Історія України - Лазарович М.В. - 15.4. Труднощі післявоєнної відбудови

Відбудова та розвиток господарства України у повоєнні роки відбувалися в умовах, коли переважна більшість українських земель опинилися у межах однієї держави. Переживши страхіття війни, заплативши за перемогу над загарбниками надзвичайно високу ціну, українці, як і інші народи СРСР, сподівалися на докорінні зміни в суспільстві, насамперед на припинення репресій та поліпшення матеріальних умов життя. Однак їхні надії не справдилися. Головною метою тоталітарного комуністичного режиму було прагнення до якнайшвидшого відновлення та зміцнення своїх позицій всередині країни і на міжнародній арені, незважаючи на ціну.

Втрати України у війні

Україна в ході Другої світової війни зазнала більше руйнувань, ніж будь-яка інша європейська країна. Відступаючи з України, нацисти, як і більшовики у 1941 p., вдавалися до тактики " спаленої землі", тобто знищували за собою все, що б міг використати противник. Як наслідок, тільки безпосередні збитки, завдані господарству республіки, становили 286 млрд. крб. в цінах 1940 р. (загальні збитки СРСР становили 679 млрд. крб., з яких 255 млрд. Росії). Ця сума вп'ятеро перевищувала асигнування УРСР на будівництво нових заводів, фабрик, залізниць, електростанцій, шахт, радгоспів, МТС та інших державних підприємств протягом останніх п'ятнадцяти довоєнних років. Загальна ж сума збитків, яких зазнали населення й господарство України, становила 1,2—1,5 трлн крб. — понад 40 % національного багатства. На руїни було перетворено 720 великих і малих міст та 28 тис. сіл України (бл. 250 сіл були знищені дощенту), 16,5 тис. промислових підприємств, 18 тис. лікувальних установ, 33 тис. шкіл, технікумів, вузів і науково-дослідних інститутів, 19 тис. бібліотек, понад ЗО тис. колгоспів, радгоспів, МТС. 10 млн чол. залишилися без даху над головою. Проте найстрашнішими були людські втрати, які, за підрахунками дослідників, в Україні становили 8 млн чол. (військові — 2,5 млн, цивільні -5,5 млн), тоді як у Німеччини та Росії ці показники виявилися значно меншими — 6,5 та бл. 6 млн осіб. Загальні ж демографічні втрати України, які включають убитих у боях, померлих у концтаборах , депортованих, евакуйованих та емігрантів, становили 14,5 мли осіб.

Економічне становище українських земель значно ускладнювалося тим, що на початку війн и відбувалася масова евакуація на Схід заводів, робітників та інженерів. Всього з України було вивезено в Росію, Середню Азію та інші регіони СРСР майже 1 тис. заводів та понад 4 млн осіб. Крім того, з України евакуйовано 30 212 тракторів, майже все обладнання з українських електростанцій, більше 6 млн голів худоби, 1,6 млн т шкур, хутра тощо. У Донбасі було затоплено усі шахти, знищено промислові об'єкти Дніпрельстану, всі 54 домни, висаджено у повітря мости, зруйновано залізниці, телеграфні лінії тощо. Все це негативно позначилося на життєвому рівні населення, яке залишалося на окупованій німцями території.

З усього, що було евакуйовано під час війни з України, поверталася незначна частина. За вивезене майно Україна не отримала ніякої компенсації. Натомість за нове обладнання, яке поступало в Україну після війни, доводилось платити з власного бюджету.

Господарство

Завдяки героїчним зусиллям українського народу вдалося досягти значних успіхів у відбудові зруйнованого війною господарства. Щоправда, відбудова промисловості здійснювалася однобоко. Які раніше, випереджуючими темпами розвивалися галузі важкої промисловості, хронічно відставала харчова та легка промисловість. Вже на кінець війни питома вага Донбасу в загальносоюзному видобутку вугілля зросла до 26,7 %. У1945 р. Україна дала 18 % загальносоюзного виробництва чавуну і 11,2% сталі. Всього до травня 1945 р. було відбудовано і введено в дію майже 3 тис. великих промислових підприємств України, що становило майже третину довоєнних виробничих потужностей. Було відбудовано Дніпрогес, заводи "Запоріжсталь", "Азовсталь", машинобудівні заводи Києва, Харкова, введено в дію газопровід Дашава — Київ. На кін. 1950 р. більше, ніж до війни, видобували залізної руди, виробляли прокату чорних металів, продукції машинобудування, електроенергії, цементу тощо.

Особливо складним у повоєнний період було становище сільського господарства, яке внаслідок війни та колективної системи господарювання повністю деградувало. Хронічно не вистачало техніки, реманенту, тяглової худоби, насіння, робочих рук: у селі залишилися в основному жінки і діти. Селянство, як і раніше, залишалося найбільш упослідженою категорією тодішнього суспільства. Колгоспник був відчужений від засобів виробництва, від розподілу створеного ним продукту. Вироблена колгоспами продукція державою не закуповувалася, а фактично вилучалася методом продрозкладки. Оплата праці сільських виробників була символічною, а існували вони, в основному, за рахунок присадибних ділянок. Село не забезпечувалося пенсіями. Більшість колгоспників не мали паспортів і без особливого дозволу не могли залишити села.

