Історія України - Коваль М.В. - Наростання протесту проти порушення прав людини

Наростання протесту проти порушення прав людини

Створення у постсталінський період підпільних та легальних організацій, що ставили собі за мету ліквідацію диктату центру, досягнення вільного розвитку національних відносин, української культури, мови, звичаїв, поява груп правозахисників та громадянського опору, виникнення дисидентства, інакомислення, шестидесятництва тощо — все це в цілому було виявом національно-визвольного руху, спрямованого на демократизацію суспільно-політичного життя, досягнення справжньої незалежності України.

Започаткували його кращі представники інтелігенції республіки, до цього руху приєдналися також частина робітників, студентської молоді, представників інших соціальних груп населення — люди беззастережно сміливі. Адже, щоб у брежневські часи відкрито займати радикальні позиції, слід було мати неабияку мужність.

Національно-визвольний рух набув поширення у другій половині 60-х рр., коли публічно стали лунати протести проти зневажання людських прав, висловлювалися критичні оцінки тогочасного режиму. У відповідь розпочалися масові репресії. Щоправда, тепер людей уже не розстрілювали. Але власті, використовуючи весь попередній досвід моральних і фізичних розправ із населенням, вдавалися до таких випробуваних методів, як тюремне ув'язнення, відправлення до таборів, на заслання тощо. Не менш грізним репресивним заходом стали безпідставні запроторений вайупертіших шукачів правди і справедливості у так звані "психушки" — спеціальні психлікарні, будинки для божевільних із жорстоким режимом, що не поступався тюремному. Ініціатором застосування психіатрії в каральних цілях на рубежі

60-а - 70-х рр. виступив голова КДБ СРСР Ю. В. Андропов. ЦК КПРС і уряд країни погодилися з його нелюдським планом розгортання мережі психіатричних лікарень "з метою захисту радянського державного і суспільного ладу".

Загроза опинитися в тих чи інших місцях позбавлення волі, зазнати фізичних і моральних тортур, безперечно, стримуюче впливала на поборників демократії. Проте зупинити дисидентський рух було вже неможливо. Не допомагали навіть додаткові заходи, що їх було внесено державними структурами (розширення штатів КДБ, створення спеціального 5-го управління по боротьбі з противниками "соціалістичного" ладу тощо).

І цього разу Україна опинилася в "авангарді" репресій. Вже через рік після приходу до влади Брежнєва слухняне керівництво республіки на чолі з П. Ю. Шелестом, щоб довести свою відданість Москві та припинити розвиток дисидентства, дало дозвіл на проведення в.другій половині 1965 р. в ряді міст України — у Києві, Одесі, Феодосії, Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку — численних політичних арештів. Жертвами стали діячі української культури, представники інших професійних груп інтелігенції, а також студенти, робітники. Вони виступали проти деформацій, яких зазнавала радянська політична система (згортання демократії, ідеологізація всього суспільного життя), доводили безплідність апаратних методів реформування економіки І цим готували багатьох людей до розуміння необхідності перетворень в усіх сферах життєдіяльності суспільства. Саме їм належить пріоритет у постановці практично всіх перебудовних проблем, про які голосно заговорили в другій половині 80-х рр.

Усім інакомислячим у республіці інкримінувалася антирадянська націоналістична діяльність, бо в Україні так склалося, що звинувачення в націоналізмі ніколи не вимагало особливих доказів. Одне по одному штампувалися розпорядження про арешти, відбувалися неправедні і, як правило, закриті судові процеси, еини і дочки України, цвіт нації етапувалися в далекі північні табори або в психлікарні.

Але то була не ворожа націоналістична діяльність, а стихійний спротив з боку певних верств населення політиці русифікації, здійсненню на практиці теорії злиття націй, що проповідувалася й директивно насаджувалася ідеологічною верхівкою. То були спроби захистити духовні цінності й матеріальну культуру українського народу, добитися, щоб він був справжнім господарем на своїй землі. Учасники визвольного руху обговорювали також необхідність покінчити з епохою насильства, страху, свавілля і брехні. Причому все це робилося в рамках діючого в Радянському Союзі законодавства, на основі прихильного ставлення до будь-якого народу, зокрема, і росіян. Відповіддю ж були хвиля за хвилею масові репресії.

