Історія України - Лазарович М.В. - Кінець "відлиги"

Чи не найважливішою подією українського суспільно-політичного життя періоду " відлиги " стала поява нового покоління талановитих літераторів та митців, які одержали назву "шістдесятників" . Вони виступали за оновлення тодішнього суспільства, протестували своєю творчістю проти пануючої задушливої атмосфери, вимагали припинити втручання партії у справи літератури й мистецтва, боролися за справжні культурні цінності, провідну роль української мови, національну свободу, людську гідність. Серед провідних постатей пової плеяди були поети В.Симоненко, І.Драч, М.Вінграновський, Л.Костенко, літературні критики І.Дзюба, Є.Сверстюк, І.Світличний, художники П.Заливаха, А.Горська, кінематографісти Ю.Іллєнко, Л.Осика, журналіст В. Чорновіл та ін. Характеризуючи шістдесятництво, один із його представників Валентин Мороз зазначав: "То було молоде покоління, яке пішло в університети, яке могло вже подумати про щось інше, а не тільки про елементарні умови існування..."

Своєрідним організаційним осередком руху шістдесятників став київський клуб творчої молоді "Сучасник", що виник у 1959 р. під егідою міського комсомолу. Його очолив Л.Танюк, а найактивнішими учасниками були А.Горська, М.Коцюбинська, М.Вінграновський, І. Драч та ін. Серед основних форм їхньої багатогранної діяльності були: відродження різдвяних вертепів; організація різноманітних мистецьких гуртків; пошук місць масових поховань сталінських жертв; вечори пам'яті відомих діячів: Т.Шевченка, І.Франка, Л.Українки, М.Куліша, Л.Курбаса; виступи у пресі тощо.

Під впливом київського осередку було створено клуб творчої молоді "Пролісок" у Львові, керівником якого став М.Косів, а діяльними членами — брати Горині, подружжя Каливців, М.Осадчий та ін. Діяльність львівського гуртка вирізнялася більшим радикалізмом, зокрема його учасники пропонували скористатися досвідом оунівського підпілля.

Значну роль у пробудженні національної гідності української інтелігенції відіграла поезія В.Симоненка, Л.Костенко, І.Драча, М.Вінграновського та ін. їхні поетичні вечори користувалися великою популярністю, збирали тисячні аудиторії.

Вбачаючи у пошуках творчої молоді зародки опозиційності, відступ від основних канонів, можновладці перейшли у наступ па шістдесятників. Сигнал надійшов з Москви, де М.Хрущов піддав брутальному цькуванню представників творчої інтелігенції. Побувавши наприкін. 1962 р. на виставці молодих художників, він не зрозумів і різко розкритикував модерністське мистецтво. Вердикт був однозначним: "Заборонити! Все заборонити! Припинити неподобство! "Українські яничари тільки й чекали такого розвитку подій. У1963 р. за перевиховання молодого покоління взявся ідеологічний партійний бос А.Скаба. Він піддав нищівній критиці твори Є. Сверстюка, І.Світличного, І. Дзюби. Розгорнулася кампанія проти тих, хто приділяв "надмірну увагу" негативним явищам сталінської доби. До непокірних почали застосовувати адміністративні заходи: їм не дозволяли друкуватися у журналах та газетах; розганяли літературно-мистецькі вечори; закривали клуби творчої молоді. У сер. грудня 1963 р. сталася загадкова смерть 28-річного Василя Симоненка, який в останні роки зазнавав переслідувань від влади.

Гоніння на шістдесятників привели до того, що частина з них "переорієнтувалася", ставши покірною режимові, інші відійшли від громадської діяльності й зайнялися суто фаховими справами, але були й такі, хто не відмовився від своєї позиції і пішов на загострення стосунків із владою. Передусім останні вдалися до розповсюдження "самвидаву" — офіційно не визнаної або забороненої літератури. Поширювалися твори Л.Костенко, В.Симоненка, Є.Сверстюка та ін. На зміну шістдесятництву, як правило, культурницькому, йшов дисидентський рух.

Кінець "відлиги"

М.Хрущов був сином своєї епохи, причетним до багатьох її злочинів (за даними російського дослідника Д.Волкогонова, за розпорядженням Хрущова було знищено 11 великих паперових міхів з документами, які свідчили про його участь у репресіях часів Сталіна, в т.ч. й в Україні), тому не зміг відмовитися у своїй діяльності від використання старих методів. Так, поборюючи культ особи, він ревниво оберігав авторитарний стиль правління. Процес реабілітації жертв сталінських репресій супроводжувався новими політичними репресіями. Зокрема, протягом 1954—1959 pp. лише в Україні було притягнуто до судової відповідальності і піддано іншим формам переслідувань за "антирадянську діяльність " бл. 3,5 тис. осіб. Збройною силою було придушено робітничі виступи у Новочеркаську Ростовської області в 1962 р., коли 1—3 липня 1962 р. 4000 робітників місцевого заводу влаштували маніфестацію через підвищення цін на м'ясо та масло. Загинули 23 особи, поранено 70, засуджено —182. Починаючи з 1957 р. проводилася посилена антирелігійна кампанія, внаслідок якої в Україні було ліквідовано майже половину всіх наявних парафій, монастирів, семінарій. До 1966 р. в Україні було зруйновано понад 10 тис. храмів, нерідко унікальних пам'яток світової історії Та культури. У 1958 р. за вказівкою ЦК КІГУ було заборонено й знищено щойно віддруковану збірку поезій Д.Павличка "Правда кличе", де автор викривав жахіття сталінської доби. У тому ж році в СРСР вийшов закон про реформу освіти. Складений він був так, що пріоритет у мовному питанні відкрито надавали не національним мовам, а російській мові. Було введено положення пре те, що, мовляв, батьки вирішують, якою мовою мають вчити дітей у школах. На практиці це означало, що можна навчатися в Україні й не вивчати української мови. Такий підхід до мовного питання в державі призвів за ЗО років до повної русифікації шкільництва східних областей України. Не випадковим видається у низці згаданих подій підпал у Київській публічній бібліотеці АН УРСР, який стався 24 травня 1964 р. (майже одночасно горіли наукові бібліотеки в Ашхабаді та Самарканді) і призвів до цілковитого знищення українського відділу — 600 тис. томів найцінніших рукописів, стародруків, рідкісних книг. Назавжди було втрачено значну частину пам'яток української історії й культури. Подібні дії не могли викликати симпатій у суспільстві, яке прагнуло до рішучіших змін.

Значно підривали "хрущовську відлигу" і покладали край будь-яким надіям на краще непослідовні економічні експерименти, домінування вольових рішень, серйозні прорахунки у зовнішній політиці (придушення національної революції в Угорщині в 1956р., провал ракетної конфронтації навколо Куби, розрив з Китаєм, хуліганські дії радянського лідера в ООН тощо). Після нетривкого покращення, знову почав падати рівень життя народу, зокрема виникли серйозні труднощі з хлібом. У країні зростало невдоволення.

У верхніх ешелонах влади поступово готувалися до усунення М.Хрущова від влади. Його стиль та методи керівництва викликали роздратування значної частини партноменклатури, яка звикла до свого панівного становища і боялася його втратити у ході численних хрущовських реорганізацій. Найбільший переляку неї викликали плани Хрущова проводити періодичне переміщення й омолодження кадрів. У жовтні 1964 р. змовники досягли мети — на Пленумі ЦК КПРС Хрущова звільнили з посади першого секретаря ЦК КПРС і Голови Ради міністрів СРСР. Першим секретарем ЦК було обрано Л.Брежнєва.