Історія України - Лазарович М.В. - 12.3. Національно-визвольна боротьба на західноукраїнських землях

Революційні події 1917—1918рр. на Наддніпрянщині мали великий вплив на населення Галичини, Буковини та Закарпаття, незважаючи на кордони, які їх розділяли. Озброєні багатими традиціями визвольних змагань західні українці посилили боротьбу за національно-держав не відродження краю. Досягненню їх віковічної мети сприяло і міжнародне становище.

Передумови повстання

Восени 1918 р. Австро-Угорщина опинилася в умовах політичного розпаду. На Галичину зазіхала новостворена Польська держава. Деякі з галицько-українських політиків, побачивши, що Відень не збирається виконувати свої обіцянки щодо реалізації таємних статей Брестського договору, почали задумуватися над самостійним вирішенням західноукраїнського питання. З цією метою у Львові протягом вересня 1918 р. було засновано таємний старшинський гурток, який спочатку складався головним чином із офіцерів* українців австрійської армії і згодом прибрав назву Центральний військовий комітет (ЦВК). Його члени попервах обстоювали автономію західноукраїнських земель у складі Австро-Угорської імперії. Правда, з приходом до Комітету в першій пол. жовтня представників Українських січових стрільців — поручника В.Старосольського, сотника Н.Гірняка, підхорунжого Д.Паліїва, а згодом й інших — Комітет вирішив "боротися під знаменом соборної України.

16 жовтня 1918 р. цісар Карл видав запізнілий маніфест, у якому обіцяв перетворити Австрію на союз національних держав. "Австрія по волі своїх народів, — зазначалося в цьому документі, — має статися союзною державою, у якій кожне плем'я на області, яку воно заселяє, творить свій власний державний організм". Тимчасове представництво інтересів окремих народів передавалося Національним Радам, створеним з парламентських послів кожної нації. Відповідно до плану австрійського уряду, на територіях колишніх коронних країв імперії (без Угорщини) мало постати чотири національні держави — німецько-австрійська, чеська, південнослов'янська та українська. Поляки отримали право самостійно вирішувати питання своєї державності. Доля Боснії і Герцеговини та румунської частини Буковини залишалася нез'ясованою. Це була остання спроба врятувати конаючу монархію Габсбургів. Однак народи, які вона поневолювала, не хотіли ні австрійської ласки, ні спільного з нею майбутнього.

Після попередніх нарад 10 жовтня Української парламентської репрезентації й засідання 12 жовтня у Львові Народного комітету 18 жовтня 1918 р. зібралася Українська конституанта, що мала розв'язати питання державно-правового становища українських земель Австро-Угорщини. До неї входило 33 українських посли обох палат австрійського парламенту, 50 депутатів галицького та буковинського крайових сеймів, а також по три представники від кожної української політичної партії. Українська конституанта проголосила себе Українською Національною Радою (УН Радою) й під керівництвом парламентського посла Євгена Петрушевича приступила до державотворчої діяльності. її засідання почалося о 8 годині вечора і тривало до 4-ї ранку наступної доби. 19 жовтня 1918 р. одноголосно було прийнято постанову про створення на українській етнографічній території в Австро-Угорщині Української держави.

Аналогічні рішення прийняли конституанти інших народів колишньої Австро-Угорщини — чехів і словаків, південних слов'ян і поляків. Останні проголосили приєднання до Польщі українських земель Галичини. 28 жовтня 1918 р. у Кракові відбулася нарада польських парламентаріїв. На ній було створено Польську ліквідаційну комісію, влада якої мала поширюватися на всю Галичину. Це передвіщало українсько-польський конфлікт, до якого треба було негайно готуватися.

29 жовтня до Львова прибув сотник УСС Дмитро Вітовський, який уже наступного дня на засіданні ЦВК перебрав на себе функції керівника майбутньої акції. Відтоді, хоча дата виступу ще не була відома, Центральний військовий комітет почав працювати як справжній військовий штаб підготовки повстання.

Не відставали й поляки, які з набагато більшим розмахом, ніж українці (якщо з українського боку на організацію повстання було витрачено всього 9000 крон, то з польського —100000крон і50 000 франків), та майже не криючись від австрійських властей, також готувалися до захоплення влади. Начальник жандармерії Галичини й Буковини генерал-майор Фішер доповідав у Відень, що "легіонери вільно кружляють по вулицях Львова, для них збираються гроші, одяг тощо, навіть вербуються добровольці", що ці організації мають зв'язок з Варшавою, Краковом, Лодзю і представниками Антанти. 26 жовтня він уже прямо телеграфував до Відня, що у Львові йде " підготовка путчу з боку поляків". 28—30 жовтня відбулися таємні наради, на яких обговорювалися організаційні питання захоплення влади.

У таких умовах 31 жовтня бл. 6 год. ранку члени ЦВК довідалися, що австрійський намісник у Галичині отримав наказ із Відня "передати владу тому, хто має силу і хто по неї перший зголоситься" . Невдовзі вони також дізнались із вранішніх польських газет, що 1 листопада до Львова приїздить з Кракова Польська ліквідаційна комісія для перебрання влади на території Східної Галичини. Водночас польський уряд у Варшаві призначив В. Чарторийського генеральним комісаром усієї Галичини. Було очевидним, що необхідно негайно починати рішучі дії. Але керівники Української Національної Ради на чолі з її головою Є.Петрушевичем у той час перебували у Відні, проводячи час за переговорами з представниками конаючої Габсбурзької імперії. Наслідком цих нарад стало рішення австрійського уряду, що виглядало як глузування над українцями: за кілька годин до повстання їм обіцяли місця урядовців у деяких староствах, повітових фінансових установах, а також, за наявності відповідних спеціалістів, на залізниці та в судах.

Тим часом у Львові галицька делегація УНРади, хоча напередодні почула від Д.Вітовського про готовність негайно почати воєнну акцію, просила австрійського намісника графа Гуйна передати владу саме їй, а не полякам. Але у відповідь почула відмову та обіцянки (як виявилося згодом, тоді ж намісник запевнив делегацію Польської військової організації,що найближчим часом передасть їй владу в краї). Зібравшись після цього на чергову параду, тепер вже з участю членів Центрального військового комітету, галицька делегація радилася, що робити далі: вичікувати сподіваної інформації з Відня від президії УНРади, стежити, що зроблять поляки, чи негайно перебирати владу? Була думка, зокрема в К.Левицького, що краще дочекатися вказівок з Відня. Проти такої позиції рішуче виступив Д.Вітовський, який від імені Комітету заявив, що до виконання військового перевороту все підготовлено і вже неможливо його відкласти, бо наступного дня українці можуть бути вже безсилі супроти польської переваги. " Справа може вдатися тільки зараз, — ще раз підкреслив сотник Вітовський. — Як цієї ночі ми не візьмемо Львова, то завтра візьмуть його напевно пол яки". Така рішучість і впевненість провідника майбутнього виступу змусила навіть тих учасників наради, які досі ще вагалися, погодитися з його аргументами.