Історія України - Лазарович М.В. - Поглиблення економічної кризи

Післяхрущовський період (1964—1984) у житті народів СРСР, у т. ч. й України, увійшов в історію як період "застою" ("розвинутого соціалізму" — за партійною фразеологією), що проявився в економіці, суспільно-політичному та культурному житті країни. Він характеризувався надмірною ідеологізацією суспільної свідомості, посиленням тоталітарних тенденцій в адміністративно-державному управлінні, боротьбою з інакомисленням. Було припинено хрущовські реформи, які, незважаючи на непослідовність, все ж вели до лібералізації та гуманізації суспільства. Почався тотальний наступ на шістдесятників, практично припинився процес реабілітації репресованих сталінським режимом, пройшла хвиля арештів і судових процесів, посилилася русифікація України. Десталінізація поступилася місцем неосталінізму.

Поглиблення економічної кризи

Захопивши владу, нове партійно-державне керівництво, очолюване Л.Брежнєвим, прагнуло задекларувати свою нібито реформаторську сутність, а тому розпочало діяльність з економічної реформи, яка часто ототожнюється з іменем тогочасного голови Ради міністрів СРСР О.Косигіна. "Косигінська реформа", суть якої полягала у введенні прогресивних елементів ринкових відносин (госпрозрахунку) в планову економіку СРСР, повинна була забезпечити подолання таких негативних явищ економіки, як збільшення потреби у капіталовкладеннях, незавершеність будівництва, масовий випуск товарів, що не мали збуту, диспропорція розвитку галузей господарства.

Для досягнення такої мети передбачалося: скоротити планові показники та спростити звітність для підприємств, які переводилися на госпрозрахунок (тобто самофінансування), створити на підприємствах фонди матеріального стимулювання; фінансувати промислове будівництво шляхом кредитування, а не дотацій; ліквідувати раднаргоспи і відновити галузеву систему управління; підвищити закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію; перерозподілити частку національного прибутку на користь аграрного сектору тощо.

Перші кроки реформи принесли позитивні результати: пожвавилося сільськогосподарське виробництво, покращилося постачання міст продовольством, зросла продуктивність праці. До 1970 р. обсяг промислового виробництва, за офіційними даними, зріс на 50 %. Було побудовано майже 1900 великих підприємств. Сільськогосподарське виробництво зросло на 21 %. Але вже на початку 70-х років темпи реформи почали знижуватися: ініціатива підприємств не стикувалася з централізованим плануванням, слабко діяло матеріальне стимулювання, посилювалася ідеологічна протидія компартійного апарату, нарешті, в Західному Сибіру знайшли великі поклади нафти, що ще більше знизило інтерес до реформ. І радянське керівництво поступово відмовилося від будь-яких змін. Настав період поступової економічної деградації.

До середини 1970-х років радянська економіка повністю втратила притаманний 50—60-м рокам динамізм, розвиваючись суто екстенсивними методами. Особливо негативно це вплинуло на Україну, яка потребувала інтенсифікації суспільного виробництва, оскільки її природні й трудові ресурси були обмеженими. По суті, українська економіка, перетворившись на інтегральну частину "загальносоюзного народногосподарського комплексу", стала заложницею економічної стратегії центру. Зокрема, в Україні розміщувалися виробництва з незавершеним циклом, що узалежнювало республіку від інших регіонів СРСР. її традиційно розвинуті індустріальні галузі економіки — видобуток вугілля і металевих руд, важке машинобудування, виробництво металів — швидко занепадали через брак нових технологій, ставали нерентабельними, якість їхньої продукції неухильно знижувалася. Рівень спрацьованості основних виробничих фондів української промисловості був значно вищим, ніж загалом по СРСР, оскільки частка старих підприємств була вищою. Крім того, за темпами зростання основних виробничих фондів республіка на 1986 р. опинилася на останньому, 15-му місці у Радянському Союзі. Та всі ці негаразди української економіки мало турбували Москву, яка пов'язувала свої економічні перспективи з освоєнням Сибіру та Далекого Сходу. До реалізації цієї програми було залучено й Україну, яка мусила постачати власні людські й матеріальні ресурси, отримуючи натомість дешеві енергоносії.

