Історія України - Лазарович М.В. - Боротьба за збереження автономії українських земель

У 1430 р. після смерті Вітовта великим князем литовським став молодший брат Ягайла — Свидригайло, підтриманий частиною литовських магнатів та українським боярством. Почалася запекла сутичка між прихильниками литовсько-польської унії та її противниками. У цьому конфлікті найактивніше проти Польщі виступали українці. Однак бездарність Свидригайла, його нерішучість і невизначеність дозволили перемогти полякам та їх литовським однодумцям. Щоб утихомирити країну, православну знать було зрівняно в майнових і особистих правах із католицькою. У 1432 р. Свидригайло втратив великокнязівський престол на користь молодшого брата Вітовта — Сигізмунда (Жигмонта) Кейстутовича, а в 1435 р. остаточно був розгромлений новим правителем у битві під Вількомиром. За підтримку своєї кандидатури Сигізмунд уступив Польщі Поділля й території на волинському пограниччі. Одночасно він визнав зверхність польського короля Ягайла, до якого мало відійти Литовське князівство після його смерті.

Проте прихильники Свидригайла не змирилися з його поразкою. У1440 р. вони вбили князя Сигізмунда, надіючись, що їх покровитель знову посяде великокнязівський престол. Але прорахувалися, бо наступником став 13-річний син Ягайла Казимир. У 1445р., після загибелі польського короля Владислава III — старшого брата Казимира, останнього було обрано новим королем. Одночасно він залишився і великим князем литовським. Отже, відносини між Польщею і Литвою встановилися на основі персональної унії і зберігалися до сер. XVI ст.

Почуваючись у перші роки свого князювання невпевнено, Казимир, щоб заручитися підтримкою шляхти та магнатів, видав у 1447 р. загально земський привілей, який передбачав розширення феодальних прав і привілеїв: гарантував особисту недоторканність, звільняв від ряду державних повинностей, надавав право вотчинного суду, заборонив переходи селян з одного маєтку в інший. Водночас він поновив удільні князівства на українських землях: Київське, що охоплювало також Переяславщину, де правителем став син зміщеного Вітовтом київського князя Володимира Ольгердовича Олелько (1441—1454), а після смерті останнього — його син Семен Олелькович (1455—1471), та Волинське, що поширювалося і на Східне Поділля, на чолі зі Свидригайлом (1445—1452). У 1458р. було створено незалежну Київську митрополію. Тим самим в Україні фактично відновлювалася ситуація кін. XIV ст., коли на значній її території відродилася державність на засадах васального суверенітету. Проте таке становище тривало недовго, і зі зміцненням позицій Казимира українські удільні князівства були остаточно ліквідовані й перетворені на звичайні провінції.

Скасування автономного статусу українських земель викликало невдоволення та опір серед місцевої еліти. У1481 р. була організована князівська змова, в якій взяли участь князі Іван Гольшанський, Михайло Олелькович і Федір Більський. Змовники мали намір захопити великокнязівський престол і передати його Михайлові Олельковичу, братові останнього київського князя, а в разі невдачі перейти під зверхність Московського князівства. Однак змову було викрито, керівників — Михайла Олельковича та Івана Гольшанського — страчено, і лише Більському вдалося втекти до Москви. Також зазнало поразки повстання 1507—1508 рр. на чолі з князем Михайлом Глинським, якому, незважаючи на підтримку значної частини української та білоруської шляхти, не вдалося відновити незалежну українську державу на українських землях, що входили до складу Литви. Після невдачі він перейшов на службу до московського князя. (Ряд сучасних істориків оцінюють М. Глинського лише як талановитого авантюриста, якому вдалося перетворити епізод придворної боротьби на подію східноєвропейського масштабу.)

Отже, українці, які більше двох століть перебували у складі Великого князівства Литовського, мали відносно сприятливі умови для свого розвитку. У той же час, починаючи з прийняття Кревської унії, їхні права поступово обмежуються. Насамперед істотно змінюється становище православної знаті. Якщо в перші десятиліття після приєднання до Литви українці і білоруси домінували у суспільно-політичному житті, то тепер — відтісняються на другий план, поступаючись представникам католицького віросповідання. Активнішою стає також політика великих князів, спрямована на ліквідацію залишків автономії українських земель у складі Великого князівства Литовського.