Історія України - Гарін В.Б - Зовнішня політика суверенної України

Основи зовнішньої політики були визначені в Декларації про державний суверенітет України, прийнятої літом 1991 р. Зовнішня політика нової України характеризувалася як демократична і миролюбна.

2 грудня 1991 р. першими країнами, що визнали незалежну Україну, стали Польща і Канада. Наступного дня до них приєдналася Угорщина. 4 грудня Україну визнали Литва і Латвія, 5 грудня - Росія і Болгарія. До кінця року суверенітет України був визнаний такими країнами, як Швеція, Норвегія, США, Мексика, Ізраїль, ФРН, Австралія, Бразилія, Китай, Японія, Італія, Великобританія, Данія. Незабаром Україна була визнана більше 130 державами миру, зі 104 з яких були встановлені дипломатичні стосунки.

Головним зовнішньополітичним завданням України оголошувався вступ країни до Європейського Співтовариства, проте, до досягнення цієї мети було ще дуже далеко. Першими кроками на цьому шляху з'явилася участь України в різних формах загальноєвропейського процесу.

Одним з найважливіших кроків української зовнішньої політики було досягнення бездарного статусу країни. Проблема виглядала дуже серйозно, оскільки, маючи на своїй території 15 % ядерного потенціалу колишнього СРСР, Україна була третьою ядерною державою в світі після Росії і США. Необхідно було позбавитися від 176 балістичних ракет і 200 ядерних боєголовок, що перевищувало ядерний потенціал Англії, Франції і Китаю разом узятих. Зазнаючи серйозних економічних труднощів, республіка не мала необхідних засобів для проведення демонтажу свого ядерного арсеналу. Крім того, ліквідовуючи ядерну зброю на своїй території, Україна вимагала надання міжнародних гарантій своїй безпеці в майбутньому.

Весною 1992 р., при фінансовій підтримці західних країн, вся ядерна зброя з України була вивезена до Росії. 14 січня 1994 р. в Москві президентами США, Росії і України було підписано тристоронню угоду. США і Росія виступали міжнародними гарантами безпеки України, крім того, Україна повинна була отримати компенсацію за уран, що містився в ядерних боєголовках, вивезених до Росії. Таким чином, питання про без'ядерний статус України було вирішене.

Достатньо складними виявилися зовнішньополітичні стосунки між Україною і Росією. Проблеми виникли у зв'язку з необхідністю поділу Чорноморського флоту і статусу міста Севастополя. Літом 1993 р. Верховна Рада Російської Федерації прийняла безпрецедентну ухвалу про "підтвердження російського федерального статусу міста Севастополя". Україна розцінила цей документ як грубе втручання у внутрішні справи країни і порушення норм міжнародного права. Навіть президент Росії Б. Єльцин відмовився підтримати своїх парламентарів в даному питанні і заявив, що йому "соромно за це рішення". У свою чергу Рада Безпеки ООН визнала рішення російського парламенту несумісним із загальноприйнятими нормами міжнародного права. Росіянам довелося відступити, але стосунки з Україною цей політичний казус не поліпшив.

Поділ Чорноморського флоту також був непростою проблемою. Флот складався з 10 підводних човнів, 150 бойових надводних кораблів, 70 допоміжних судів, 250 літаків і налічував більше 60 тис. чоловік особового складу. Бойова потужність флоту перевищувала сумарний потенціал всіх інших військових флотів в Чорному морі. Україна пропонувала поділ флоту на дві рівні частини, Росія бажала зберегти за собою весь Чорноморський флот. Положення ускладнювалося заборгованістю України за російські постачання нафти і газу. Компромісне рішення було ухвалене весною 1994 р. Україна отримувала до 20 % бойових і допоміжних кораблів Чорноморського флоту, а місто Севастополь ставало базою двох військових флотів - українського і російського.

У міжнародних організаціях (ООН, ЮНЕСКО та ін.) Україна була формально представлена ще в часи існування СРСР. Суверенна Україна активізувала свою участь в цих організаціях, і наповнила її новим змістом. Українські військові частини у складі військ ООН брали участь в локалізації озброєних конфліктів в Югославії,

Кот д-Івуарі, Іраці, що свідчило про активну позицію України в діяльності ООН.

25 червня 1992 р. в Стамбулі була підписана Декларація про Чорноморське економічне співробітництво між Україною, Албанією, Азербайджаном, Болгарією, Грузією, Грецією, Молдовою, Румунією, Росією і Туреччиною. Активно розвивається двостороння співпраця України з такими країнами, як Польща, Росія, Канада, Китай, США, ФРН, Туреччина, Італія і ін.

Розвиваючи свою зовнішньоекономічну діяльність, Україна в 1992 р. стала рівноправним членом Міжнародного валютного фонду і Міжнародного банку реконструкції і розвитку. Проте іноземні інвестиції не полилися в країну бурхливим потоком. Причинами тому були політична нестабільність, зволікання із здійсненням економічних реформ, відсутність надійних гарантій західним інвесторам. Експорт України в 1992 р. склав 4 млрд. дол., але в країну повернулося не більше 200 млн, решта осіла в західних банках. Крім того, продукція України в переважній більшості виявилася неконкурентоздатною на світовому ринку. Україні ще належало навчитися торгувати у світовому масштабі.