Негативно позначилася на Україні й економічна політика центру, орієнтована на т. зв. валові показники виробленої продукції, що призводило до суттєвого зниження її якості (у 1986 р. у загальному обсязі промислової продукції вищої категорії якості досягла лише 15,9 % виробів). Зрештою, саме в центрі приймалися рішення про будівництво підприємств атомної енергетики на території республіки, в результаті яких проводилася злочинна політика будівництва реакторів у густозаселених і мало пристосованих до цього місцевостях. В Україні, на яку припадало лише 2,6% території Радянського Союзу, було побудовано бл. 40 % атомних енергоблоків СРСР. Причому значна частина з них працювали не на Україну, а виробляли енергію для європейських країн РЕВ.

Основою радянської економіки, як і раніше, були паливно-енергетичний і військово-промисловий комплекси. В сер. 70-х років частка ВПК у загальному обсязі промислового виробництва становила понад 60 %. Там були зосереджені кращі наукові сили, величезні кошти, передові технології. Невійськові/ промисловість працювало до 80 % машинобудівних заводів. Перекоси в структурі економіки зумовлювали її деформований, нераціональний характер. Так, частка галузей української економіки, що працювали на споживчий ринок, у загальному обсязі валової продукції не перевищувала 29 %, тоді як у розвинутих країнах цей показник досягав 60—60% і більше.

Упродовж 70-х років в Україні, скутій ланцюгами командно-адміністративної системи, відбувалося уповільнення економічного розвитку, який перетворився на якісний занепад на поч. 80-х років. Замість впровадження нових технологій, інтенсифікації використання трудових ресурсів (яких вже не вистачало), переорієнтації структури виробництва на високотехнологічні цикли тощо, розвиток промисловості відбувався шляхом надмірних витрат, нарощування паливно-енергетичної та хімічної бази, форсованого залучення до виробництва нових природних ресурсів (наслідком чого повинна була стати сировинна й екологічна криза). Це давало короткочасний ефект, але кінцеві результати були низькими, фондовіддача падала, якість продукції не відповідала сучасним вимогам. Поглибилися й диспропорції між галузями господарства. Не вистачало товарів широкого вжитку. Промислові плани Радянського Союзу й України не виконувалися. З кін. 60-х до кін. 80-х років в СРСР неухильно знижувалися такі показники, як приріст обсягу виробництва промисловості — з 60 до 14 %; продуктивність суспільної праці — з 32 до 13 %; національний дохід впав у своєму прирості з 45 до 16 %. На початку перебудови радянські економісти підрахували, що реальний приріст ВВП у СРСР за період 1980—1985 pp. дорівнював нулю! На виробництво одиниці національного доходу в Радянському Союзі витрачалося у 2 рази більше сировини і матеріалів, ніжу розвинутих країнах. Складається враження, що радянська промисловість зводилася до схеми: "Робимо більше машин, щоб добути більше вугілля, щоб виплавити більше металу і зробити більше машин..." (За даними доктора економічних наук М.Лемешева, 60—80 % товарів, які вироблялися у 1980-хроках, нікому не були потрібні.)

Аналогічною була ситуація в аграрному секторі, де, незважаючи на запровадження масштабних програм механізації, хімізації та меліорації сільського господарства, значне фінансування (протягом 70-х років у галузь було спрямовано 27% усіх капіталовкладень в українську економіку), результати були мізерними. Нерідко добрі справи тут вироджувалися у свою протилежність. Так, механізація фактично була зведена до постачання колгоспам і радгоспам низькоякісної техніки, хімізація значною мірою спричинила забруднення земель і сільськогосподарської продукції хімікатами, а меліорація призводила до розорення родючих земель і порушення екологічного балансу. Сумну картину доповнювали вкрай низька ефективність використання людських ресурсів у сільському господарстві (свідченнями цього були сезонні "мобілізації" працівників інших секторів народного господарства, освіти та науки надбирання врожаїв) та відстала система переробки і зберігання сільськогосподарської продукції, в результаті чого щорічні втрати врожаїв з окремих видів сягали понад 30 % .

