзі цей племінний союз остаточно розпався. Останню згадку в хроніках про вождівство Яматай історики датують 266 р., а на початку IV ст. навіть пам’ять про державу "вогняної сонячної цариці" зникає в Японії.

На той час, коли "Країна Вранішнього Сонця" вступила в середньовіччя, населення Японських островів сягнуло 1 млн. чоловік.