Історія України - Коваль М.В. - Розділ XI. НАРОСТАННЯ КРИЗОВИХ ЯВИЩ (ДРУГА ПОЛОВИНА 60-х — ПЕРША ПОЛОВИНА 80-х рр.)

§ 43. Адміністративно-командні методи керівництва народним господарством

Посилення централізації управління виробництвом

З середини 60-х рр. за ініціативою прогресивно мислячих керівників з верхнього ешелону влади було продовжено пошуки шляхів піднесення економіки, що знайшло свій вияв у намаганні запровадити господарську реформу— систему заходів по вдосконаленню управління виробництвом, які відповідали б потребам часу. Було вирішено усунути адміністративні пута, надмірну централізацію, дріб'язкову опіку, які душили економіку міста і села.

З січня 1966 р. почали запроваджуватися економічні методи управління промисловістю, розширялися права й ініціатива підприємств, які переводилися на господарський розрахунок. Як це було заведено тоді, партійні та господарські органи, відповідні міністерства та відомства України почали звітувати про активне запровадження реформи. Згідно з цими рапортами в 1966 р. на нові методи планування й економічного стимулювання перейшло 1,5 % підприємств республіки, а на 1970 р. вже 85 %. Насправді ж промислові підприємства зробили тільки перші кроки в господарюванні по-новому, що дало змогу виконати завдання восьмої п'ятирічки повніше порівняно з будь-яким іншим наступним п'ятиріччям.

Але реформа так і не позначилася на матеріальному становищі працюючих, практично не зачепила сферу управління, в якій продовжували процвітати формалізм і бюрократизм, невиправдана забарливість у вирішенні господарських питань. Консервативні керівні кола не могли погодитися з тим, щоб творчість "знизу", самостійність підприємств ставили під загрозу існування самої бюрократичної системи, яка все більше зосереджувала владу в своїх руках. Зрештою, вона реально й не намагалася запроваджувати реформи, здійснюючи їх надто поверхово і так, щоб не мінялися головні риси існуючої системи.

Внаслідок цього республіка продовжувала йти по екстенсивному (розширюючому) шляху розвитку, що зумовлювало зростання затратної економіки, вимагало залучення до виробництва додаткових робочих рук. При помітному зростанні чисельності робітників та інженерно-технічних працівників у промисловості темпи приросту загального обсягу її продукції знижувалися. За 1966—1970 рр. в Україні вони становили 50 %, а за 1981 —1985 рр.— лише 19%. Майже вдвічі зменшилися за цей період і темпи зростання продуктивності праці. Однією з головних причин цього є те, що за командою з Москви Україна вивозила більше, ніж отримувала з союзного бюджету.

За цих умов промисловість України дещо нарощувала свій економічний потенціал. У 1985 р. порівняно з 1970 р. більше виплавлено металу, вироблено електроенергії, взуття, холодильників, телевізорів, магнітофонів тощо. Республіці того року потрібно було лише 22 дні, щоб виробити продукції промисловості стільки, скільки її було вироблено за весь 1940 р.

Та наведені дані стосуються лише кількісних факторів, А технічна і технологічна сторони промислового виробництва визначаються передусім якісними показниками, які одночасно відбивають ступінь культури працівників і дисципліни праці. Багато які виробничі колективи республіки в ці роки відповідально ставились до підвищення якості вироблюваної ними продукції, Прагнули досягти рівня кращих світових стандартів. Це можна сказати, зокрема, про робітників та інженерно-технічних працівників виробничих об'єднань — Київського верстатобудівного, Сумського машинобудівного ім. М. В. Фрунзе та інших підприємств. Одначе в цілому проблема якості в промисловості України була далеко від розв'язання. І в 60-ті, і в 70-ті рр. значна частина її виробів, зокрема машинобудування, помітно відставала од світового технічного рівня. Низький він був у четвертої частини промислової продукції й на середину 80-х рр.

У цілому в Україні все помітніше виявлялася притаманна для колонії структура економіки, що характеризувалася переважанням паливних і сировинних галузей. А перетворення всіх найважливіших республіканських міністерств на союзно-республіканські означало, що ліквідовувалися рештки автономії України.

Численні заходи щодо піднесення сільського господарства, які ухвалювалися на пленумах ЦК і з'їздах компартії України, на зборах республіканського партійно-господарського активу протягом другої половини 60-х — першої половини 80-х рр., істотних наслідків не давали. Бо вони являли собою лише декларації, не підкріплені економічними важелями, не зачіпали становища безпосереднього виробника сільськогосподарсько) продукції — селянина, задовго до цього відчуженого од землі. Та й у період застою розселянювання сільських трудівників продовжувалося.

До цього слід додати безгосподарське використання земель. З 1965 по 1985 р. посівні площі в Україні зменшилися більш як на мільйон гектарів. Багатющі й найурожайніші землі відводилися під індустріальне будівництво у всезростаючих розмірах. Не завжди раціонально здійснювалися хімізація, охорона навколишнього середовища, підвищення родючості грунтів, незрідка бездумно складалися й здійснювалися програми меліорації. Найродючіші у світі заплавні чорноземи вздовж Дніпра були затоплені водоймищами.

Занедбаною залишалася соціальна та духовна сфера на селі. Відмінності у побутових і культурних умовах життя селян і міських жителів у цілому практично не усувалися, якщо не посилювалися. До цього слід додати складні умови праці, часто ненормованої. Значна частина сільськогосподарських робіт виконувалася вручну. Все це спричинювало виїзд найбільш дієздатної частини сільських трудівників у міста. Протягом 1966—1985 рр. чисельність сільських жителів України зменшилася на 4,5 млн. чоловік (понад чверть усього сільського населення). Обезлюдніли або як "неперспективні" припинили своє існування сотні сіл республіки.

На стані сільськогосподарського виробництва негативно позначилися адміністративно-командні методи керівництва ним. Представники партійного й державного апарату, починаючи з районної ланки, постійно втручалися в діяльність колгоспів і радгоспів, спускали безліч директив щодо технології ведення рослинництва і тваринництва, виявляли повне недовір'я до фахівців сільського господарства, які працювали безпосередньо на полях і фермах. Цим, з одного боку, зміцнювалася влада апарату, з другого — сковувалася ініціатива трудівників села, ставало зайвим самостійне мислення. Продовжувала діяти прихована форма визиску селян, який проводила держава, підвищуючи ціни на сільськогосподарську техніку, автомашини, добрива тощо, залишаючи практично без змін закупівельні ціни на сільгосппродукцію.

Збільшувався розрив між зростанням фінансування сільського господарства й обсягом вироблюваної продукції. Зокрема, у 1966—1985 рр. середньорічні державні капіталовкладення в сільськогосподарське виробництво збільшилися в 2,5 раза, а валовий збір зерна —лише на 18 %, м'яса — на 38 %. Значна частка вини за таке становище припадає на некомпетентність і вольові методи керівництва адміністративно-командної системи. Та й селянин, відчужений од землі, не міг і не хотів працювати краще.

Незважаючи на все це" певні зрушення у розвитку сільського господарства України все ж мали місце. За даними державної статистики, зросла врожайність деяких сільськогосподарських культур, збільшилося середньорічне виробництво зерна, а також продукції тваринництва й птахівництва — м'яса, молока, масла, яєць. Україна продовжувала залишатися житницею Радянського Союзу, виробляючи чверть його сільськогосподарської продукції.