Історія України - Коваль М.В. - § 9. Падіння гетьманського режиму

§ 9. Падіння гетьманського режиму

Ставлення білогвардійців до української державності

Коли в центральній Росії утвердилася радянська влада, її противники закріпилися на окраїнах. Найбільш зручним плацдармом для організації антикомуністичного опору став Південь Росії. Вороги більшовизму знаходили підтримку серед заможних верств служилого стану — донського і кубанського козацтва. З усієї країни сюди стягувалися офіцери-добровольці. Це були переконані прибічники "білої справи", тобто поновлення царської влади: білий колір символізував монархію. За допомогою Антанти генерал Л. Г. Корнілов почав формувати з них Добровольчу армію. Спочатку вона складалася винятково з офіцерських частин — білої гвардії. Коли її стали поповнювати шляхом мобілізацій, назва "білогвардійців" закріпилася й за солдатами. Після загибелі Л. Г. Корнілова Добровольчу армію очолив А. І. Денікін.

Ті, хто ввійшов до білогвардійського табору або солідаризувався з ним, мали різні погляди на майбутній політичний лад. Одні відстоювали самодержавство, інші — конституційну монархію або навіть республіканську форму правління. Суперечки з цього приводу здебільшого відкладалися до перемоги над більшовиками. Але всі без винятку прагнули відродження Російської держави у довоєнних кордонах. Гасло "єдиної і неділимої" Росії об'єднувало всіх прибічників "білої справи", від найбільш правих до кадетів. Незважаючи на свій демократизм, багато меншовиків та есерів також були "єдинонеділимцями".

Соціальна програма П. Скоропадського мало чим відрізнялася од політики білогвардійських урядів. Та "єдинонеділимці" не бажали мати з ним нічого спільного. Утворений у столиці України "Київський національний центр", який стояв на білогвардійських позиціях, при перших чутках про зносини гетьмана з Дені-кіним обурено заявив: "Із зрадником Скоропадським і з очолюваною ним Україною будь-які переговори неприпустимі". Коли до Києва влітку ¡918 р. потрапив лідер кадетської партії П. М. Мілюков, він розвинув гарячкову антиукраїнську активність і переконував окупаційну адміністрацію, що в післявоєнні часи тільки

Польща може дістати самостійність. Навіть місцеві кадети, що ввійшли до гетьманського уряду, розглядали незалежність України як тимчасове явище.

Гетьман розумів, що формальна самостійність України зберігатиметься доти, поки її охороняють німецькі багнети. Поразка Четверного союзу в світовій війні поклала б край його претензіям на незалежність. Адже Антанта підтримувала білогвардійський табір і вважала Українську Державу "витівкою німців". Поразка Німеччини здавалася неминучою, а тому Скоропадський намагався не відповідати прямо на антиукраїнські вихватки "єдинонеділимців" і терпів активність численних суспільно-політичних і навіть воєнно-політичних організацій білогвардійського напрямку. Він охоче брав на службу генералів і офіцерів царської армії, не заперечував проти виїзду їх на Дон і всіляко намагався налагодити стосунки з Денікіним.

Утворення Українського Національного Союзу

Скоропадський прагнув гетьманувати на власний розсуд, і його відносини з українськими політичними партіями не складалися на добре. Навіть партія демократів-хліборобів, яка ставила собі в заслугу розігнання Центральної Ради, почувалася скривдженою, бо гетьман не дуже рахувався з її рекомендаціями. Менше ніж через місяць після встановлення гетьманського режиму було створено опозиційний Національно-Державний Союз у складі кількох партій на чолі з демократами-хлібороба-ми, профспілками залізничників та поштово-телеграфних працівників. Гетьмана звинувачували в тому, що він обійшов при формуванні кабінету міністрів представників українських партій і зробив ставку на російських кадетів, октябристів та інших представників неукраїнських суспільних груп. У такому звинуваченні була частка правди. Але річ у тім, що при формуванні кабінету Скоропадський покладався не на партії, а на конкретних фахівців, яких визначав особисто безвідносно до партійності чи національності. Партійний та національний склад його кабінету був величиною випадковою.

В опозицію до гетьмана став також Всеукраїнський Земський Союз на чолі з С. В. Петлюрою. У червні 1918 р. земський з'їзд прийняв заяву в якій різко критикувалася гетьманська політика "безоглядної реакції та реставрації старого ладу". З'їзд зажадав негайно скликати тимчасову Державну законодавчу раду з депутатів місцевого самоврядування і представників центральних організацій, політичних партій, профспілок та кооперативів, а до кінця року Українські Установчі Збори на основі схваленої Центральною Радою п'яти-членної виборчої формули (прямі, рівні, загальні, таємні і пропорційні вибори). Скоропадський відповів на це репресіями. Петлюру було ув'язнено.

Влітку позиції гетьманського режиму різко погіршилися. Це спричинилося до перегрупування політичних сил. Основна частина українських есерів та більшовики продовжували безкомпромісну партизанську боротьбу а окупантами і гетьманською адміністрацією. Більш помірковані соціалістичні партії вирішили об'єднатися в політичний блок, який не виключав, хоча й не перебільшував можливостей мирного розв'язання питання про владу. Ініціативу об'єднання політичних партій, культурних, економічних та професійних організацій взяли на себе українські соціал-демократи на чолі з В. Винниченком і С. Петлюрою. Вони ввійшли до Національно-Державного Союзу й викинули звідти демократів-хліборобів. Блок одержав іншу назву — Український Національний Союз. Він проголосив, що виступатиме за встановлення в Україні законної влади, відповідальної перед парламентом, і боротиметься за демократичний виборчий закон згідно з п'ятичленною формулою.

Винниченко з вересня очолив Національний Союз і негайно вступив у контакт з керівниками радянської мирної делегації у Києві Раковським та Мануїльським. Останні від імені Раднаркому обіцяли певну допомогу Союзові, коли він організує повстання проти гетьмана, а також зобов'язалися визнати самостійність відродженої УНР. Зі свого боку, Винниченко пообіцяв легалізувати діяльність більшовиків в Україні. Позаяк останній не мав мандату на переговори від ІДК УСДРП, яке не довіряло Раднаркомов, сторони обмежилися усною домовленістю.