Історія України - Гарін В.Б - Директорія

Утвердившись у Києві і відновивши УНР, Директорія на чолі з В. Вінніченко зайнялася державним будівництвом. Відмінною рисою політики Директорії була її націоналістична і соціалістична спрямованість. Перш за все, новий український уряд опублікував ряд відозв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії, а також оголосило про звільнення всіх чиновників, призначених за часів гетьманату. При цьому була втрачена підтримка капіталу і більшості фахівців. Влада на місцях переходила до трудових рад робітників, селян і трудової інтелігенції. Центральним органом управління повинен був стати Трудовий конгрес (парламент) із 528 депутатів. При цьому селяни отримували у конгресі 377 місць, робітники - 118, інтелігенція - 33 місця. Перша сесія конгресу відбулася в Києві 23 - 28 січня 1919 р. Конгрес затвердив "Акт злуки" (з'єднання) УНР із Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР) і передав законодавчу і виконавчу владу Директорії, після чого "тимчасово" саморозпустився.

Директорія відновила дію всіх законів УНР, а також ухвалила новий закон про передачу поміщицьких земель селянам без викупу. При цьому поміщикам була обіцяна компенсація. Правда, в умовах війни реалізувати цей закон на практиці не було ніякої можливості.

В області зовнішньої політики Директорія встановила дипломатичні стосунки з Угорщиною, Чехословаччиною, Нідерландами, Італією, Ватиканом та рядом інших держав. Проте, з тими країнами, від яких залежала доля України, - Росія, держави Антанти, Польща - стосунки не склалися. Так, наприкінці грудня 1918 р. Директорія запропонувала РРФСР переговори про мир, але у відповідь одержала відмову і повне невизнання. Країни Антанти робили ставку на російський "білий" рух, і також не поспішали з визнанням нового українського уряду, який на їхню думку був надто соціалістичним. Польща активно прагнула до розширення своєї території за рахунок західноукраїнських земель.

Україна в 1919 році

Настав 1919 р. - один із найкривавіших років у новітній історії України та в історії громадянської війни. Шість ворогуючих армій почали боротьбу на території України: армія УНР, радянська або червона, білогвардійська, польська, частини країн Антанти і анархістська Н Махно. Крім того, в Україні діяли десятки великих (отаманів Григор'єва, Ангела, Зеленого, Тютюнника та інших) і сотні дрібних банд та озброєних загонів. Тільки Київ протягом 1919 р. п'ять разів переходив із рук у руки. Практично перервався зв'язок із зовнішнім світом, запустіли голодуючі міста, села наглухо замкнулися в самообороні. Південь країни майже повністю контролювався бандами отамана Григор'єва (до 15 тис. чоловік) і "батька" Махна (до 50 тис. бійців). В Одесі, Миколаєві, Херсоні і Севастополі висадилися війська Антанти, головним чином, французи. Але, найбільш масштабними на території України були дії "червоної" та "білої" армій.

3 січня 1919 р. частини Червоної армії знов захопили Харків. Через три дні тут було оголошено про створення Української Соціалістичної Радянської Республіки (УРСР) на чолі з X. Раковським, столицею УРСР стало місто Харків. Наступ більшовиків прийняв лавиноподібний характер: 12 січня вони зайняли Чернігів, 19 січня - Полтаву, 27 січня - Катеринослав, а 5 лютого вступили до Києва. Директорія втекла до Вінниці. У лютому 1919 р. В. Вінніченко подав у відставку та емігрував до Відня, залишив країну і М. Грушевський. Лідером Директорії став С. Петлюра, війська якого (близько 15 тис. солдатів) до весни насилу утримували незначну територію з центром у Кам'янці-Подільському. Спроба укласти військовий союз із Махном повністю провалилася, а незабаром "батько" разом із отаманом Григор'євим перейшов на бік "червоних", що дозволило більшовикам узяти під контроль південь України і змусити французів покинути чорноморські порти. Велика частина території України опинилася під владою більшовиків.

Проголосивши утворення УРСР, більшовики розпочали "радянізацію" України. Насамперед був створений жорстокий карально-репресивний орган - ВЧК на чолі з латишем М. Лацисом. Масові репресії перетворилися на повсякденну норму нового режиму. Перш за все, жертвами червоного терору стали колишні поміщики, капіталісти, офіцери, члени небільшовицьких партій і повстанських загонів. Проте терор розповсюджувався набагато ширше: на безпартійну інтелігенцію, священників, колишніх чиновників, службовців і взагалі всіх незгодних з ідеями нової влади. Загальна кількість людей, які постраждали від червоного терору в Україні в 1919 р., не піддається навіть приблизній оцінці.

Отримавши під свій контроль практично всю Україну, більшовики відкинули ідею "самостійної" Донецько-Криворізької Республіки і більше до неї не поверталися. Крим не увійшов до складу України, тут була утворена автономна Кримська Соціалістична Республіка, яка ввійшла до Російської Федерації. Нова влада, знаючи ступінь "народної любові" до себе, не наважилася на відкриті вибори до рад усіх рівнів. На місцях створювалися надзвичайні органи влади - революційні комітети. Було оголошено, що Україна об'єднується з радянською Росією на принципах "соціалістичної федерації". Також був укладений "військово-політичний союз" радянських республік.