Хто ж були ті, кого так злякалася "народна" влада? Коротко розповімо про життєвий шлях кількох із них. Розпочнемо з братів Горинів. Михайло Миколайович Горинь народився 1930 р. в с. Кніселі Жидачівського району на Львівщині в селянській родині, в 1949 р. поступив на філологічний факультет Львівського університету. З 1954 р.— на вчительській роботі. Охоче віддавав сили громадській роботі, читав лекції з методики викладання та історії української літератури. З березня 1961 р. до арешту працював психологом праці у першій в Радянському Союзі експериментальній науково-практичній лабораторії психології та фізіології праці при Львівському заводі автонавантажувачів.

У своїй професійній і громадській роботі давав реальні оцінки того, що діялося в Україні, виступав за незалежну українську державу. За це був заарештований 26 серпня 1965 р. й засуджений на 6 років таборів суворого режиму за звинуваченням в анти радянській пропаганді й агітації.

Богдан Миколайович Горинь 1936 р. народження. В 1959 р. закінчив українське відділення філологічного факультету Львівського університету. Під час навчання був учасником наукових гуртків, виступав з доповідями на наукових студентських конференціях. Працював методистом з культосвітньої роботи у Львівському обласному будинку народної творчості, вчителем малювання і креслення, а з червня 1962 р.— науковим працівником Львівського музею українського мистецтва. З 1960 р. постійно виступав у пресі з літературознавчими та мистецтвознавчими статтями. Також заарештований 26 серпня 1965 р. Засуджений на 4 роки таборів суворого режиму за тим же звинуваченням.

Така ж доля спіткала правозахисників та борців за національне відродження України з її сходу та півдня.

Опанас Іванович Заливаха народився у 1925 р. в селі Гусинці на Харківщині. Згодом родина переїхала на Далекий Схід. Там учився в школі, починав працювати. Потім навчався в середній художній школі при Ленінградській Академії мистецтв, у Ленінградському державному інституті живопису, скульптури і архітектури, який закінчив у 1960 р.

У 1957 р. Заливаха приїжджає на практику в м. Косів Івано-Франківської області, де вперше ближче знайомиться з Україною: мовою, етнографією, духовним життям. Все це робить крутий злам у свідомості художника. В грудні 1961 р. Заливаха остаточно переїжджає в Україну, вступає до Івано-Франківського обласного товариства художників. У квітні 1962 р. в Івано-Франківську була влаштована його персональна виставка, яку через кілька днів закрили відповідно до вказівки обкому партії за "занепадницькі настрої". Восени 1962 р. ближче знайомиться з молодими київськими художниками, критиками, письменниками, прилучається до дисидентського руху. Заарештований наприкінці серпня 1965 р. в Івано-Франківську. Засуджений на 5 років таборів суворого режиму за звинуваченням в антира-дянській пропаганді й агітації.

Святослав Йосипович Караванський народився у 1920 р. в Одесі в родині інженера. В 1938 р. поступив до індустріального інституту, а на початку наступного року ще й на заочне відділення інституту іноземних мов. Уже в шкільні роки пише вірші та оповідання, друкується в піонерських виданнях. У липні 1941 р. частина, в якій служив Караванський, була оточена німцями. Уникнувши полону, Караванський пробирається в Одесу, куди прибуває на початку 1942 р. Там поступає на літературний факультет університету, де спізнається з нелегальним гуртком української молоді, зв'язаної з ОУН. Організовує магазин української книги "Основа", виручені кошти передає на потреби гуртка та на український театр. Зазнає переслідувань від румунської сигуранци (контррозвідки).

У 1944 р. Караванський виїхав у Румунію, звідки в липні того ж року нелегально повернувся у звільнену Одесу, але на третій день був заарештований. Військовий трибунал Одеської області засудив його до 25 років позбавлення волі.

Після 16 років і 5 місяців ув'язнення був звільнений за амністією. Повернувшись в Одесу, Караванський працював на різних роботах, брав активну участь в українському громадському житті: організовував передплату на українські видання в робітничих гуртожитках Одеси, збирав українські книжки для бібліотек Кубані, звертався з пропозиціями до громадських і державних організацій щодо поліпшення торгівлі українською книжкою і т. д.

