Історія України - Лазарович М.В. - Втрата української державності: причини і наслідки

Внаслідок конфлікту між Головним отаманом С.Петлюрою і генералом Л. Денікіним почалися відхід і розвал української армії. Оточена з усіх боків ворогами, знесилена голодом і тифом, вона опинилася в жахливому становищі. Тільки в Жмеринці та її околицях від голоду й тифу загинуло 10 тис. галичан. 6 листопада 1919 р. командувач УГА Мирон Тарнавський під тиском розпачливих обставин, щоб захистити хворих стрільців від неминучої загибелі, підписав пакт із генералом Денікіним про перехід армії під його командування за умови неучасті у воєнних операціях проти військ Петлюри та надання їй відпочинку.

Отже, наприкін. листопада 1919 р. армія й уряд УНР опинилися в оточенні більшовиків, поляків і денікінців. На нараді в Чорториї 4 грудня 1919 р. було вирішено припинити війну регулярною армією і вдатися до тактики партизанської боротьби. Із 6 грудня 1919 р. по 6 травня 1920 р. Наддніпрянська армія здійснила перший Зимовий похід — по тилах спочатку А. Денікіна, потім більшовиків. Воїни-наддніпрянці пройшли з боями Правобережну Україну, поширивши бойові дії і на Лівобережжя. Вони завдали кілька поразок білогвардійським військам, зруйнували їх комунікації. У кінці березня 1920 р. армія УНР отримала наказ рухатися до польського фронту.

Удари армії УНР, завдані білогвардійцям, полегшили більшовикам остаточний розгром денікінців. Денікінці залишили Україну і вирушили до Ростова-на-Дону.

7 листопада 1919 р. почався наступ більшовиків на Україну. 16 грудня 1919 р. вони втретє зайняли Київ і до сер. лютого 1920р., витіснивши війська А. Денікіна, оволоділи Україною. Частини УГА знову опинившись у безвихідній ситуації — Денікіна було розбито, зворотна дорога до Петлюри закрита, а Румунія відмовила їм у притулку — у лютому 1920 р. перейшли на бік більшовиків і отримали назву Червоної УГА (ЧУ ГА).

Тим часом українська дипломатична місія у Варшаві (А. Лівиць-кий і С.Петлюра) продовжувала переговори з поляками. 22 квітня 1920 р. було підписано т. зв. Варшавський договір, який передбачав: 1) визнання польським урядом незалежності Української Народної Республіки та Директорії УНР на чолі з Головним отаманом С. Петлюрою як верховної влади в державі; 2) встановлення українсько-польського кордону, за яким Польща отримувала Галичину, Західну Волинь, частину Полісся, Лемківщини, Підляшшя, Посяння і Холмщини; 3) зобов'язання Польщі не укладати міжнародних угод, спрямованих проти України; 4) гарантування національно-культурних прав українського населення в Польщі і польського — в Україні.

Складовою Варшавського договору була українсько-польська військова конвенція, яка передбачала початок спільних військових дій проти більшовиків на території України. У результаті почався польсько-український наступ па більшовиків. Поруч із польською армією діяли дві українські дивізії і армія, яка повернулася із Зимового походу. Вже 7 травня 1920р. дивізія М. Безручка разом з польськими частинами увійшла до Києва. Однак ці початкові успіхи перекреслив контрнаступ більшовицької армії С.Бульонного, яка протягом червня — серпня здобула територію до Збруча, після чого зайняла велику частину Галичини й Волині та через Замости розпочала наступ на Варшаву. Після розгрому більшовиків під Варшавою (15 вересня 1920 р.) почався черговий наступ польсько-українських армій, які, відтіснивши більшовицькі загони, дійшли на Поділлі до лінії Яруга над Дністром — Шаргород — Бар — Літин. Ці операції були припинені після підписання 18 жовтня 1920 р. польсько-радянського перемир'я. Армія УНР — 23 тис. бійців — сама продовжувала боротьбу до 21 жовтня 1920р., коли підтиском переважаючих більшовицьких військ мусила перейти за Збруч на територію Польської держави, де була інтернована. Перестала існувати й УГА, яка наприкін. квітня 1920 p., скориставшись наступом українсько-польського війська проти більшовиків, покинула останніх у надії пристати до українського війська і боротися за українську самостійність.