Наслідком такого господарювання стало систематичне невиконання планів у аграрному секторі. Постійно спадали середньорічні темпи зростання виробництва (якщо у 1960—1970 pp. вони становили 4,5 %, то у 1981—1985 — 3,9 %) та приросту сільськогосподарської продукції (з 1,5% у другій пол. 70-х років до 0,5 % у першій пол. 80-х). Країна, яка мала найкращі у світі чорноземи, стала лідером закупівлі зерна за кордоном. Якщо в усіх розвинутих країнах виробництво зерна постійно зростало, то в СРСР воно знизилося з 737 кг надушу населення в 1966 р. до 694 кг у 1985 р. Складалась абсурдна ситуація, яка нагадувала ін'єкцію в протез: капіталовкладення зростали, а віддача від них зменшувалася. Основною причиною такого становища була колгоспно-радгоспна система, яка призвела до відчуження виробників від результатів їх праці.

Певний час радянському керівництву вдавалося послаблювати негативні наслідки економічної політики форсованим постачанням на світовий ринок енергоносіїв — нафти і газу, які забезпечували надходження "нафтодоларів". З 1960 по 1985 р. частка паливно-сировинного експорту з СРСР збільшилася з 16,2 до 64,4 %. Враховуючи значне зростання цін на нафту в 70-ті роки, Радянський Союз отримав від експорту енергоносіїв величезні кошти — за різними даними, за період з 70-х до сер. 80-х років вони склали від 136 до 200 млрд. дол. США. Однак "нафтодолари" використовувалися неефективно: вкладалися у будівництво, яке часто залишалося незавершеним, йшли на закупівлю техніки, яка нерідко осідала на складах, а також дефіцитних споживчих товарів і продовольства. Переорієнтація індустріально розвинутих країн на енергозберігаючі технології на поч. 80-х років призвела до зниження попиту на нафту, що значно зменшило валютні надходження в СРСР.

Відповідно до цього змінювався і добробут народу. Якщо наприкін. 60-х — на поч. 70-х років спостерігалося певне зростання життєвого рівня людей, то в подальшому цей процес уповільнився, навіть незважаючи на постійний ріст середньої заробітної плати, який у 1970—1979 pp. становив 30 %. Адже підвищення номінальної заробітної платні зовсім не означало зростання реальної, оскільки не було підкріплене збільшенням маси пропонованих товарів і послуг. Яскравим свідченням цього стало величезне нагромадження заощаджень громадян на рахунках в ощадних касах, які наприкін. 70-х років становили 32 млрд. крб. Відсутність можливості реалізації доходів через хронічні дефіцити на споживацькому ринку вела до зростання інфляції, зловживань у торгівлі, спекуляції, розвитку "тіньової економіки" (з 60-х до кіпця 80-хроків "тіньовий" сектор економіки СРСР зріс у 30 разів і становив більш як 20 % від національного доходу), формування мафіозних угруповань.

До речі, коли, за словами відомого російського вченого Ф.Бурлацького, хтось сказав Л.Брежнєву про те, як важко живеться людям низькооплачуваних професій він відповів: "Ви не знаєте життя. Ніхто не живе на зарплату. Пам'ятаю, в молодості, в період навчання в технікумі, ми підробляли розвантаженням вагонів. І як робили? А три мішки чи ящики туди — один собі. Так всі й живуть в країні". Коментарі, як кажуть, зайві.

Отже, криза, що охопила економіку України, була результатом т. зв. соціалістичних методів господарювання. Економічна система, заснована на суцільному одержавленні засобів виробництва, надцентралізації, силі наказу та інструкції зверху, не могла забезпечити зацікавлення людей у наслідках своєї праці, обмеживши особисте споживання до мізерного рівня; перетворила трудівника на пасивного споживача у багатьох випадках безплатних благ і послуг. Щодня в СРСР фіксували понад 4 млн прогулів, спричинених, як правило, тим, що люди проводили час у чергах за продуктами і дефіцитними товарами або ж на дачах і присадибних ділянках. Як наслідок, наприкін. 70 — на поч. 80-х років Україна, які весь СРСР, опинилася на межі економічної прірви. Про цс, серед іншого, свідчила активізація робітничого руху. Лише за один 1981 р. в одному тільки Києві відбулося 6 страйків, а в розташованій поруч Прип'яті дійшло до заворушень на ґрунті нестачі продуктів харчування. Промовистим у цьому зв'язку є той факт, що у близькому для Брежнєва Дніпропетровську на будинку обкому партії 29 лютого 1981 р. з'явився транспарант із написом: "Солідаризуємося з усіма, хто проти вас".