У 1965 р., стурбований зростаючою русифікацією шкільництва та вищої освіти в Україні, написав дві статті, які розіслав у офіційні інстанції. Згодом вручив консулам Польщі та Чехо-Словаччини в Києві листи, де йшлося про порушення елементарних норм національної політики в Україні та про арешти серед української інтелігенції в серпні — вересні 1965 р. За це знову був заарештований. Оскільки не було жодного формального приводу для суду над ним, на подання КДБ генеральний прокурор СРСР Руденко оскаржив звільнення Караванського в 1960 р. Його без слідства і суду відправили до таборів суворого режиму на строк, що залишався до повних 25 років. На знак протесту Караванський оголосив голодовку. Протестував проти радянської окупації Чехословаччини в 1968 р.

Михайло Савич Масютко народивсь у 1918 р. в с. Чаплинці на Херсонщині в родині вчителів. З 1934 р. вчився на мовно-літературному факультеті Запорізького педінституту, який через два роки залишив через матеріальну скруту. Влаштувався учителем української мови й літератури в Житомирській області. В 1937 р. заарештований за наклепницьким доносом і засуджений на 5 років за звинуваченням у контрреволюційній пропаганді. Не мав тоді й 19 років. Покарання відбував на Колимі. Саме звідти він поетично звертався до України:

Рідна земле і рідне небої Не забуду я вас ніде. Україно моя, до тебе Рветься серце моє молоде.

У 1940 р. мати добилася перегляду справи, після чого Масютка звільнили й реабілітували. Брав участь у Вітчизняній війні, скінчив її під Берліном. По війні повернувся до родини в Крим, де вчителював. У 1948 р. поступив до Львівського поліграфічного інституту. Наприкінці 1952 р. для наукового гуртка написав роботу "Норми комуністичної моралі", яка була визнана хибною. Під час державних екзаменів Масютка відрахували з вузу. В 1963 р. екстерном скінчив педінститут, вчителював на Волині та Київщині. В 1957 році переїхав до матері в Феодосію, викладав малювання, креслення і українську мову в школі та технікумі. Інтенсивно займався літературною роботою, а також працював як художннк-поліграфіст. Зрідка друкувався в республіканській та обласній пресі Криму і Львова. Під час Шевченківського ювілею 1964 р. виступав із бесідами про творчість Шевченка по Феодосійському радіо та Львівському радіо й телебаченню. Заарештований у Феодосії 4 вересня 1965 р. Засуджений на 6 років таборів суворого режиму за звинуваченням в антирадянській націоналістичній пропаганді й агітації.

Загалом у 1965 р. за вільне слово і незалежну думку було заарештовано більше двадцяти талановитих представників передусім молодої генерації української інтелігенції та представників інших соціальних верств. Арештами й судовими процесами власті сподівалися залякати не лише ув'язнених, а н тих, хто залишався на волі. Одначе реакція була протилежною. У відповідь активізувалася громадянська позиція багатьох небайдужих до соціальної несправедливості людей. Так, у вересні того ж року, виступаючи в кінотеатрі "Україна" під час прем'єри кінофільму "Тіні забутих предків", І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл, Ю. Бадзьо та інші мужньо картали реакцію, яка перейшла у наступ. Це був перший громадянський політичний протест на масові політичні арешти в Радянському Союзі в післясталінські часи.

Все більше запитів авторитетних людей ішло в різні радянські й міжнародні інстанції, в яких вони звертали увагу на свавілля правоохоронних органів, вимагали відкритих судових процесів, зверталися до керівництва республіки з проханням розібратися в цих безчинствах. Дедалі активніший пошук справедливості вели ув'язнені й ті, хто залишався на волі, хоча багато з них зазнавало за це адміністративних стягнень, а то й кримінальних покарань.