Про мотиви дій УГА йшлося в наказі сотника Юліана Головинського й начальника його штабу майора Альфонса Ерлє, виданого 24 квітня 1920 p.: "Може, знову закинуть нам зраду? — зазначалося там. — Зраду закинено нам в минулому році наддніпрянським правительством, як ми перейшли до Денікіна. Закинув нам зраду Денікін, коли ми опинилися над прірвою безвихідного положення в його союзі і необхідністю рятунку були примушені шукати союзу з більшовиками. Закинуть нам тепер зраду більшовики, що ми їх покинули. Однак ні один щирий українець не посміє нам закинути, що ми зрадники свого народу... Як би це не було, факт є, що в історії не було другої подібної армії, яка перейшла б стільки горя, злиднів і наруг, як Ти, Українське Галицьке Стрілец твої Але й немає другого прикладу в цілім світі, щоб хто так непохитно стояв за ідею визволення,як Ти, Український Стрільне! Наш клич тепер один: скинути ярмо опікунів, опертися на власні сили і бити всіх ворогів. Тоді тільки станемо сильними і проб'ємо собі дорогу до визволення рідної нам Галичини. Нехай живе Самостійна Українська Народна Республіка!"

На жаль, вояки УГА не змогли добитися поставленої мети. їх оточили поляки, роззброїли й заслали до спеціальних таборів. Невдовзі більшовиками було репресовано й значну частину тих галичан, що залишилися в Червоній армії.

Однак збройна боротьба проти радянської влади в Україні не припинялась. Український повстанський рух у жовтні 1920 р. охоплював бл. 40 тис. чол. і завдавав відчутної шкоди більшовицькому режимові. Але страшна посуха 1921 р. та її наслідок — голод — підірвали спротив українського народу.

Для його підтримки з числа добровольців армії УНР, інтернованих у Польщі, було організовано партизанський рейд за участю 1500 вояків — відомий в історії як другий Зимовий похід. Він почався в ніч з 3 на 4 листопада 1921р. Було створено три повстанські групи: Волинську, яку очолював Ю.Тютюнник, Подільську (М. Палій) і Бессарабську (А.Гуляй-Гуленко). Остання через різні перешкоди не змогла прорватися з Румунії в Україну. Група Палія пройшла з боями Проскурівський та Летичівський повіти, дійшла до Малина й Бородянки, згодом вирушила на схід від Радомишля, пробралася через любарські та заславські ліси і 29 листопада 1921 p., перейшовши польський кордон, повернулася назад. Група Ю.Тютюнника попрямувала на Коростень, який захопила з великими трофеями. Та 14 листопада 1921 р. повстанців оточила і розбила червона кавалерія. Частина вояків повернулася до Польщі. А 359 бійців більшовики розстріляли 21 листопада 1921 р. ум. Базар після того, як жоден не захотів "каятися".

Втрата української державності: причини і наслідки

Визвольні змагання українського народу 1917— 1921рр. закінчилися невдачею. 18 березня 1921 р. було підписано Ризький мирний договір між радянськими урядами Росії й України з одного боку та Польщею з іншого. Згідно з цим документом, що, фактично, поховав самостійницькі плани урядів УНР та ЗУНР, Польща в обмін на територіальні поступки, аналогічні тим, які мали місце у Варшавській угоді, визнала Радянську Україну і зобов'язалася заборонити перебування на своїй території всіх антибільшовицьких організацій, включаючи уряд УНР. Доля Східної Галичини була вирішена в 1923 р., коли Паризька конференція ухвалила приєднати її до Польщі. Ще раніше, у 1918 р. Румунія окупувала Буковину. У1919 р. Закарпаття дісталося Чехо-Словаччині.

Поразка українських визвольних змагань була зумовлена цілою низкою причин. Значною мірою — це низький рівень національної свідомості українства, успадкований від довготривалої політичної неволі. Традиція і вага власної державності пригасли в народній масі, а провідна верства, яку здебільшого представляла національна інтелігенція, не виробила спільного напрямку дій. Негативними чинниками були конфронтація, розпорошення державницького потенціалу нації між різними політичними силами, особисте протистояння лідерів. Українцям не вистачило добре підготовлених фахівців для керівництва державними справами яку центрі, так і на місцях. Українське селянство, передусім у Східній Україні, було малоосвіченим, політично незрілим, а національно свідомого робітництва майже не було. Міста з великою перевагою чужого, ворожого українській самостійності елементу були проти національно-визвольних змагань українства. Тим часом, як відомо, результат революції визначається в місті. Не встигли українці також пройти тривалого еволюційного шляху національного розвитку, який підготував би ЇХ до відновлення державності. Створена революційним шляхом державність ніби впала українцям з неба. Проте вони не виявили єдності й витривалості, необхідних для захисту державності.

Однак, незважаючи на значні недоліки українського національного руху, вирішальними факторами поразки стали зовнішні. Якщо в Західній Україні це була агресія з боку Польщі та Румунії, то на східноукраїнських землях державність було втрачено через загарбницьку навалу більшовицької Росії, керівники якої добре усвідомлювали, що без людського та економічного потенціалу України, її геополітичного розташування "Росія існувати не може". Що ж до позиції західних країн, то вони у кращому випадку дотримувалися нейтралітету, у гіршому — допомагали агресорам загарбувати українські землі.