Історія України - Лазарович М.В. - Зовнішньополітична діяльність

Значними були успіхи гетьманської України в зовнішній політиці. Вона поширила дислокацію українських консульських установ на 22 країни та окремі регіони. Що ж до дипломатичних зносин, то вони існували з 12 державами світу: Австро-Угорщиною, Болгарією, Туреччиною, Фінляндією, Швецією, Іспанією, Данією, Голландією та ін. Першочергового значення український уряд надав налагодженню добрих відносин з Німеччиною. Чималі зусилля українського посла в Берліні Ф.Штейнгеля, його безпосередні контакти з німецьким канцлером сприяли тому, що 2 червня 1918 р. Німеччина офіційно визнала Українську Державу. Українсько-німецькі стосунки значно поліпшилися після візитів до Берліна у вересні 1918 р. глави уряду Ф. Лизогуба та гетьмана П.Скоропадського.

Правда, водночас гетьманський уряд дав німецько-австрійським окупантам нові "законні" підстави для пограбування України. Він підписав у вересні 1918 р. торговельний договір з Німеччиною і Австро-Угорщиною, за яким з України мало бути вивезено не менш як 100 млн пудів хліба, 11 мли пудів м'яса (у живій вазі), 300 тис. голів овець, 400 тис. пудів сала, 2 млн пудів м'ясних консервів, багато іншого продовольства й промислової сировини. Нова економічна угода ще більше посилювала залежність України від західних союзників. До того ж Австро-Угорщина займала щодо Української Держави вичікувальну позицію, зволікаючи з ратифікацією Брестського мирного договору.

Визначним досягненням української дипломатії стало підписання 12 червня 1918 р. в Києві прелімінарного (попереднього) миру з Раднаркомом Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки (РСФРР). У ньому Радянська Росія визнавала незалежність Української Держави. Також було прийнято постанови про припинення воєнних дій на фронтах, взаємну евакуацію громадян, обмін консульськими представництвами. Однак українська та російська делегації не знайшли спільної мови в питаннях про кордон, про поділ державного майна та боргів царської Росії. З листопада 1918 р. російська делегація відбула з Києва до Москви, що означало припинення переговорів.

Активною була політика гетьманського уряду, спрямована на включення до складу України українських етнічних земель, які перебували під владою Росії (північні повіти Чернігівщини, західні й південно-західні повіти Воронезької й Курської губерній), Польщі (Підляшшя й Холмщина), Румунії (Північна Бессарабія). Було підписано попередній договір з Кримом, який на автономних засадах мав увійти до складу України. Однак надто короткотривалим був період правління П.Скоропадського, щоб остаточно вирішити згадані проблеми.

Прорахунки Гетьманату

Крім досягнень, за гетьманування П.Скоропадського було допущено чимало прорахунків, які виявилися фатальними. Чи не найбільше компрометувала його залежність від Німеччини, окупаційні війська якої безсоромно грабували Україну. Багато свідомих українців небезпідставно звинувачували П.Скоропадського та його уряд у проросійській політиці, у покровительстві російським шовіністам. Під захист німецько-австрійських військ і Гетьманату до Києва переїхали правління кількох колишніх петроградських і московських банків, багато великих промисловців, землевласників, фінансистів, колишніх царських міністрів, генералів. Тут, зокрема, знайшли притулок білогвардійські лідери Пуришкевич, Рябушинський, Шульгин, Мілюков. В Україні виникла мережа загальноросійських шовіністичних організацій "Монархічний блок", "Союз відродження Росії", "Союз російського народу", "Національний центр" та ін. їх об'єднувала ненависть до української державності, до "сепаратизму". На території гетьманської держави відкрито формувалася білогвардійська т. зв. Південна армія на чолі з генералом Семеновим. Головне бюро вербування до цієї армії базувалося в Києві, опорні пункти діяли в Одесі, Харкові, Житомирі, Рівному, Кам'янці-Подільському.

Гетьман був тісно зв'язаний із заможними верствами українства, які спонукали його до ліквідації соціальних завоювань трударів. Він і німецька військова адміністрація практично почали війну проти українських трудівників. Дуже шкідливою для української справи була політика в провінції, на селі Місцеві старости і карателі, чинячи насильства над населенням нібито від імені влади, дискредитували українську державність.

З відновленням права приватної власності на землю в села в супроводі каральних загонів почали повертатися поміщики. Вони накладали на селянство великі контрибуції. Один із великих землевласників з Ямпільського повіту на Поділлі хвалився, що він стягував із селян 250 тис. крб., тоді як усе його майно коштувало менш як 150 тис. крб. Не легше було й робітникам, більшість організацій яких нова влада розпустила. Безробіття, погіршення продовольчого постачання боляче вдарили по населенню міст.