Зокрема, велика група творчої інтелігенції, до якої входили мовознавець 3. Франко (внучка І. Я. Франка), літературознавець Михайлина Коцюбинська (небога М. М. Коцюбинського), перекладач Г. Кочур, поет І. Драч, літературний критик І. Дзюба, мовознавець Ф Жилко, письменник Б. Антоненко-Давидович та інші, звернулися в 1966 р. до прокурора УРСР Ф. К. Глуха і голови КДБ при Раді Міністрів УРСР Ф. Ф. Нікітченка. У своєму клопотанні вони запитували, в чому провина заарештованих у 1965 р. їхніх друзів і знайомих, просили дозволу бути присутніми на судових процесах. Десятеро членів Спілки художників України звернулися в квітні 1966 р. до Верховного суду з клопотанням переглянути справу талановитого художника П. Заливахи і зберегти його як митця в інтересах радянського суспільства. Тоді ж кінорежисер С. Параджанов, композитори, заслужені діячі мистецтв УРСР В. Кирейко і П. Майборода, письменник С. Серпілін, поетеса Л. Костенко, поет І. Драч і член-кореспондент АН УРСР, Герой Соціалістичної Праці, депутат Верховної Ради СРСР, лауреат Державної і Ленінської премій авіаконструктор О. Антонов звернулися до ЦК Компартії України і ЦК КПРС з вимогою, щоб відповідні державні органи публічно роз'яснили причини масових арештів 1965 р. й забезпечили відкритий розгляд справ як гарантію справедливості. Листи-протести писали також письменники М. Стельмах і А. Малишко.

За виступи з протестами проти політичних арештів, за вияв турботи про долю ув'язнених були звільнені з роботи (а члени партії — виключені з КПРС) літератори, викладачі І. Дзюба, Є. Сверстюк, Михайлина Коцюбинська, В. Чорновіл, В. Стус, А. Матвієнко, І. Бой-чук, група журналістів — працівників газет, журналів та радіо Києва (за заяву проти заборони викладання в університеті М. Шаповалу) та багато-багато інших. Членством у творчих союзах та місцем роботи поплатилися й ті 139 вчених, робітників, працівників літератури та мистецтва, які у 1968 р. направили керівникам радянського уряду і партії — Брежнєву, Косигіну та Підгорному — листа-протеста проти закритих судових процесів над українською інтелігенцією. Поміж них були 27 робітників, 25 фізиків і математиків, 27 письменників і літераторів, 18 митців, 9 інженерів, 6 студентів, науковці, викладачі, представники інших професійних груп населення.

Заходи адміністративного характеру, а згодом і карного, не змінили громадянської позиції тих, хто не міг миритися з утисками демократії, і вони продовжували протестувати проти порушень елементарних прав людини. Чимало з них марно зверталося до совісті П. Ю. Шелеста. Зокрема, літпрацівник редакції газети "Радянська Україна" П. Скочок — з доказами неправедності суду над учителем української мови та літератури М. Озерним; В. Чорновіл—з проханням розібратися в обгрунтованості багатьох арештів; І. Дзюба, І. Світлич-ний, Н. Світлична, Л. Костенко — зі скаргами на порушення законності під час судових процесів тощо. А сестра І. Світличного — Н. Світлична, зневірившись у спроможності керівництва комуністичної партії розібратися у всьому й припинити свавілля, у фототелеграмі на адресу президії XXIII з'їзду КПРС запитала: "Чому відмовчуєтеся, ви, комуністи?"

Активізував свою національно-визвольну діяльність В. Чорновіл. Народився він у 1937 р. в с. Єрки Звенигородського району Черкаської області у вчительській родині. В 1960 р. з відзнакою закінчив факультет журналістики Київського університету. Спочатку працював за фахом й одночасно на комсомольській роботі, виступав як літературознавець. Його перу належить ряд гострих публіцистичних праць. Він один із тих, хто на повний голос виступив проти безправності радянських громадян і сваволі КДБ.

