Історія України - Коваль М.В. - Кримське питання

Коли війська Центральної Ради поверталися в Україну в обозі німецької і австро-угорської армій, перед ними було поставлено як самостійне завдання витіснити з Криму радянські збройні сили. Не зустрічаючи серйозного опору, передові підрозділи Запорізької дивізії під командуванням генерала Натієва перейшли через перекопський перешийок і рушили на Сімферополь. Одначе в німецького уряду виявилися свої плани на Крим. Українським військовим частинам наказали зупинитися, а потім надійшло розпорядження покинути півострів. Під контролем гетьманського уряду залишилася тільки північна Таврія.

Очевидно, німецькі окупанти побоювалися посилювати Україну за рахунок Криму. Як ми вже бачили, кайзерівський уряд усе зробив для уповільнення процесу створення в Україні масової армії і зрештою домігся свого. А приєднання Криму означало б, що в розпорядження України переходить велика воєнно-морська база у Севастополі й Чорноморський флот.

Тим часом у Бахчисараї зібрався курултай (з'їзд) представників татарського населення, який пред'явив свої претензії на владу. Німецька окупаційна адміністрація спротивилася цим домаганням і передала владу царському генералу Сулькевичу, який утворив крайовий уряд. Його першою декларацією була заява про поновлення законів Російської держави, виданих до жовтневого перевороту в Петрограді. Уряд Сулькевича офіційно виступив гарантом самостійності Кримського півострова, поки його приналежність не буде розв'язана на міжнародному рівні. Фактично уряд не вважав за потрібне приховувати справжні наміри: боротися за "єдину і неділиму" Росію й зберегти для неї Крим. Сулькевич оголосив, що хоче приступити до створення крайової армії й висунув претензії на частину царського флоту.

У травні 1918 р. міністерство закордонних справ Української Держави адресувало Німеччині кілька заяв а приводу кримського питання. В них ішлося про те, що економічно, політично і етнографічно Крим тісно пов'язаний з життям населення України, а тому вона не може розвиватися нормально без злучення з півостровом. Вказувалося на те, що заснування татарської держави в Криму е невиправданим з етнографічного боку, оскільки татари складають не більше 14 % населення Криму.

Міністр закордонних справ Д. Дорошенко спеціально зупинився на III Універсалі Центральної Ради, в якому проголошувалося, що до УНР належать тільки північні повіти Таврійської губернії (тобто без Кримського півострова). Він звернув увагу на те, що УНР і Крим тоді розглядалися як федеративні частини єдиної держави. За цих умов не могло виникнути побоювань відносно порушення зв'язків між Кримом та Україною, що формувалися віками. Зовсім інше становище склалося після проголошення в IV Універсалі політичної незалежності України.

Гетьманський уряд вважав, що приєднання Криму до Української Держави має відбуватися на засадах автономії. Висловлюючись за здійснення принципу самовизначення народів, він був переконаний, що населення півострова висловиться за з луку з Україною. І справді, навіть татарське населення, серед якого здобула велику популярність ідея власної державності, не заперечувало проти включення Криму до складу України. До цього були схильні також німці-колоністи, караїми й немало росіян.

Однак уряд генерала Сулькевича вперто відстоював самостійність Криму і розгорнув репресії проти своїх опонентів. Ці репресії набували іноді зовсім одіозних форм, наприклад, було заборонено приймати телеграми з України українською мовою. Тоді гетьманський уряд оголосив блокаду Криму. За умов блокади яскраво виявилася цілковита залежність півострова від материка: економічне життя його було паралізоване. Сулькевич капітулював і заявив, що готовий на переговори про форми державного об'єднання з Україною.

Переговори відбулись у Києві восени 1918 р. Сторони розробили попередні умови побудови крайової автономії. Вони мали бути розглянуті татарським курултаєм і представниками інших національних і громадських організацій півострова. Новий спалах громадянської війни після падіння гетьманського режиму поклав край планам злуки України і Криму.