Катастрофу сільського господарства України довершила жорстока посуха. Почався голод 1940—1947 pp., який охопив значну територію, де проживали мільйони людей, передусім південь: Одеську, Ізмаїльську, Кіровоградську, Миколаївську, Херсонську, Дніпропетровську області. За найскромнішими підрахунками, понад 1 млн осіб із них загинуло. Юрби голодуючих ринули у західні області України, рятуючись від біди. СРСР, як підтверджують найновіші дослідження, мав достатні резерви для забезпечення людей зерном. Однак у 1946— 1947рр.,яків 1921—1923та 1932— 1933 рр., добірну пшеницю вивозили за кордон, а населення партія й уряд кинули на поталу. В цілому експорт зернових із СРСР у 1946— 194 7 pp. склав 2,5 млн т, що могло б стати суттєвою допомогою голодуючим регіонам (підраховано, що для боротьби з голодом в Україні у 1946р. потрібно було 150 тис. т зерна). При цьому поставки здійснювалися за цінами нижче світових і переважно в кредит.

Від голодної смерті багатьох східних українців врятувала допомога селян західноукраїнських областей, де ще не було колгоспів. Західні українці чесно, по-християнськи виконали людський обов'язок перед земляками, які опинилися у безвихідному становищі. Але їхньої помочі було недостатньо, оскільки масштаби катастрофи були надто великими.

До ЦК КП(б)У надходило багато листів з проханням надати допомогу, продовольчу позику. Відмічалися випадки людоїдства. "Кириченко, який був тоді секретарем Одеського обласного комітету партії, сказав мені, — зазначав тодішній перший секретар ЦК КП(б)У М.Хрущов у мемуарах, — що він їздив до одного з колгоспів перевіряти, як люди переносять зиму. Йому запропонували зайти до однієї жінки, яка працювала у цьому колгоспі. Ось як він розповідав про це: "Я побачив жахливу картину. Жінка різала на частини труп своєї дитини, що лежала на столі. При цьому вона промовляла: "Манечку ми вже з'їли. Тепер ось за солимо Іванечка, протримаємося ще трішечки". Уявляєш собі все це, ця жінка збожеволіла від голоду і зарізала власних дітей!".

Такий стан речей підштовхнув М.Хрущова до рішучих дій. Він наказав підготувати для у ряду СРСР документ, що містив би об'єктивну оцінку продовольчої ситуації в республіці. М.Хрущов просив впровадити для південних областей продовольчі картки з метою забезпечити сільське населення продуктами харчування. Він ризикував, бо знав про невдоволення Сталіна тим фактом, що Україна не тільки не виконує планів хлібопостачання у союзний фонд, а й звертається з проханням нагодувати власне населення. У відповідь Сталін назвавши М.Хрущова " підозрілим елементом" та приславши в 1947 р. керувати Україною твердішого і вже перевіреного Л. Кагановича, все ж дав вказівку виділити Україні продовольчу і насіннєву позику, а також 140 млн крб. для організації безплатного харчування населення. Хоча ця "допомога" була мізерною, але якоюсь мірою полегшувала становище українських селян південних областей.

У цілому ж сільське господарство залишалося збитковим. Підхід до розв'язання аграрних проблем зберігався старим: форсування виробництва в умовах жорстокої централізації та регламентації колгоспного життя. З метою боротьби проти порушення Статуту сільськогосподарської артілі в 1946 р. почали обмежувати присадибні індивідуальні господарства. Введено грошові та натуральні податки, що призвели до знищення домашніх тварин, вирубування садів. Незважаючи на збільшення посівних площ, валова продукція землеробства на поч. 50-х років становила лише 84% довоєнного рівня.

Як відомо, комуністичні правителі були неперевершеними майстрами "показухи" й окозамилювання. Вони в 1947 р. вдалися до відміни карткової системи на продукти харчування, а згодом і на промислові товари. Це була пропагандистська пустопорожня акція. Голодна, розорена країна як могла прогодувати населення з допомогою карток, а, відмінивши їх, поставила його на край прірви. У містах люди стояли в чергах за хлібом по кілька діб. Промислових товарів у продажу не було. Грошова реформа 1947 р. "почистила" до кінця кишені простих трудівників.

Отже, післявоєнна відбудова народного господарства здійснювалася шляхом жорстких командно-адміністративних методів управління, ігнорування інтересів простих людей. Поряд із вагомими успіхами, насамперед у галузях важкої промисловості, темпи розвитку харчової та легкої промисловості, сільськогосподарського виробництва значно відставали, не задовольняючи потреб населення у предметах споживання. Традиційне для радянського режиму нехтування випуском товарів широкого вжитку доходило до крайнощів: купити пару взуття, зубну щітку чи навіть буханець хліба ставало проблемою. Характерною рисою повоєнної відбудови було й те, що економічний розвиток здійснювався на переважно екстенсивній основі. Понад 70 % робітників промислових підприємств України досягали норм виробітку переважно ручною працею. Ігнорування світового досвіду, ідеологічні амбіції завдавали великої шкоди в царині науково-технічного і соціального прогресу. Відомо, що США пропонували включити СРСР, у т. ч. й Україну, в план Маршалла, однак сталінський режим відмовився і переніс весь тягар відбудови на плечі трудівників.