Зокрема, зібравши по свіжих слідах дані про заарештованих у 1965—1966 рр. осіб, а також про порушення органами слідства і суду міжнародних правових норм та радянських законів, В. Чорновіл підготував збірник "Лихо з розуму". Ця книга стала приголомшливим свідченням справжнього правового становища в Україні. Вона містила документальні дані про 20 ув'язнених, їхню поведінку на слідстві і у в'язниці, їхні душевні помисли, засвідчені в листах, публіцистичних і літературних творах, переданих із в'язниць і концтаборів на волю. Наведений у збірнику матеріал засвідчував також, що молоде покоління, насамперед інтелігенція, має відвагу боронити і свою, і національну гідність. Книга була видана в 1967 р. у Парижі, в першій українській друкарні, й тоді ж удостоєна міжнародної журналістської премії для журналістів, що борються за права людини. Львівський обласний суд розцінив цю працю інакше: автор одержав 3 роки ув'язнення.

Після звільнення в 1970 р. В. Чорновіл розпочав у Львові нелегальне видання журналу "Український вісник", у якому відповідно до ним же складеної програми висвітлювалися ті події суспільно-політичного життя республіки, що їх обходила або фальсифікувала офіційна преса. У шести випусках цього журналу, що вийшли протягом 1970—1972 рр. до чергового арешту

В. Чорновола, містилася інформація про порушення свободи слова, прав особи і нації, гарантованих конституцією, про судові і позасудові репресії в Україні, справжнє становище політв'язнів у тюрмах і таборах, про різні акції протесту. На його сторінках подавалася критика окремих посадових осіб, органів та установ, аж до найвищих включно, за допущені помилки у вирішенні внутріполітичних проблем, за порушення конституційних гарантій і незаконне переслідування громадськії активних людей і т. п. "Український вісник" був у ті роки основним рупором незалежної громадянської думки в Україні.

Досить поширеною формою викриття порушень законності з боку властей, захисту національної ідеї, боротьби за свободу та незалежність України були й інші самвидавівські літературно-публіцистичні та документальні твори учасників національно-визвольного руху. Цим шляхом до читача доходили критичні праці 1. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", Є. Сверстюка "Собор у риштованні", історична розвідка М. Брайчевського "Приєднання чи возз'єднання?" та багато інших. Безкомпромісністю в боротьбі за повалення адміністративно-командної системи й здобуття Україною самостійності відзначалися погляди і твори В. Мороза.

Валентин Якович Мороз народився у 1936 р. в с. Холопові Горохівського району Волинської області в селянській родині. Після закінчення середньої школи поступив на історичний факультет Львівського університету. Активний учасник наукового історичного гуртка, часто виступав з науковими доповідями. Закінчивши у 1958 р. університет, вчителював у рідному районі. Виступав з доповідями на педагогічних читаннях у Луцьку, з лекціями на історичні теми в селах району. З лютого 1964 р. перейшов на викладацьку роботу в Луцький, а згодом — Івано-Франківський педінститут. Під час роботи на селі підготував кандидатську дисертацію, проте через арешт не захистив її.

Заарештований наприкінці серпня 1965 р. і засуджений на 5 років таборів суворого режиму за звинуваченням в анти радянській пропаганді й агітації. Не припинив боротьби і за колючим дротом. Уже в грудні 1966 р. разом із М. Горинем, М. Масютком та Л. Лук'яненком був засуджений на 6 місяців табірної в'язниці за "виготовлення та поширення в таборі анти радянських рукописів і рефератів". Широко відомим став після книжки "Репортаж із заповідника імені Берії". Вийшовши на волю через чотири роки, поринув у самвидавівські справи, за що через 9 місяців був знову заарештований і за антирадянську діяльність засуджений на 6 років спецв'язниці, 3 роки таборів особливого режиму та 5 років заслання.

У 1974 р. В. Мороз почав п'ятимісячне голодування, яке мало великий резонанс на Заході. На його захист виступали І. Дзюба, В. Чорновіл, подружжя Ігор та Ірина Калинець, В. Стус, А. Д. Сахаров, папа римський, президент США, інші відомі політичні діячі Заходу. Громадська організація "Міжнародна амністія" проводила численні заходи під гаслами "Звільніть Мо-роза!". У 1979 р. його разом із чотирма іншими дисидентами обміняли на двох радянських шпигунів, викритих у США. В 1982 р. у Вільному українському університеті в Мюнхені захистив докторську дисертацію, дістав визнання як науковець і викладач.